Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– Кожен із нас дістає колись свій спадок, – загадково відказую і, захопивши журнал, йду з учительської кімнати, бо внизу сторож Мина вже дзвонить. Дзвінок привішено в дворі на рейці, сторож Мина смикає за шнурка, і звук дзвоника такий пронизливий, що досягає й найглибших кутків. Я виходжу в коридор і бачу, як біля дверей юрмляться учні, поспішаючи сховатись у класах.

Оцей шлях, з учительської до класу, найбільше люблю. Тіло моє мимовільно виструнчується, голова зводиться, я ступаю неквапно, чоботи відбивають крок на лискучій фарбованій підлозі, на вустах у мене все та ж блаженна усмішка, і я раптом здогадуюся, чому так безпричинно радію: іду в той клас, у якому вчиться зухвалець, котрий насмілився кинути в мене кличкою, витвореною від мого прізвища. Я люблю цих шкільних відчайдушників, особливо коли вони після героїчного вчинку перетворюються в курей, котрі потрапили під дощ. Тоді вся їхня показна фронда зникає, а натомість з'являється жах – звір тікає з цих малих істот, хижий, жорстокий, якого ми, вчителі, й поставлені витравлювати з дітей. Може, й має якусь рацію вчитель фізики, думаю я, коли переконує, що людина – це тільки високорозвинена тварина. Я міг би розвинути цю думку: в людині бореться її тваринне й суспільне, тобто людське начало. В дітях ця боротьба особливо примітна, через це і здатні вони на безглузду жорстокість. Ми, вчителі, боремо в них того звіра, ламаємо, вбиваємо, тобто нищимо їхню натуральну схильність до безконтрольних учинків. Тому я був і буду прихильником різок у школі, істина, що за битого двох небитих дають, надто неперехідна; треба, треба і треба їх бити, ламати і згинати, щоб з негнучкого мамули витворилося щось м'яке, як віск, котрий легко мняти і можна ліпити належне, а точніше – запрограмоване згори.

Із цими думками заходжу в двері класу, тут збиваю крок, бо мушу ступити до класу неодмінно з правої ноги; відтак відраховую до кафедри одинадцять кроків і не сідаю, а дивлюся на клас, не гасячи усмішки. Відчуваю, як холодна хвиля проходить по рядах, коли мій погляд пробігає по обличчях, все ціпеніє й німіє, і в цей момент я по-особливому звищуюся над цим тлумом, я його розпорядник і власник, володар кожного, і той кожен чекає від мене не нагороди, а кари. Але я не задовольняюся відчуттям переможної зверхності над істотами, що тільки наполовину люди, а наполовину ще звірі; шукаю того, кого найбільше треба ламати, і мій погляд вивідчо перескакує з обличчя на обличчя. Коли ж торкаюся зоровими променями якогось лиця, воно біліє, зеленіє, синіє, і коли б довше протримав я погляд, то певний був, що воно й почорніло б. Навмисне обминаю того, хто має стати мені сьогодні жертвою, хай трохи потішиться недоторканістю. Ну от, здається, він уже зовсім заспокоївся. Р-раз! Мій погляд, як блискавка, падає на нього, і я бачу, як жертва дрібно-дрібно тремтить. Обличчя зеленіє, а зуби цокотять. Простягаю руку й пальцем, пальцем, ледь покивуючи, виводжу відчайдуха з-за парти.

– Ви, здається, хотіли сьогодні відзначитися між товаришами, – кажу єлейно. – Що ж, даю вам змогу. Вивчили урока?..

Моя жертва дивиться на мене із забобонним жахом, ніяк не може збагнути, як я встиг так швидко довідатися про його вибрик, і вже в цьому першому переляці вбачаю запоруку своєї перемоги. Вже не сміливець і не бунтар переді мною, а щось напіврозтоптане. Вуста мої кривить зневага, з них починають вихоплюватися слова, котрі, мов різка, падають на жертву. Слова ці гострі й іронічні, і клас залюбки на них реагує, клас вторує мені, знущаючись зі свого героя так само нещадно, як це дозволяю собі робити я – їхній заклятий, як вони вважають, супротивник. Я ж не вважаю себе їхнім ворогом, забагато було б їм честі; зрештою, моя місія в житті така, що не маю ставати нікому ані приятелем, ані ворогом.

Берген – виразна мені протилежність. Він волочить за собою крихітну тінь, яка складається з двох компонентів: любить випити й дозволяє учням із себе кпити. Хоч він німець, мундир на ньому висить, і на сукні весь час з'являються нові й нові плями. Єдино німецького в ньому – схильність до точності. Зокрема вимагав, щоб учні вставали рівно о п'ятій годині, для чого в спільній спальні навпроти його ліжка було поставлено шафу з годинником. Той годинник вибивав час так голосно, що тільки діти могли не прокидатися. Адольф Карлович перед сном спускався кілька разів у свою кімнату, де курив і прикладався до пляшки; якось один із шибеників заховавсь у шафі, як козеня з відомої казки. Адольф Карлович прийшов до ліжка, ступаючи навшпиньки і розвівши для рівноваги руки з розчепіреними пальцями, – при цьому він зачаєно сопів, бо намагався дихати тільки носом, щоб не виточувати горілчаного перегару. Падав на ліжко й відразу ж починав хропти, аж поки годинник починав бити п'ять разів. Натренований на ці звуки, Адольф Карлович підхоплювався й будив учнів покриком.

– Але ж, Адольфе Карловичу, – казав хтось зовсім сонним голосом, – зараз ще зовсім ніч…

Адольф Карлович стояв із запаленою від нічника свічкою.

– Як ніч, як ніч, коли вдарило п'ять разів! – казав він. – Подивіться на годинника. – Він підносив свічку до циферблата, і його очі ставали здивовано-булькаті: годинник показував одинадцяту.

– Але ж я чув, що вдарило п'ять, – нетямкувато казав надзиратель, і учні змушені були гасити сміх подушками.

– Це вам приснилося, Адольфе Карловичу, – казав той-таки невинний голос.

– Галюцинація, – підказував другий, і учні аж рохкали від задоволення.

Так повторювалося щоночі, і щоночі Берген не помічав, що над ним кепкують. Це його вимучило так, що перестав реагувати на бій годинника і вже чекав, поки надійде із дзвінком лакей…

Не важко помітити: діти дивовижно винахідливі, коли треба вишукати слабкі місця у вчителя, і користуються тим із усією часом жорстокою безоглядністю. Зрештою, гадав я, весь світ такий: два начала в ньому – організоване, людське, й дезорганізоване, тваринне. Діти ж – це зменшене дзеркало світу з усіма його болячками та неузгодами, суперечностями й бідами; може, через те мені захотілося стати саме вчителем: через зменшувальне дзеркало можна побачити не одну болячку велику…

Але моя жертва й досі пріє біля дошки, даремно намагаючись розповісти урока, і я скеровую свою увагу на неї. Цей хлопець готувався, я це бачу, але замість допомогти йому, ставлю питання так, аби більше його заплутати. Він таки заплутується, бо вже не відповідає, а тільки перелякано на мене дивиться: