Люди навпроти - Жорж Сіменон
— Там цікаво? — запитав він якось у секретарки про бар. Вона відповіла зневажливою гримасою.
Аділь-бей уже втретє проходив набережною, так і не зустрівши Соні. Однак, глянувши випадково у бік клубу профспілок, він помітив дівчину: Соня сиділа на підвіконні, а перед нею стояв той самий хлопець.
Може, там, нагорі, у них з'являється почуття вищості щодо решти натовпу? Принаймні про це свідчили Сонині очі. Напрочуд ясні, вони ніби пронизували простір. Хлопець щось їй розповідав, трохи нахилившись уперед. Вона слухала, але на нього не дивилась і, можливо, навіть не чула його слів. Жодної ознаки того, що дівчина щаслива, Аділь-бей на її обличчі не помітив.
Вантажні пароплави погойдувалися вздовж червоної лінії причалу. Минулої ночі прийшов грецький вітрильник — його щогли вимальовувалися на зеленому тлі гір. Натовп плинув двома потоками, заповнюючи вулицю розміреним шумом стомлених кроків. Аділь-бей знову кинув швидкий погляд на вікно, наче боявся тих, хто там стояв.
Усе місто, крім набережної, в цей час порожніло. Вулиці були темні й вогкі, в повітрі стояв запах нафти, що йшов від переробного заводу. Юнаки й дівчата, поголені голови, розхристані сорочки — це був світ нафти, і робітники, що сиділи за вікнами нижнього поверху в клубі, стежачи за указкою лектора, теж належали до цього світу. Указка жваво стрибала по синьо-червоній діаграмі — діаграмі виробництва нафти! Той хлопець на велосипеді був, мабуть, неабиякий майстер своєї справи, якщо зміг придбати таку техніку!
Аділь-бей вирішив поїсти в портовому ресторані — на такий випадок Соня дала йому кілька написаних по-російському фраз. Стіни в ресторані, як і в усіх громадських закладах, були зеленого кольору, столи — з нефарбованого дерева. Відвідувачі мовчки їли, поклавши лікті на стіл, — здавалося, вони навіть тепер працюють, — суп, скибку чорного хліба, січене м'ясо й трохи вареного пшона на гарнір. Одна дівчина вправно рахувала страви, які пропливали повз неї, друга нанизувала на залізну шпичку зелені квитки, що їх приносили офіціанти.
Цих людей він розумів ще менше, ніж тих, що гуляли на набережній. Може, настрій у нього поліпшився б, якби він побачив, наприклад, гурт чоловіків, що грають біля своїх будинків у доміно, або якогось діда, що спокійно курить люльку. Але дідів тут або не було зовсім, або ж вони нагадували оцих відвідувачів. Якби Аділь-бей зустрів їх у натовпі, то теж, мабуть, не знайшов би з ними спільної мови. Вони ходили, наче привиди, люди їх не помічали, а коли такий бідолаха сидів десь на тротуарі, то його обминали, мов непотрібну, забуту річ.
Він ще двічі чи тричі поміряв кроками набережну, поки запала справжня ніч. Але більшість вікон у будинку профспілок ще світилися. Хтось грав гаму на саксофоні. А Соня все ще сиділа на підвіконні, і хлопець так само тихо щось їй розповідав.
Аділь-бей уже знав, що повсюди в місті у кожному будинку мешкало по цілій родині або й по дві в одній кімнаті. І це — якщо не рахувати «куркулів» та їхніх дітей: ті спали просто на вулиці. Зранку всі шикувалися в черги до кооперативів і стояли доти, доки з'являлася табличка з написом, що вже скінчилася картопля, чи борошно, чи ще щось. А тут перед ним зненацька, наче в якомусь нормальному портовому місті, засяяло величезними літерами слово «БАР»! Досить тільки штовхнути двері, і з'явиться швейцар у лівреї й, поки ти розглядатимеш публіку, візьме в тебе капелюха…
Аділь-бей сів за перший-ліпший столик. Поки грали танго, люстри не горіли, світилися тільки маленькі лампочки над касою. Через це червонястий місяць за вікном видавався більшим, ніж був насправді. В місячному сяйві прослизали парочки. Це саме танго Аділь-бей чув і у Відні, й у Стамбулі, й теж було тьмяне світло, й постаті музикантів у темряві… У Стамбулі також були іноземні моряки, й жінки в погано покроєних сукнях, і сміх, шепотіння, запах алкоголю та парфумів, і офіціанти у білих куртках також поволі переходили від столика до столика…
— Що замовлятимете?
До нього звернулися по-французькому й подали меню, розгорнуте на сторінці з винами. У цю мить за сусіднім столиком хтось почав робити Аділь-беєві якісь знаки. Той столик був дуже гамірний. З півдесятка людей сиділо довкола батареї пляшок віскі й шампанського. Чоловік у білому костюмі, з розстебнутим комірцем сорочки додав до своїх жестів ще й слова, проте не підвівся. Здавалося, він от-от перекинеться разом із стільцем.
— Ідіть сюди, друже!
Аділь-бей нерішуче встав. Величезна рука потисла його долоню.
— Я — Джон із «Стандарду». А ви — новий консул? Мені розповідали про вас у Панделлі. Офіціанте, ще один келих! — Потім Джон, показуючи на офіцерів, з якими він пив, додав: — Це мої товариші. Тут усі — товариші. Віскі? Шампанського?
Джон був п'яний. Він завжди одягався в біле, завжди ходив із розстебнутою сорочкою, яка відкривала його могутню шию. Джон завжди сидів за кермом автомобіля, відчайдушно гасав вулицями й зупинявся лише тоді, коли ось-ось мав збити дитину чи стару жінку.
— Як там поживає та лахудра Нейла? — спитав він, спорожнивши келиха. Незважаючи на те, що Джон був п'яний, він уважно вивчав поглядом Аділь-бея. Грубі риси його обличчя розпливлися, під очима понабрякали мішки. Очі вогко блищали, погляд ковзав, ні на чому не зупиняючись, та коли вже за щось чіплявся, то обличчя відразу ж ставало жорстким.
— То як, це вже сталося? — допитувався він.
Помітивши, що спантеличений співрозмовник не може знайти слів, щоб відповісти, Джон знизав плечима.
— От стерво!
— Та що ви!
Але Джон не дав йому часу обуритись.
— Ви думаєте, ми всі там не побували? Бармене, покладіть іще одну пляшку в лід!
Повз вікно все
