Люди навпроти - Жорж Сіменон

— Ми не вважаємо себе нещасними! Це Аділь-бея розчулило.

— А якби вам доводилося стояти в черзі, як цим людям?

— Я б стояла.

Аділь-бей гарячково шукав нових аргументів, хапаючись за першу-ліпшу думку. Він відчував якесь запаморочення.

— Признайтеся, ви працюєте на «гепеу»!

— Я член партії.

Випроваджуючи того дня відвідувачів, Аділь-бей не мав якихось певних намірів. Цієї безглуздої розмови він також не передбачав. Але йому хотілося побачити, як Сонине обличчя нарешті втратить свою незмінну впевненість.

— Скільки вам років?

— Двадцять один, ви ж знаєте.

— Чому ви пішли вчора з тим хлопцем?

— А чому б мені з ним не піти?

— Ви його кохаєте?

— А ви кохаєте пані… — Вона не назвала імені, але вказала поглядом на двері спальні.

— Це зовсім різні речі…

Аділь-бей відчував, що вигляд у нього смішний, гидкий, і він так страждав від цього, що все чоло йому вкрилося потом, брови насупились, очі люто блищали. Стоячи позад Соні, він ладен був схопити її в обійми. Хотілося міцно притиснути її до себе, сказати щось…

Та він не наважився. Це було неможливо. З ненавистю глянув він на зачинені вікна навпроти, на гамірну вулицю, на синій окраєць неба, врешті на свій кабінет, порожній і мертвий. І вже іншим голосом запитав:

— Ви вже облишили думку знайти мені служницю?

— Я весь час її шукаю.

— Але ж ви добре знаєте, що не знайдете.

— Це справді дуже важко.

— Тому що я — іноземець, так? А росіянка, яка працюватиме в іноземця, ризикує сама собі дуже нашкодити, привернувши увагу «гепеу»?

Соня всміхнулась.

— Сподіваюся, ви не твердитимете, що це — неправда?

Розмова оберталася зовсім не так, як він хотів. Аділь-бей уже шкодував, що почав її.

— Послухайте, Соню…

— Я слухаю.

Невже вона не хоче допомогти йому? Для цього не треба ані чогось говорити, ані робити якихось жестів. Він трохи заспокоївся б, якби в неї стало трохи менше оцієї самовпевненості. Соня знову сіла за свій стіл — певно, щоб уникнути нової небезпеки.

— Ви ненавидите мене.

— Ні, — сказала Соня. — За що мені вас ненавидіти?

— Що ви про мене думаєте?

— Я думаю, що вам краще повернутися додому.

Аділь-бей задихався.

— Ви хочете сказати, що я не здатний тут жити, що мене приголомшують усі ці ваші організації й ті суцільні таємниці, якими мене обплутують? Я знаю, ви думаєте саме так! Але повірте мені, я вже трохи пожив на цьому світі. Ви що-небудь чули про Дарданелли? Три роки я провів у окопах, нам доводилося ходити в атаку по трупах! Там теж не було прислуги і навіть консервованого молока!..

Соня, як завжди, мовчки й суворо дивилася на нього. Вона могла б усміхнутися на цей несподіваний вибух похвальби. Але ні, вона з цікавістю дивилася на свого співрозмовника.

— У мене в черепі й досі сидить куля, яку не можна вийняти. А ви знаєте, як під час революції ми дісталися до Мустафи Кемаля? Утрьох, у маленькому човнику — шість метрів завдовшки, ми кілька тижнів гойдалися в Чорному морі. А тоді ж була зима!

Йому хотілося все розповідати й розповідати; він відчував, що тепер його обличчя вже не таке бліде, а плечі наливаються міццю. Та раптом він змовк, не знаючи, про що говорити далі.

Чому Соня нічого не відповідає? Щоб перевести дух і заспокоїтись, Аділь-бей підійшов до вікна. Коли він обернувся, Соня спокійно розбирала нотатки, зроблені вранці.

— Соню!

— Я слухаю.

— Мені було дуже сумно цієї ночі.

— Чому?

— Тому що ваше ліжко було порожнє. Я не розумію…

— Чого саме ви не розумієте?

— Чому ви пішли з тим хлопцем? І зі скількома іншими ви вже ходили отак?

— Важко сказати.

— І давно ви так живете?

— Років два.

Дивлячись на Сонин профіль, він думав про різне: про чотириста карбованців її платні, про обіди з чаю та чорного хліба, про її залізне ліжко у братовій кімнаті, про воду, яку треба роздобувати щоранку… І все ж таки на ній добре пошита сукня, а обличчя виражає спокій і рішучість!

Було схоже на те, що за кілька годин знову почнеться злива, як і минулого тижня. Небо вже не грало барвами. Гаряча імла повила місто, і легені вбирали вологе тепле повітря.

— Що з вами, Аділь-бею?

Стоячи посеред кімнати, він почав зривати з себе комірець та краватку.

— Ви б краще сіли.

Саме цього йому зовсім не хотілося робити. Аділь-бей ще не відмовився від наміру обняти дівчину. Час від часу він рішуче ступав у її бік, але потім знову вертався. Пролунав телефонний дзвінок. Соня взяла трубку, тоді простягла її Аділь-беєві.

— Ні, ні! — закричав він. — Це неможливо!.. Я погано себе почуваю. Ні, я нікого не можу бачити!.. Я ж вам кажу: ні! Я хочу посидіти в своєму кутку, як хворий пес… До побачення!

Це була Нейла.

— Ви справді погано себе почуваєте? — спитала Соня незворушно.

— Не знаю, я нічого не знаю!

В кожному разі, добре йому не було. Консул страждав від спеки, в нього зовсім пропав апетит, у шлунку щось сіпало.

— Знаєте, що вам треба зробити? Піти на пляж і викупатись! А на зворотному шляху прогулятися, не поспішаючи, ботанічним садом. Іноземці вважають його одним з найкращих у світі. Якщо вирушити навпрошки, то це буде кілометрів шість.

— А далі що?

— Після прогулянки ви