Люди навпроти - Жорж Сіменон

— Ви ніколи не хворіли?

— Ніколи.

— Дихайте… Тепер кашляніть… Дихайте ще…

Увесь цей час Аділь-бей бачив у вікні Сонину спину, профіль її брата й важкі чорні коси в грузинки.

— Сідайте.

Лікар постукав по коліні, перевіряючи реакцію, потім зміряв кров'яний тиск. Аділь-бей запитав:

— Від чого помер мій колега?

Він промовив це якомога невимушеніше.

— Я забув. Треба заглянути в його історію хвороби.

Лікар дивився на Аділь-бея, наче розмірковуючи, щоб у нього ще перевірити.

— Лягайте.

Він помацав селезінку й печінку, потім дістав із сумки рецептний бланк.

— Ну, то що ви скажете?

— У вас депресія від нервової перевтоми. Треба пити перед сном бромовий настій.

— Де його можна придбати?

— Краще випишіть із Москви. А їсти я раджу вам тільки щось легеньке.

— Що в мене не гаразд?

— Нічого… І все потроху…

Лікар рушив до дверей. Аділь-бей пішов услід за ним, голий до пояса. Підтяжки теліпалися десь на стегнах.

— Як ви гадаєте, це небезпечно?

— Цього ніколи не можна сказати. Що ж до брому, то буде краще, якщо вам надішлють його пароплавом. У нас дуже мало ліків.

Аділь-бей хотів запитати, чи не сталося у нього чогось із серцем, але не встиг: лікар уже вийшов із кімнати. Раптом задзвонив телефон, і консулові здалося, що Сонина спина у вікні здригнулася.

— Алло. Так, я.

Це була пані Амар. Вона дзвонила йому майже щодня, але зустрівся з нею Аділь-бей тільки один раз — на пляжі, та й тоді вона пішла до жіночої купальні. Перед тим, як їхати в Росію, Аділь-бей чув, ніби люди тут купаються голі, і уявляв собі, як у воді метушаться оголені засмаглі тіла. Але натомість побачив дві величезні загороди, обнесені колючим дротом. Вони нагадували концтабір. Заплативши 25 копійок, чоловіки йшли в одну загороду, а жінки — в другу.

— Що ж, поблукайте отам, — сказала тоді Нейла Амар неприємним тремтливим голосом.

Сказати правду, він, перше ніж утекти, таки трохи й походив уздовж дроту — з серйозним виглядом, ніби шукаючи її. А тепер, по телефону, вона знов манірилась:

— Вгадайте, яка в мене чудова новина!

— Не знаю.

— Ну вгадайте!

— Мій уряд відкликає мене до Анкари?

— От поганець! Ні, сьогодні вранці мій Амар виїхав до Тегерана. Повернеться не раніш, як за десять днів.

— Гм…

— Оце й усе, що ви можете сказати?

— Не знаю… — Він усе ще стояв роздягнений.

— Ну, коли ви такий, то я не прийду до вас пити чай, хоча й мала намір…

— Ну, чому ж…

— Ви так гадаєте? А я цього не певна… Тим більше, коли є небезпека зустріти там вашого ангела-хранителя…

— Я вам обіцяю…

— Ви обіцяєте, що я з нею не зустрінуся? Тоді, може, й варто прийти…

І він почув якийсь неприємний звук, що, певно, означав поцілунок. Тим часом Колін, майже непомітний у розігрітому повітрі, курив цигарку.

Коли об одинадцятій вечора начальник «морського гепеу» або, іншими словами, портової міліції вернувся додому й відчинив вікно, у консульстві навпроти вікно було теж відчинене, і там виднілася світла постать. Колін знову пірнув на хвильку в темряву кімнати, щоб скинути чоботи, взути капці й дістати з кишені кітеля коробку цигарок.

Аділь-бей стояв нерухомо навпроти. Його огортала тінь; крізь тонку сорочку він відчував вечірню прохолоду. На вулиці нікого не було, але з сусідніх вулиць іще долинали кроки. Інколи навіть чулася музика — її приносив вітер з боку бару для іноземних моряків на самому березі.

Колін припалив цигарку. Аділь-бей зупинив погляд на маленькому тремтливому вогнику. Згодом і грузинка підійшла до чоловіка, вони пошепки про щось заговорили.

Цікаво, чи Соня вже заснула? Аділь-бей знав, що її залізне ліжко стоїть під стіною праворуч. Повітря мало солодкуватий присмак — вітер приносив запах гірських субтропічних рослин. Жінка у вікні притулилася до Коліна. Здавалося, її тіло теж солодке й гаряче після ліжка, з якого вона щойно встала.

Аділь-бей почув за спиною якийсь шурхіт і обернувся. Це Нейла, перевертаючись, відкинула простирадло. Повітря в кімнаті було таке насичене її парфумами, що Аділь-бей подумав, чи не відчувають цього запаху й люди навпроти. Може, персіянка тому й вибирала такі різкі парфуми, що її тіло мало запах дикої тварини.

— Лягай уже, — зітхнула вона крізь сон.

Чи почули це ті люди? Вони ж стояли так близько, вуличка дуже вузька. Колін обіймав дружину за талію. Аділь-беєві зовсім не хотілося спати, тим більше — лягати поруч із палким тілом Нейли. Та про неї він навіть не думав. Він думав про те, чи спить зараз Соня там, у кімнаті навпроти, і чи таке саме нерухоме вві сні її обличчя. Чи здогадалася вона, чому відразу по обіді Аділь-бей сказав, що сьогодні вона може бути вільна? І коли трохи згодом Соня вийшла з дому, перекинувши через руку пляжний халат, то на розі дівчина зіткнулася з пані Амар.

— Йди сюди, Аділю…

— Цить!..

Він страждав від задухи, і зачиняти вікно йому не хотілося. Після того, як лікар поміряв тиск, Аділь-бей весь час відчував биття крові в судинах, і це невпинне пульсування його лякало.

Йому нічого не хотілося їсти. Він почував себе зовсім хворим і сказав про це Нейлі. Кілька хвилин вона погралася в лікаря. Хоч би Нейла погодилася повернутись на ніч додому! Невже її прислуга не розповість про все чоловікові?

— Він ревнивий?

— Як тигр! — сміючись, відповіла вона.

Сміялася Нейла завжди якось нервово, і дуже важко було зрозуміти, чи той сміх був від веселощів, чи від розпачу,