Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– І не інакше, – вже спокійно сказав Кулаківський. – Валявся на моєму ліжку і возився з моєю книгою.
– Ох, пане! – видихнув хлопець. – Я можу побожитися, а коли хочете, на євангелії поклянусь, що ані крихти не брешу, А книга ваша мені нащо, коли в ній малюнків нема і читати я не вмію.
– А все-таки знаєш, що в ній малюнків нема! Іди в хату, баламуте!
Кулаківський говорив уже з посмішкою, але від мене не сховалося, що він все-таки трохи стурбований розповіддю хлопця.
– Знаєте, що я подумав, пане, – голосним шепотом сказав той. – Чи не кара це нам за те, що ви мої образки зі стіни позривали?
– Зачини губу, бовдуре! – гримнув Кулаківський і штовхнув хлопця в квартиру. За мить двері гримнули, струшуючи дерев'яну стіну, аж затремтіли з легким стогоном металеві сходи, і в домі зависла глибока тиша. Тоді безшумно відчинилися двері внизу, де жила вдова і коло яких невидно я стояв, – на порозі з'явилася жіноча постать. Тримала в руці свічку, і я побачив, що очі и радісно, аж щасливо, засвітилися.
– Вже б'є тебе лиха година, чортяко! – проказала крізь зуби жінка – Все це за мої сльози вдовині!
Я простяг невидну руку і затис у долоні вогник свічки. Стало темно.
– Ой, що це! – зойкнула вдова, але в цей час на неї війнуло з відчинених дверей, і вона зрозуміла, що свічку загасив вітер. Тоді вона щільно причинила вхідні двері і раптом помахала кулаком у напрямі квартири Кулаківського.
– Карай його, боже, карай! – зашепотіла палко. – Карай його, харцизяку, бо це не людина, а сатана!..
Ця сцена втішила мене так, що сльози замилування вибилися на очі: щось було в тій жіночій зненависті наївно-первозданне. Тут, у цьому домі, вже відбувалася якась історія, учасниками якої були Кулаківський і ця жінка, але мені резонно здалося, що не буде вона цікава: дрібні сусідські незлагоди, які набирають космічних розмірів, бо для участі в них запрошуються вишні сили. Як недалеко відійшли люди від свого елементарного марновірства і які вони ще діти перед лицем матінки нашої природи! В цьому їхнє нещастя і їхнє спасіння; нещастя, бо ходять заблукані та сліпі, і знання їхнє – що мацання палицею дороги. Вони й лихі через те, що безрозсудні і не можуть покласти виразних меж між добром та злом. Спасіння ж їхнє в тому, що вони отакі зворушливо-наївні, а через це й безпомічні. Безпомічність робить людину невпевненою, а раз так, вона починає мислити. Важко сказати, до чого людина домислиться в цьому світі – не скажу того навіть я зі своєю здатністю прозирати в майбутнє.
І все-таки є в глибині душі моєї щось інше. Воно часом пробуджується, і тоді я немовби враження від гарного сну зазнаю. Сну вже не згадати, але він напевне був. Оце «інше» я називаю «третім» у душі моїй, і саме воно не дає мені втішатися з людської глупоти й слабкості на повну силу. Це третє – присутність у мені мого дивака батька, про що я вже зазначав у цьому писанні. Адже я також людина, хоч, може, й не зовсім звичайна. Через це й мені треба остерігатися, щоб і зі мною не сталося, як із тим Біляшівським, який після змагання з генерал-губернатором так нагло змінився. Але я не хочу думати про нього зараз, про нього я ще писатиму. Зараз мій інтерес тут, біля вчителя фізики Кулаківського, людини, яка й досі не вірить ні в що надприродне…
Наступного вечора на слізне прохання хлопця Кулаківський згодився, добряче вишпетивши малого за його дурний страх, не йти грати в карти. До цього примусила й немаловажна обставина – не міг уже програвати; коли б це трапилося, бюджет Кулаківського був би підірваний до такої міри, що він змушений був би жити наборг. Учитель фізики недаремно викладав точну науку: із платні він виділяв чітко визначену суму, яку міг ставити на карти. Коли вигравав, участь у грі затягувалася, а за програшу він добророзумно відступав. Здається, саме таке вміння рівноважити власний бюджет і давало йому змогу ставитися погордливо до колег. Він згодився задовольнити бажання власного слуги, вважаючи, що вбиває тим двох зайців, а шпетив лакейчука більше для годиться і для заспокоєння власного сумління. Засидівся до глибокої ночі, смакуючи незвичайні пригоди «Бурсака» Наріжного, і вже повіки його почали солодко клеїтися, коли в спальню ввірвався зляканий хлопець. Був білий, як стіна, очі вирячені, а рот безтямно розтулений. В цей мент хтось лунко застукав у двері.
– Чуєте, пане? – ледве проячав хлопець. – Ви знову ломитесь у двері.
Кулаківський притьма кинувсь у передпокій, і волосі я його мимоволі стало сторчака – почув він свій-таки голос.
– Ти що, чортовий вилупку, не пізнав свого пана?! – кричав тон. – Відчиняй зараз же, бо я розтовчу тебе на м ясо!
Кулаківський розтулив рота, але слова вийшли з нього кострубаті, хрипкі й спотворені.
– Ідіть геть! – вигукнув він. – Я сам удома й нікого незнайомого в квартиру не пускаю…
– Ти, зараза! – закричав за дверима голос. – Підроблюєшся під мене й робиш з мене дурня? Постривай, я зараз виламаю двері…
Двері й справді затріщали, і Кулаківський метнув поглядом, виміряючи, куди міг би сховатися. Але ховатися було нікуди, через це він-здобувся на мужність.
– Коли лізтимете у двері, стрілятиму! – гукнув він неприродно тонко.
Я знав, що пістолета в Кулаківського нема, та й не було мені потреби висаджувати йому двері. Окрім того, я чудово відав, що внизу до замкової щілини прикипіло око вдови, яке аж тремтить од збудження й цікавості, і, хоч ту шпарину я обачно забив ганчірочкою, побоювався, що сусідка через нестримну цікавість зважиться вискочити просто до мене. Діло ж своє я зробив, тому і щез, як умів, зміркувавши, що мертва тиша після гуркоту налякає Кулаківського більше, ніж подальше страхання.
Треба було мати залізні нерви, щоб після того заснути, бо коли б щось таке трапилося зі мною, я б уже спокійно не заснув. Кулаківський також не мав залізних нервів: був певний, що на нього зроблено замах і що це хотів до нього дістатися злодій – збіг голосів та історію, оповіджену лакейчуком, він поки що до уваги не брав, вважаючи перше випадковим, а друге сонним маренням забобонного хлопця. Але для мене важило хоч би те, що страх у тому домі уже посіяно і можна дати час, аби він проріс.
Те, що вчинив Кулаківський наступного дня, знову змусило мене втіщено просльозитися: учитель
