– То що ми тут робимо? – поцікавилась Карі, нетерпляче копаючи ногами асфальт.
– А тобі сьогодні треба десь бути? – поцікавився Симон і озирнувся довкола.
Повз них неквапливо проїхав автомобіль, усміхнений жебрак запитав, чи не розміняють вони 200-кронову банкноту, пара в дизайнерських сонцезахисних окулярах і з дитячим візочком, у нижньому лотку якого лежав одноразовий гриль, прочимчикувала поряд, сміючись над чимось своїм. Він любив Осло під час літніх канікул, коли місто звільняється від надміру людей і стає знову таким, як колись. Велике село його дитинства, де нічого особливого не траплялося, а все, що траплялося, справді щось означало. Місто, яке він розумів.
– Наші з Семі друзі запросили нас на вечерю.
Друзі, подумав Симон. Він теж колись мав друзів. Що з ними сталося? Можливо, вони ламають голову над таким самим питанням. Що сталося з ним? Він не знає, чи міг би він дати їм доладну відповідь.
Глибина річки становила близько одного метра, щонайбільше – півтора. У деяких місцях з води стирчали брили. У протоколі розтину згадувались тілесні ушкодження, які можуть виникнути при падінні з певної висоти і здатні пояснити перелом шиї, що, власне, й став фактичною причиною смерті.
– Ми тут, бо ми обстежили річку Акер угору і вниз звідси, але це єдине місце, де міст достатньо високий, а вода достатньо мілка для того, щоб ударитись об камені настільки сильно. Крім того, цей міст найближчий до притулку.
– До соціального центру, – виправила його Карі.
– Ти б спробувала тут накласти на себе руки?
– Ні.
– Я маю на увазі, якби ти справді мала такий намір.
Карі припинила човгати ногами. Подивилась униз, перехилившись через поручні.
– Припускаю, що я б обрала більшу висоту. Тут занадто великий ризик вижити. Завеликий ризик опинитись в інвалідному візку.
– І ти також не штовхала б із цього мосту когось, кого намагалась би вбити?
– Ні, ймовірно, ні, – позіхнула вона.
– Таким чином, ми шукаємо того, хто зламав карк Перу Волану, а звідси зіпхнув його тіло в річку.
– Це те, що ви називаєте версією, я гадаю?
– Ні, це те, що версією називаємо ми. Що ж до вашої вечері…
– Так?
– Зателефонуй своєму благовірному і скажи, що гості відміняються.
– Он як?
– Ми починаємо поквартирне опитування потенційних свідків. Ти можеш, наприклад, починати стукати у двері всіх помешкань, чиї балкони виходять на річку. Далі нам треба буде прочесати архіви тонким гребінцем на предмет потенційних переламувачів карку.
Симон заплющив очі і глибоко вдихнув.
– Тебе не зачаровує Осло влітку?
Розділ 9
Ейнар Харнес ніколи не прагнув урятувати цілий світ. Ні, тільки невеличку його частину. Якщо ж конкретно – то свою особисту частину. Заради цього він взявся за вивчення права. Тільки невеликої його частини. Себто – такої лише, щоб якось скласти іспит. Тоді влаштувався на роботу в адвокатську контору, що практикувала винятково у нижчому сегменті кримінального права Осло; працював на них доволі тривалий час, аж доки сам отримав ліцензію; тоді заснував свою власну фірму з Еріком Фалбакеном – старіючим алкоголіком, що ледве тримався на плаву, – і разом вони виробили новий рівень дна в юридичній практиці. Вони бралися за найбезнадійніші справи і програли кожну з них, але в процесі цієї діяльності здобули репутацію захисників найнижчих верств суспільства. Характер їхньої клієнтури означав, що юридичне партнерство Харнес amp; Фалбакен отримувало платню за своїми рахунками – якщо, звісно, такі взагалі виписувались, – того самого дня, коли клієнти отримували свої виплати з соціального страхування. Ейнар Харнес дуже скоро усвідомив, що служить не в системі правосуддя, а в альтернативній системі стягнення заборгованостей, – разом з громилами, колекторами і ворожками. Він за гроші погрожував боржникам своїх клієнтів судовими позовами, за мінімальну зарплатню наймав найнікчемніших нездар і беззастережно обіцяв потенційним клієнтам перемогу в суді у безнадійних справах. Та хоч би там як, а Харнес мав одного клієнта, завдяки якому його фірма міцно стояла на ногах. Цікаво, що ім’я цього клієнта ніколи не фігурувало у звітній системі контори, якщо взагалі можна назвати системою суцільний хаос, що панував у картотеці, яку впорядковувала недбала секретарка у ті більш-менш короткі періоди, коли вона не перебувала на лікарняному. Цей клієнт ніколи не зволікав з оплатою, за послуги, як правило, сплачував готівкою і зазвичай не просив виписувати рахунки. Найімовірніше, за роботу, яку Харнес мав виконати для нього у найближчі години, він теж сплатить без квитанції.
Сонні Лофтус сидів на ліжку, схрестивши ноги, і очі його випромінювали відчай. Минуло шість днів від того горезвісного допиту, і хлопцеві весь цей час було непереливки, але він досі тримався, всупереч їхнім очікуванням. Інші в’язні, з якими Харнес підтримував контакт, були одностайні: Сонні не намагається роздобути наркотики, навпаки, відхиляє пропозиції «підправитись» амфетаміном чи канабісом. Натомість його бачили у тренажерному залі, де він дві години без перепочинку викладався на біговій доріжці, а тоді ще дві години тягав штангу. Вночі з камери Сонні долинали крики. Але він тримався. Хлопець, який упродовж дванадцяти років був злісним споживачем героїну. Досі Харнесу були відомі лічені випадки, коли таким наркоманам удавалося зіскочити із залежності лише завдяки чомусь не менш нав’язливому за наркотики, що стимулювало, і мотивувати їх так само, як регулярне вживання дози. Список замінників короткий. Люди могли знайти Бога, закохатись, або в них народжувалась дитина. Оце й усе. Коротше кажучи, людина має знайти щось, здатне наповнити її життя новим сенсом і дати нову мету. Але, може, це тільки останній дрейф потопаючого до поверхні, перш ніж остаточно піти на дно? Ейнар Харнес знав напевно одне: його спонсорові потрібна відповідь. Ні, не відповідь. Результат.
– У них є зразки твоєї ДНК з місця злочину, тож тебе засудять незалежно від твого зізнання чи незізнання. То навіщо марно затягувати агонію?
Відповіді не було.
Харнес пригладив свою зачесану назад чуприну з такою силою, що аж запекло в коренях волосся.
– Я міг би влаштувати за годину пакетик героїну. Що тебе зупиняє? Мені потрібен тільки твій підпис отут, – постукав він пальцем по трьох аркушах формату А4, що лежали у нього на колінах, на його портфелі.
Хлопець облизав свої пересохлі потріскані губи сухим язиком, таким білим, що Харнесу він видався обкладеним сіллю.
