Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Ковальський засміявся.
– Ви теж смієтеся, гер Ковальський? Значить, ви сьогодні не співчуваєте мені? Тоді я піду геть, гер Ковальський! Хіба ви не бачите, що я захмелений, аж світ мені в очах крутиться. А раз так, не ображайте мене хоч ви…
Він смутно подивився у вікно і раптом побачив: там, за вікном, пожежа. Палає жовтим полум'ям дерево, тріпотить, труситься – золоті листки задзвонили. Він подумав: а може, й справді в нього галюцинації. Може, діти ні в чому не винуваті, а він тільки напасті їм приписує? Але ні! Він тоді відкинув драбину, а вони, мерзотники, ще й шворку перетягнули, і він погримів.
– Смійтеся, гер Ковальський, – повернув він очі до приятеля, – я вдруге погримів.
Але Ковальський уже не сміявся, сидів так само блідий і так само смутний, а рука його, що лежала на столі, була синювата.
– А ви чому зараз не в пансіоні? – спитав Берген.
– Людині з моїми вадами, – сказав смутно Ковальський, – не можна викладати ані в гімназії, ні в пансіоні.
– З чого ж тоді хліб їстимете?
– Я не певен, – так само смутно відрік Ковальський, – що мені його потрібно їсти… Розкажіть ліпше, як закінчилася та історія з вогнем.
– Поки я гасив вогонь, а горіли портьєри на дверях, крики стихли, стало тихо й темно.
– Як у романі зі щасливим кінцем, – озвався Ковальський.
Він, Берген, наробив крику, прибіг лакей, проте всі мирно спали, тільки пахло горілим.
– Вони знову почали казати, що це галюцинації…
– Покиньте службу надзирателя, – серйозно сказав Ковальський.
– А куди піду?
– Викладайте німецьку мову. Адже добре її знаєте?
– Чи знаю я німецьку мову? – здивувався Берген.
– Ну, звісно, ви ж німець. Там ви хоч колами відвоюєтеся. Огородите себе, пане Бергене, колами від світу, як Робінзон Крузо. А потім виявите, що хижих звірів на острові немає.
– У вас чорний гумор, гер Ковальський, – сказав Борген. – Чи не відчуваєте, що біля нас сидить хтось третій?
– Відчуваю, – сказав Ковальський. – Це наша невлаштованість у цьому світі.
– О так, так, – захитав головою Берген. – Ви мудро й точно висловилися. Давайте за те вип'ємо.
Вони випили. Дивились один на одного і співчували.
– Ви вже вконтентовані? – спитав Ковальський пошепки.
– До чортиків, – відповів так само пошепки Борген. – А ви?
– Я ніколи не буваю п'яний, пане Бергене. Я буваю од випивки тільки смутний. Чим більше п'ю, тим більш смутнішаю. Тоді світ мені бачиться догори ногами.
– Це він бачиться вам нормально, гер Ковальський.
Горбань засміявся, але силувано.
– Цього разу не з вас сміюся, пане Бергене, а з вашого дотепу, – чемно зауважив він. – Мило ми з вами побалакали.
– Хочете йти? – спитав Адольф Карлович зовсім серйозно. – Але куди?
– Недалеко, пане Бергене, – сказав Ковальський і звівся. – На той світ…
Я здригнувся. Обличчя в Ковальського було синє. Він поправив на грудях крават, узяв капелюха й обережно наклав його на голову. Очі його блищали, а вуста були підтиснуті.
– Мені сміятися з вашого дотепу чи плакати? – спитав Борген.
– Ні те, ні друге, – спокійно відказав Ковальський. – Я сьогодні дійшов до вирішальної і зовсім не дурної думки. Людина не може жити сама. Коли в неї є родина чи хоч би родичі, вона має повернутися до них. Коли ж її родичі в могилі, вона має повернутися до тих могил. Правильно я сказав?
– Цілком, – сказав Борген, ледве повертаючи язиком. – А коли немає ні того, ні другого?
– Знайдіть такого ж самотнього, як ви, і, коли він не заперечуватиме, назвіть його братом… Здорові будьте, Адольфе Карловичу!
– Ви справді на той світ? – спитав Борген, нетямкувато викруглюючи очі.
– І не ближче, – відповів із усмішкою Ковальський. – І знаєте, що вам при відході скажу. Я пишаюся, що мав такого приятеля, як ви!
Випрямився, наскільки міг, і легкою ходою пішов із трактиру, ніби виходив із найвишуканішого палацу. Борген дивився вслід широко розплющеними очима, жах промайнув по його обличчі.
– Гей, ти! – тихо гукнув. – Ти ще біля мене? Але мені не хотілося відповідати. Я заплющив очі, а відтак став двічі невидимий. Знав, не бачить він мене, та й не потрібно вже це йому: що може додати до своєї історії? Було очевидно: страх у його душі також не марниця. Може, це те, що врятує його, бо тільки через страх перестане занепадати, тобто стана, як галька, обмита течією, – сірою тінню зробиться, нікому не цікавою й не потрібною.
Але він ще не хотів здаватися. Зібрав зі столу шматки хліба і засунув їх до кишені. Тоді гукнув лакея і розплатився Почав з натугою підводитися з-за столу, спираючись руками об залиті трунком дошки, і від цього рипіли йому м'язи й кістки. Стояв якийсь час, а тоді повільно почав розвертатися. Став, щоб бачити вихід, і знайшов його, залитий неспокійним осіннім світлом, хиткий і каламутний. Рушив, намагаючись не хитатися, і тіло в нього було дерев'яне. Очі стали олив'яні, а на вуста наповз зніяковілий усміх. Не хотів, щоб хтось бачив його оп'яніння, і через те ще більше здавався п'яний. Ішов до виходу помаленечку, ніби мав хтозна-скільки часу. Сонце засліпило його, і він повернув до нього обличчя.
– А вже осінь, – сказав він мені, бо я змушений був підтримати його, щоб не перечепився через поріг. – Так швидко прийшла. Не зогледівся…
«Життя теж так проходить, – подумав я – Особливо коли воно так марнується!»
– Як ти гадаєш, я пропащий? – спитав Адольф Карлович.
«Пропащий той, хто вже нічого не сподівається», – подумав я.
– Правильно, – відказав Борген. – А я ще сподіваюся. Ну, хоч би зустріти ту шкапу… Я дивився на нього з усмішечкою.
– Рушили? – спитав він і таки рушив. Дерев'яною, хиткою ходою. – Ти даремне всміхаєшся, – пробурмотів. – Чув, що сказав Ковальський? Треба мені знайти такого ж самотнього, як сам. А що, він справді пішов на той світ?
Я розвів руками: хто зна! Може, тільки жартував?
– Я теж так подумав: жартує. А ти віриш у чудеса? Я непевно рухнув бровами.
– А я вірю. Он глянь! – Він раптом спинився й принюхався.
Перед нами лежала залита осіннім сонцем вулиця, їхали екіпажі, вози й коляски. Ходили люди. Одежу мали тільки білу й чорну, а може, це тільки так вдалося. Борген стояв і втягував повітря, ніздрі, з яких вилазило руде волосся, ворушилися, а очі були приплющені, хоч я знав: він
