– Семі цими вихідними серфінгує у Вестлані [10]. Я вирішила: почитаю радше тут, ніж удома.
Симон кивнув.
– Робота в поліції може бути нудною. Навіть у «вбивчому» відділі.
Вона подивилась на нього.
Він стенув плечима.
– Особливо у «вбивчому».
– То навіщо ти пішов розслідувати вбивства?
Вона скинула черевики і підібгала босі ноги на край стільця. Так, наче вона сподівається на ґрунтовнішу відповідь, подумалось Симону. Ймовірно, вона була з тих людей, які віддають перевагу будь-якій компанії перед самотою, з тих, хто охочіше сидітиме в практично порожньому загальному офісі заради шансу бути потривоженим, аніж удома, у своїй власній вітальні, заради гарантованих тиші і спокою.
– Ти не повіриш, але – з бунтівних мотивів, – сказав він, умощуючись на край столу. – Мій батько був годинникарем і хотів, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копією свого батька.
Карі обхопила свої по-комашиному довгі ноги.
– Не шкодуєш?
Симон глянув у бік вікна. Від спеки надворі стояла імла.
– Люди на годинниках зробили гарний бізнес.
– Не мій батько, – відказав Симон. – Крім того, він не любив підробок. Не бажав наслідувати тенденції й робити дешеві копії та пластикові електронні годинники. Він вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.
– Що ж, це пояснює твоє небажання стати годинникарем.
– Та ні, в результаті я майже годинникар.
– Як це?
– Технічний спеціаліст на місці злочину. Експерт з балістики. Траєкторія кулі і все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми більш подібні до своїх батьків, ніж нам хотілось би вважати.
– То що ж трапилося? – посміхнулась вона. – Ти збанкрутував?
– Та ні… – Він подивився на годинник. – Думаю, я став більше зосереджуватись на питанні «чому?», ніж «як?». Не знаю, чи правильним було моє рішення стати тактичним слідчим. Кулі та траєкторії більш передбачувані за людський мозок.
– То от коли ти перейшов працювати у відділ боротьби з економічною злочинністю?
– Ти читала моє резюме?
– Я завжди читаю про людей, з якими мені випадає працювати. Тобі набридло дивитись на кров і випущені кишки?
– Ні, але подумав, що моїй дружині Ельзе все це ні до чого. Коли я одружився, я обіцяв їй більш нормовані робочі години і жодних нічних чергувань. Взагалі в економічному мені подобалося: все одно, що знову до годинників повернувся. Говорячи про мою дружину…
Він підвівся зі столу.
– Чого ж ти пішов з економічного, якщо тобі так там подобалося?
Симон втомлено всміхнувся. Ні, про це вона в його резюме навряд чи вичитає.
– Лазанья. Я гадаю, вона готує лазанью. Отже, побачимося завтра.
– Мені, до речі, телефонував один старий колега. Він сказав, що бачив наркомана, який розгулює у пасторському комірці.
– У комірці?
– На зразок того, що носив Пер Волан.
– Що ти зробила з інформацією?
Карі знову розгорнула книжку.
– Нічого. Я сказала йому, що справу відкладено на полицю.
– До виявлення нових матеріалів. Як звати наркомана і де ми його можемо знайти?
– Їлберґ. У притулку.
– У соціальному центрі. Не хочеш зробити перерву в читанні?
Карі зітхнула і згорнула книжку.
– А як стосовно лазаньї?
Симон знизав плечима.
– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозуміє. А розігріта лазанья ще смачніша.
Розділ 10
Йоганнес злив брудну воду в мийку і поставив відро й швабру в прикомірок. Він вимив кожен коридор на першому поверсі, кімнату відеостеження, і йому вже не терпілося повернутись до книжки, що чекала на нього в камері. «Сніги Кіліманджаро». Це була збірка оповідань, але він, знай, перечитував одне-єдине оповідання знову й знову. Там ішлося про чоловіка з гангреною на нозі, який знав, що помирає. Про те, як це знання не робило його як людину ні кращим, ні гіршим, натомість схиляло до самозаглиблення, робило більш чесним і менш терплячим. Йоганнес ніколи не кохався на читанні, книжку йому порадила тюремна бібліотекарка, а позаяк Африка зацікавила Йоганнеса ще з того часу, як він ходив у Ліберію та в Кот-д’Івуар, він одразу прочитав перші кілька сторінок про того бідолаху, що безневинно конає у наметі посеред савани. Першого разу він похапцем пробігся очима по рядках, тепер же читав повільно, вчитувався в кожне слово, щось шукаючи, хоча він навіть не знав, що саме.
– Привіт!
Йоганнес обернувся.
Сонні вимовив той «привіт» майже пошепки, і його постать із впалими щоками і дикими очима була такою блідою, що видавалась напівпрозорою. Наче янгол, подумав Йоганнес.
– Привіт, Сонні. Я чув, тебе запроторили в карцер. Як ти зараз почуваєшся?
Сонні стенув плечима.
– У тебе класний лівий хук, пацан, – посміхнувся Йоганнес, демонструючи прогалину на місці одного з передніх зубів.
– Я сподіваюсь, ти пробачив мені.
Йоганнес ковтнув.
– Сонні, з нас двох прощення потребую я.
Вони подивились один на одного. Йоганнес помітив, як погляд Сонні ковзнув туди й сюди коридором. Вони помовчали.
– Йоганнесе, не міг би ти заради мене втекти з в’язниці?
Йоганнес не квапився з відповіддю – він намагався перетасувати слова Сонні так і сяк: чи не виявиться в них тоді більше сенсу.
– Що ти маєш на увазі? – перепитав він нарешті. – Я не хочу тікати. Зрештою, мені немає куди. Мене одразу знайдуть і повернуть сюди.
Сонні не відповів, але очі його випромінювали чорний відчай, і Йоганнес зрозумів.
– Ти хочеш… Ти хочеш, щоб я вирвався і роздобув для тебе кілька доз «супербою»?
Сонні так само не відповідав, але й далі упинав свій напружений маніакальний погляд просто старому в очі. Бідолаха, подумав Йоганнес. Триклятий героїн.
– Чому саме я?
– Ти єдиний, хто має доступ до диспетчерської, отже, тільки ти можеш це зробити.
– Дарма. Я єдиний, хто має доступ до диспетчерської, і тому саме я знаю, що зробити це неможливо. Двері відмикаються тільки на відбитки пальців, які зберігаються в базі даних. І моїх відбитків у ній немає. І їх туди не внесуть без надання чотирьох копій заяви, затвердженої на високому рівні. Я бачив такі заяви у…
– Всі двері можуть бути заблоковані і розблоковані з диспетчерської.
