Люди навпроти - Жорж Сіменон

— Ні, вона на роботі.

Тим часом відвідувач розповідав далі і то ще голосніше, ніж доти.

— Вона вперше вийшла на роботу?

— Так. З сьогоднішнього дня вона — рахівниця на нафтопереробному заводі.

Яка ж проста й невимушена була ця бесіда, особливо порівняно зі скаргами селянина, який просто-таки вп'явся в консула своїми чорними очима! Нерви в Аділь-бея вже ледве витримували.

— Цієї ночі було дуже жарко.

Соня кивнула головою, нітрохи не знітившись.

— У вас стояли відчинені обоє вікон.

— Мене там не було.

— Я знаю.

На обличчі в селянина відбилося глибоке розчарування.

— Слухаю тебе, — зітхнув Аділь-бей, щоб якось підбадьорити чоловіка.

Запала тиша. У бідолахи не вистачало мужності почати розповідати про всі свої клопоти знов.

— Ви спали просто неба?

— Ні, у товариша.

— У того парубка, якого я бачив у будинку профспілок?

— Так.

Вона відповідала просто й відверто. Настільки відверто, що він запитав себе, чи є між нею й тим хлопцем щось серйозне.

— Ви любите його? То ваш наречений?

— Ні, це мій товариш.

Аділь-бей повернувся до відвідувача й порадив йому прийти другого дня. Підійшла стара жінка; вона хотіла розлучитися з чоловіком, але не могла пояснити чому. Залишалося ще п'ятнадцять чи двадцять прохачів. Вони все говорили, говорили, а Аділь-бей дивився то на Сонину руку, що робила нотатки, то на чорну сукню, то на тендітні дівочі плечі й біляві коси. Стояла спека. Запахи лахміття та дешевого одеколону викликали нудоту й у Соні. І все ж це були чи не найкращі години того дня — принаймні, не найгірші. Час поволі спливав, і десь за годину, судячи з усього, мав зайти останній відвідувач. А потім? Що він, Аділь-бей, робитиме потім? Простягнеться на ліжку й не зможе заснути, бо вже виспався вночі. Пополудні вулиці були або зовсім сховані в тінь, або залиті таким сліпучим сонцем, що ти, здавалося, залишався зовсім самотній серед нескінченних стін, які ведуть не знати куди.

Діяти було нічого, доводилося годину за годиною чекати, поки настане пора прогулянок на набережній, де на Аділь-бея вже ніхто не звертав уваги. Потім — знову додому, в ліжко, а вранці зробити дві дірки в бляшанці з молоком і — в чергу до загального крана…

— Ваша невістка задоволена своєю роботою?

— А чому вона має бути незадоволена?

— Вона сама захотіла працювати?

Соня вдала, ніби не почула, й почала писати швидше. І тут Аділь-бей без видимої причини схопився з місця, люто роззирнувся довкола й проголосив:

— Консульство зачиняється! Нехай усі приходять завтра!

Соня підвела голову. Вона хотіла щось заперечити, але Аділь-бей, не слухаючи її, рушив до своєї кімнати.

Підійшовши до дзеркала, він став роздивлятися себе й помітив, що під очами з'явилися мішки, обличчя посіріло. Взагалі вигляд він мав невеселий і досить розгублений. Він чув, як кроки відвідувачів віддаляються у бік коридора. Все тихіше лунали голоси. Аділь-бей знову відчинив двері до кабінету й рушив, не усвідомлюючи, куди й навіщо, не дивлячись на Соню, яка так само сиділа на своєму місці.

— Ви не дуже добре себе почуваєте?

— Я дуже недобре себе почуваю!

— Покликати лікаря?

— Я не хочу, щоб мене отруїли.

Йому здалося, що Соня всміхнулась. Аділь-бей рвучко обернувся, але обличчя в неї було, як завжди, кам'яне.

— Скільки витримав тут мій попередник?

— Років два. Я познайомилася з ним уже на другий рік. Аділь-бей сів, потім підвівся й відсунув папери.

— А хто вестиме господарство у вашого брата?

— Кожне робитиме потроху.

— Признайтеся, що його дружину змусили піти працювати. Сидячи цілими днями вдома, вона декому здавалася міщанкою.

— Отже, все вийшло цілком природно.

— А якщо в неї народиться дитина?

— Вона матиме право на тримісячну відпустку, а потім щодня зможе відлучатися тричі на півгодини, щоб погодувати немовля.

— А якби дитина була у вас?

Аділь-бей сподівався, що Соня бодай здригнеться, але вона спокійно відповіла:

— Я мала б такі самі права.

— Навіть коли б ви були незаміжньою?

— Звичайно.

Навіщо він про все це питав? Навіщо було заводити розмову про такі речі? Але це було понад його сили. Сидячи біля вікна, він покликав Соню:

— Ідіть сюди!

І показав на людей, що сиділи вздовж тротуару перед кооперативом. Щойно вивантажили тістечка. Крізь щілини в ящиках повисипалися крихти, і п'ятеро чи шестеро жінок підбирали їх, стоячи навколішки.

— Ну то й що?

— І ви твердитимете, що ці люди не голодують?

— Вони живі і з голоду не вмирають. А хіба у вас немає бідних? Хіба немає мільйонів безробітних в Америці? Чи десь-інде?

Він пригадав її з парубком у вікні клубу, пригадав робітників, що слухали лекцію, пригадав гами на саксофоні, пригадав, як самотньо блукав темними вулицями…

— А що ви можете купити на ті чотириста карбованців, які одержуєте?

— Що ви хочете цим сказати? Я можу купити все необхідне.

— Це я вже чув. Але тепер я знаю ваші ціни. Пара туфель — таких, як у вас, — коштує триста п'ятдесят карбованців. Ваша сукня — близько трьохсот карбованців, а шматок м'яса…

— Я не їм м'яса.

— І ваш брат також не їсть?

— Тільки тоді, коли обідає у кооперативному ресторані.

— Яка в нього платня?

— Теж чотириста карбованців. Члени партії не хочуть одержувати більше за інших.

Аділь-бей відчув, як голос у Соні затремтів,