Вона знову зосередилась на іншому. Симон натомість переконався, що він правий: вона одна з тих людей, що приходять на короткий час, перш ніж перескочити на вищі поверхи, влитись у вищі ланки. Кмітлива. Напевне, взагалі залишить поліцію. Як учинили оті розумники з відділу боротьби з економічною злочинністю. Пішли собі, здобувши навички, які їм були потрібні, а Симона покинули напризволяще. Поліція – не місце для яскравих, обдарованих і амбіційних, що прагнуть жити повноцінним життям.
– Я пішов з місця злочину, бо там нічого не вдасться знайти, – сказав Симон. – То скажи мені, з чого б ти сама почала?
– Я розпитала б його близьких, родичів, – промовила Карі Адель, очима шукаючи вільний стілець. – Простежила б усі його дії і пересування, перш ніж він потрапив у річку.
Вимова Карі Адель свідчила, що вона походить з центрального району Осло, де люди побоюються, що хибний акцент зробиться їхнім ганебним тавром.
– Браво, Адель. Близькі і родичі…
– …це його дружина. Що невдовзі мала стати «колишньою». Вона не так давно витурила його з дому. Я розмовляла з нею. Він тулився у притулку для наркоманів Іла… Ти не проти, якщо я сяду?
Здібна. Безперечно, здібна.
– Наразі, не маєш такої нагоди, – сказав Симон підводячись.
Наскільки він міг судити, вона була принаймні на п’ятнадцять сантиметрів вища від нього. Однак мусила робити по два кроки проти одного Симонового. Вузька спідниця. Це не шкодить. Але він припускав, що незабаром вона вбиратиме щось практичніше. Вбивства розкривають у штанах.
– Ви знаєте, що вам сюди не можна.
Марта розглядала пару непроханих гостей, заступивши їм шлях до вхідних дверей Центру. Жінку вона, здається, бачила раніше. Людину з таким зростом і худорбою забути складно. Відділ боротьби з наркотиками? Жінка мала світле, якесь неживе волосся і майже не накладала макіяжу на обличчя, знуджений вигляд якого робив її схожою на розбещену доньку багатія.
Чоловік являв собою її пряму протилежність. Заледве метр сімдесят на зріст, віком десь уже на шостому десятку. На обличчі зморшки. Включаючи лінії сміху. Ріденьке сиве волосся над очима, в яких Марта прочитала «лагідний», «дотепний» і «впертий». Вона читала в людях автоматично, за звичкою, що склалась, відколи вона проводила обов’язкові вступні співбесіди з новими мешканцями Центру, з метою встановити, якої поведінки і яких проблем має чекати від них персонал. Іноді вона помилялась. Але нечасто.
– Нам немає потреби заходити всередину, – сказав чоловік, який представився як старший інспектор Хефас. – Ми з відділу розслідування вбивств. Йдеться про Пера Волана. Він мешкав тут і…
– Мешкав?!
– Так, він мертвий.
Марта охнула. Це була її перша реакція на повідомлення про смерть іще однієї людини. Вона застановилася, чи не має заспокоїти себе тим, що вона досі жива. Здивування прийшло мимохіть. Подив від того, що вона не здивована. Адже Пер не був наркоманом, він не сидів разом з рештою на лаві приречених. Чи вона знову помилялась? Або вона бачила це, знала про це підсвідомо? Чи не тому за звичайним у таких випадках зітханням вона так само звично подумала: та звісно ж. Ні, тут було не це. Тут було щось інше.
– Його тіло знайшли в Акері.
Говорив чоловік. У жінки просто на лобі було написано «стажерка».
– Ясно, – кивнула Марта.
– Ти начебто не здивована?
– Ні. Ні, мабуть, не надто. Це завжди – шок, звісна річ, але…
– …але в нашій роботі до цього завжди треба бути готовим, правильно? – Чоловік показав на вікна сусідньої будівлі. – Я не знав, що «Трьонен» закрився.
– Там наміряються відкрити кондитерську високого класу, – сказала Марта, обіймаючи себе так, наче їй холодно. – Для мамусь – любительок кави-латте.
– То вони вже й сюди дістались. Он як!
Він кивнув одному зі старожилів, що дибав повз них на тремтячих ногах, і дочекався стриманого кивка у відповідь.
– Бачу тут знайомі обличчя. Однак Волан був тюремним священиком. Результатів розтину ще немає, але ми не знайшли на його тілі слідів від уколів.
– Він замешкав тут не тому, що вживав наркотики. Він допоміг нам, коли ми мали проблеми з колишніми правопорушниками, котрі оселились тут, у нас. Вони йому довіряли. Тому, коли він змушений був виїхати зі свого дому, ми запропонували йому тимчасове житло.
– Це нам відомо. Я питаю, чому тебе не дивує, що він мертвий, коли ти знаєш напевно, що він не вживав наркотики? Його смерть могла статися внаслідок нещасного випадку.
– А сталася…
Симон зиркнув на свою високу худорляву напарницю. Вона не наважувалась розтулити рота, аж доки він їй кивнув заохочувально.
– Ми не знайшли жодних ознак насильства, але зона навколо річки є сумнозвісним осереддям кримінальної діяльності.
Марта звернула увагу на її вимову: либонь, сувора мати виправляла доньчину мову за обіднім столом; сказала дівчині, що вона ніколи не знайде собі гідного чоловіка, якщо балакатиме, як продавщиця.
Старший інспектор Хефас схилив голову набік.
– Марто, що ти про це думаєш?
Він подобався їй. Він був схожий на небайдужу людину.
– Я думаю, він знав, що помре.
Інспектор підняв брову.
– Чому?
– Тому що він написав мені листа.
Марта обійшла навколо столу в залі засідань, розташованому навпроти приймальні на першому поверсі. Їм удалося зберегти готичний стиль зали, і вона стала найкрасивішим приміщенням у будівлі. Не те щоб якесь інше приміщення в цій будівлі могло претендувати на суперництво… Марта налила чашку кави для старшого інспектора, зайнятого вивченням листа, що Пер Волан залишив для неї на стійці реєстрації. Інспекторова напарниця сиділа на краєчку стільця поруч з ним і відправляла sms з мобільного телефону. Вона ввічливо відхилила запропоновані Мартою каву, чай і воду, наче підозрювала, що тут навіть вода з водогону забруднена небезпечними мікробами. Хефас підштовхнув їй листа.
– Тут йдеться про те, що він залишає притулку все, чим володіє.
Його колега відправила текстове повідомлення і кашлянула. Головний інспектор обернувся до неї.
– Так, Адель?
– Нині більше не можна казати «притулок». Це називається «соціальний центр».
Хефас видавався щиро здивованим.
– Чому?
– Тому що у нас тут є соціальні працівники та шпитальне відділення, – пояснила Марта. – Це підносить його роль до вищого рівня, ніж просто притулок. Звісно, справжня причина в тому, що слово «притулок» на сьогодні набуло негативного значення. Асоціюється з пияцтвом, бійками й убогими умовами життя. Таким чином, перейменувавши заклад, ми вихлюпуємо трохи свіжої фарби на іржу.
– Але навіть у цьому випадку, – вів своє головний інспектор, – чи справді намірявся Волан залишити цьому закладу все своє майно?
