Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Ти що, лоботрясе, не впізнав мене, свого пана! – загорлав я п'яним голосом. – Ану відчиняй, бо я з тебе шкуру спущу!
Ці, гідні інтелігентної людини, слова були своєрідним паролем між господарем і слугою, тож миттю дзвякнула защібка, і я побачив освітлене свічкою тремтливе, перелякане створіння.
Я рушив просто на нього, не даючи йому пильніше придивитися до мене і вирвав йому з рук свічку. Хлопець злякано відскочив, а я, голосно сопучи й бурмочучи під ніс прокльони, подався у спальню Кулаківського.
– Чай будете пити, пане? – тоненько спитав у мене за спиною хлопець.
– Удавися ти своїм чаєм! – буркнув я голосом Кулаківського, і ці мої слова не були йому в дивину, так завжди вів себе вчитель фізики, програвшись у карти. Хлопчик через те безшумно шмигнув у темну кімнату, де клав ліжко.
У спальні я випив склянку води, яку неодмінно хлопець ставив на нічний столик і, натягши халата, почав блукати по кімнаті, гупаючи чобітьми. Водночас я відчував зачаєне дихання лакея – той все ще сидів у темній кімнаті, готовий прискочити до пана на першу його вимогу. Він знав, що в хвилини роздратування господаря гнівити не можна, бо забував тоді гуманні приписи, за які незмінно агітував у гімназії, і грозився розбити хлопця «на м'ясо». Я ходив довго, даючи час лакею заспокоїтися, а коли відчув, що він починає дрімати, гукнув його стягти мені чоботи. Сів так, щоб світло падало мені в спину, і виставив ногу. Хлопець вправно постягував мені чоботи, і я з лайкою відіслав його геть. Лакейчук безшумно зник, а я, розкидавши постіль, ліг у ліжко, викурив сигару Кулаківського, розгорнув книгу, а коли в сусідній кімнаті затихло вовтузіння лакейчука, щез, як це умів робити, залишивши виразні сліди свого перебування: свічку, зімнуту постіль, розгорнуту книгу і дим від сигари. Це було зроблено вчасно, бо Кулаківський сьогодні й справді програвся і вже ступав на залізні сходи, немилосердно тупаючи. Мала розігратися досить утішна сцена, і я із задоволенням послав своє невидиме єство услід за особою, яка принципово не вірила в надприродну силу.
Він загрюкав у двері, але не закричав – в цьому місці я зімітував його не зовсім точно. Глуха тиша відповіла на його гримання, тоді Кулаківській застукав і закричав, вже нічим не відрізняючись від моєї імітації. В дверні щілини полилося світло, і несміливий голосок запитав, хто це такий.
– Ти що, чортовий вилупку, не впізнав мене, свого пана? – загорлав Кулаківський п'яним голосом. – Ану, відчиняй, бо я з тебе шкуру спущу!
Все було так само, як чинив я, тільки я назвав хлопця лоботрясом, а він «чортовим вилупком», що, коли подумати, далеко не відстоїть одне від одного.
– Мій пан, – продзвенів за дверима голосок, – удома, він нікого не велить вночі пускати в квартиру.
На те Кулаківський затупотів ногами і почав лаятися так грубо й непристойно, що я мимоволі звів брови, адже в гімназії Кулаківський вдавав із себе людину гречну, освічену й інтелігентну. Більше того: розважливу і врівноважену, очевидно, щоб тримати таку личину, він і мусив ставати удома чимось протилежним.
– Не лайтеся, пане! – сказав хлопець. – Ось я зараз піду й розбуджу пана, нехай вам посвідчить, що я кажу правду…
Щілини в дверях почали світитися слабкіше, очевидно, хлопець пішов у кімнати, зрештою, світло пропало зовсім, але за хвилину почувся тупіт, двері розчинилися, і хлопець, уже без свічки, вилетів звідти з жахливим криком. Він, певне, спіткнувся на порозі, бо зойкнув і звалився Кулаківському під ноги без пам'яті. Вчитель фізики розгубився.
– Гей, ти, що там таке? – сказав він знічено. – Ану вставай!
Але хлопець і не подумав вставати, Кулаківський схилився над ним, а переконавшись, що він непритомний, присвиснув і кинувся в розчинені двері. За хвилину він вийшов із квартою води і почав, набираючи її в рота, фуркати на хлопчика, ставши для цього на коліна.
– Ну ти, дурний! – сказав він. – Та ж не бійся. Чи ти дурману наївся, чи клепки в тебе закрутилися? Вставай, вставай, вставай, я тобі кажу! Хіба не бачиш: це я – твій пан! Вставай, вилупку! – Він навіть турнув малого під бік.
Кулаківський вернувся додому підхмелений і поширював від себе такі запахи, що мені, непитущому, аж у голові наморочилося. Хлопчак, зрештою, опритомнів, очевидно, не так від води, якою на нього бризкано, як од нестерпного сивушного духу.
– Ой пане! – сказав він, сідаючи. – Таке тут сталося.
– Що ж тут сталося? – спитав Кулаківський, не зводячись із колін.
З квартири в розчинені двері падав слабкий відсвіт від запаленої свічки, і в цьому міражному й хиткому сутінку постаті Кулаківського та хлопця були лахматі й безтінні. Схвильований голосок оповідав панові про пригоду, що сьогодні додому являвся не один Кулаківський, а два, що той, перший, Кулаківський говорив пайовим голосом, випив склянку води, перевдягся у халат, а коли погуляв по кімнаті так, як любите гуляти ви, пане, наказав скинути чоботи, і він, лакейчук, те вчинив, от пропасти йому на цьому місці! А тепер ви, пане, знову стукаєте, хоч я добре знаю, говорив лакей, що ви лягли в ліжко, засвітили свічку й читали, і такий на нього, лакейчука, жах напав, що й досі його всього трусить.
– Ти що, не впізнав мого голосу? – суворо спитав Кулаківський.
– Через це й страх мене взяв, що пізнав. І того разу впізнав. Побіг до вас, бо ви були в ліжку, щоб спитатися, чи пускати вас, але вас у ліжку вже не було, а голос з-за дверей усе-таки ваш, ну я й перелякався, аж душі в мене нема.
– То це перед тобою я чи не я? – сердито спитав Кулаківський.
– Не знаю, що й подумати. До того ви також були ви, то я й пішов спитати вас, чи вас пускати, але вас у ліжку вже не було, бо опинилися вже за дверима. А постіль, можете самі глянути, зім'ята, і книга розгорнута, і свічка ваша горить.
Кулаківський нарешті звівся з колін і став у меркітливому блідому світлі величезний і грубезний, наче виріс і поширшав удвічі.
– Я так злякався, – жебонів хлопчак, – що й досі не можу втямити, як ви вийшли і хто за вами зачинив двері.
– Ти набитий дурень! – сказав Кулаківський сердито. – Тобі наснилося казна-що, от ти й коверзуєш…
– Наснилося? Мені? – здивовано спитав хлопець і звівся й
