Їлберґ із сумом глянув на недопалок самокрутки, що так швидко скінчилась.
– Тому ти вважаєш за ліпше спати просто неба? – поцікавився Симон, пропонуючи йому свою бляшанку з жувальним тютюном.
– Нехай там примари чи не примари, а якщо по-чесному – я не витримую жити в замкненому просторі. Почуваюсь, наче у вовчій ямі. А тутечки… – Їлберґ показав на своє лігво з газет і пошарпаний спальний мішок поруч з ним. – Це ж таки популярна зона відпочинку. Правильно я кажу?
Він показав на міст у себе над головою.
– Дах, що ніколи не протікатиме. Морський краєвид. Жодних витрат, зручний доступ до громадського транспорту і туристичних пам’яток. Чого ще людині бажати?
Він узяв три брикетики снусу із Симонової бляшанки і запхав один собі під верхню губу, а два інших у кишеню.
– Давно пастором підробляєте? – запитала Карі.
Їлберґ схилив голову набік і подивився вгору на Симона.
– Пасторський комір, що ти носиш, – пояснив Симон. – Ти, можливо, читав – газет у тебе не бракує, – що неподалік звідси в річці виловили труп капелана.
– Нічого я про це не знаю.
Їлберґ витяг два брикетики снусу з кишені, поклав їх назад у бляшанку і віддав її Симону.
– Криміналістам знадобиться двадцять хвилин, Ларсе, щоб довести, що комірець належав капеланові. А тобі знадобиться двадцять років, щоб відбути термін за його вбивство.
– Як це «вбивство»?! Там ні слова не було про…
– Отже, ти читав кримінальну колонку? Він помер до того, як його кинули в річку. Ми можемо визначити це за синцями на його шкірі. Він ударився об каміння, коли падав, але синці мають інакший вигляд, якщо ти забився вже мертвим. Вловлюєш?
– Ні.
– Хочеш, аби я пояснив тобі на пальцях? Чи ти ліпше второпаєш, коли я розкажу тобі про справжню клаустрофобію, з якою познайомишся в тюремній камері?
– Але ж я не…
– Навіть у ролі підозрюваного тобі світить пробути під вартою кілька тижнів. А в слідчому ізоляторі камери набагато тісніші.
Їлберґ подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.
– Чого вам треба?
Симон присів навпочіпки перед Їлберґом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодів і смерті.
– Нам треба, щоб ти розповів, що сталося.
– Я не знаю нічого, крім того, що вже вам розповів.
– Ти нам, Ларсе, не розповів нічого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нічого нам не сказати, я маю на увазі. Чому?
– Просто цей комірець… Його викинуло на берег, і…
Симон різко звівся на ноги і схопив Їлберґа за плече.
– Підводься! Підеш з нами.
– Стривай!
Симон відпустив його плече.
Їлберґ похнюпив голову. Зітхнув.
– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаєш, що Нестор робить з тими, хто…
– Так, я знаю. І ти теж знаєш, що йому стане відомо, якщо твоє прізвище з’явиться в журналі і в протоколах допитів у поліції. Тому я пропоную тобі розповісти нам усе, що ти знаєш, прямо зараз, отут, і тоді я вирішу, чи ми можемо залишити все це суто між нами.
Їлберґ невпевнено похитав головою.
– Ларсе, кажи!
– Я сидів на лавці під деревами, там, де стежка спускається до мосту Саннер. Я був від них десь за десять метрів, тож добре бачив їх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя, розумієте, про що я? Їх було двоє, і один тримав капелана, а інший обхопив його лапами за лоб. Я був так близесенько, що бачив білки капеланових очей. До речі, видно було самі тільки білки. Так, наче очі геть закотилися під лоба, розумієте, про що я? Але він сам не зронив ні звуку. Начебто знав, що все одно немає сенсу. Тоді той другий крутнув йому голову назад, як бісів мануальний терапевт. Я чув, як попові хруснув карк. Я не жартую – такий звук, наче хтось наступив на гілку в лісі.
Їлберґ притис вказівний палець до верхньої губи, двічі моргнув і втупився в далечінь.
– Вони огляділись. Господи! Вони щойно прикінчили чоловіка, просто на мосту, посеред міста, і їм хоч би що. З іншого боку, Осло в середині літа буває на диво пустельним, розумієте, про що я? Отож, вони перевалили його через цегляне мурування, там, де поручні кінчаються.
– Це відповідає місцю, де з води стирчать валуни, – відзначила Карі.
– Він пролежав на тих валунах якийсь час, перш ніж течія підхопила його і віднесла. Я не рухався з місця. Якби ті пацани знали, що я їх бачив…
– Але ти їх бачив, – сказав Симон. – І настільки зблизька, що ти був би в змозі упізнати їх.
Їлберґ заперечно похитав головою.
– Жодної надії. Я вже забув, які вони були на вигляд. Це у мене від того, що ширяюсь усім, що мені в руки потрапляє, розумієте, про що я? З мізками не дружу.
– Бачу, ти оцінюєш цю обставину як позитивну… – промовив Симон, потираючи обличчя.
– А звідки відомо, що вони люди Нестора? – нетерпляче тупцювала на місці Карі.
– З їхньої одяганки, – сказав Їлберґ. – Пацани були вбрані однаково, наче вони поцупили партію чорних строїв, призначених для Асоціації норвезьких похоронних бюро.
Він перекинув язиком у себе в роті тютюнову жуйку.
– Розумієте, про що я?
– Справа знову пріоритетна, – сказав Симон у машині на зворотному шляху у відділок, звертаючись до Карі. – Ти маєш з’ясувати кожен крок Волана упродовж сорока восьми годин до миті його вбивства і представити мені повний список… я маю на увазі всіх, з ким він контактував.
– Гаразд, – відповіла Карі.
Вони проїхали Блоо й зупинилися, щоб пропустити юрму юних пішоходів. Неформали прямують на концерт, подумав Симон і, подивившись у бік парку Куба, побачив велетенський екран, установлений над відкритою сценою. Карі тим часом телефонувала батькові, щоб повідомити, що не прийде на вечерю. У Кубі крутили чорно-біле кіно. Давні кадри Осло. Схоже на п’ятдесяті. Часи, які Симон пам’ятав з власного дитинства. Неформалам стрічка, ймовірно, видавалась просто курйозною: щось із минулого, зовсім невинне і, либонь, чарівливе. Чути було сміх.
– Я хотіла про дещо спитати, – почала Карі.
