Люди навпроти - Жорж Сіменон
— Ти підданий Туреччини?
— Не знаю…
Багато хто з них до війни вважався турком, але потім, сам того не помітивши, перетворився на росіянина.
— Чого ж ти хочеш?
— Не знаю. Але ми не маємо ні хліба, ні роботи.
— Ти хотів би повернутися до Туреччини?
— А там є що їсти?
Декотрі погубили дорогою дітей і благали консула довідатися щось хоч про них. В інших якийсь начальник на вокзалі забрав усе майно, а їх самих на кілька днів запроторив до в'язниці. Люди не розуміли, за що, але навіть не питали про це, тільки з тихою впертістю й далі домагалися свого. На тих, хто був справді турецького походження, Аділь-бей заводив досьє. Такі досьє він передавав тепер до іноземного відділу. Чиновник у косоворотці щоразу приймав його з тією самою доброзичливою усмішкою.
— Що він каже?
Даючи позитивну відповідь, чиновник мав звичку розглядати свої брудні нігті. Напередодні до консульства зайшло сільське подружжя. Але тільки-но подружжя вийшло, як жінка, очманіла від жаху, одразу ж прибігла назад і розказала, що на розі люди в зелених кашкетах схопили чоловіка й кудись потягли, а саму ЇЇ вдарили, щоб не могла за ними йти.
— Він каже, — перекладала Соня, — що зробить усе можливе, аби дати відповідь наступного разу.
— Але в тієї жінки немає ні копійки! Всі гроші були в чоловіка!
— Як вони заробили ті гроші?
— Йдеться про незначну суму. Адже вона залишилась без жодних засобів до існування.
— Хай іде працювати.
— Її не беруть на роботу. Вона ночує під дверима!
Чиновник зробив незрозумілий жест і щось відповів.
— Що він каже?
Соня байдуже переклала:
— Що це не його справа. Він повідомить куди слід.
— Він може просто зараз подзвонити до «гепеу»!
На столі стояв телефон.
— Цей апарат не працює.
Чиновник сьорбнув чаю. Аділь-бей мало не схопився з місця. Сонце добряче напекло йому спину. У кабінеті все здавалось зовсім нерухомим, і ця нерухомість пригнічувала його.
Таке тривало вже три тижні. За цей час Аділь-бей приніс сюди щонайменше півсотні справ, та якби він їх просто попалив, наслідок був би той самий. Досьє брали, усміхались, а за кілька днів відповідали:
— Ми чекаємо розпоряджень з Москви.
До кабінету ввійшов якийсь службовець. Чиновник, розсівшись на стільці, завів із ним неквапливу розмову.
Вигляд і поведінка в Соні завжди лишались незмінні. Дівчина була однакова й тут, і в консульстві — завжди у чорній сукні й маленькому капелюшку, з-під якого вибивалося біляве волосся, завжди з тим самим розумним виразом обличчя. Інший службовець, за сусіднім столом, щось старанно рахував, відриваючись від рахівниці тільки для того, щоб ковтнути гарячого чаю.
Службовець вийшов. Соня знову почала передавати досьє, супроводжуючи кожне коротким поясненням.
— Не забудьте нагадати, що це дуже терміново, — попросив Аділь-бей, але вже без краплі надії.
— Я сказала про це. Товариш стверджує, що все буде зроблено швидко.
— Він ще не знайшов мені прислуги?
Господарством Аділь-бея так ніхто й не опікувався.
— Що він говорить?
— Що весь час її шукає.
— Але ж я щодня бачу на вулицях безліч жебраків!
— Вони просто не хочуть працювати.
— А якщо їм сказати, що я дам добру платню?
— Треба було їм про це сказати…
— То перекладіть же йому!..
Соня неохоче зробила це, і чиновник безсило знизав плечима.
— Адже важко повірити, що в тридцятитисячному місті не знайдеться людини, яка б узялася за моє господарство.
— Ми її, звичайно, знайдемо.
— Запитайте також, чому грамофон, який я замовляв, надіслали без платівок.
Мабуть, начальник зрозумів слово «грамофон», бо відразу ж відповів кількома словами.
— Що він говорить?
— Він сказав, що платівки довелося відіслати для контролю в Москву, бо серед них були іспанські.
— Ну то й що?
— Ніхто в батумських органах не знає іспанської мови.
Зціпивши зуби, Аділь-бей підвівся. Він зробив над собою неабияке зусилля, щоб подати співрозмовникові руку.
— Ходімо, — обернувся він до секретарки.
У коридорі довелося переступати через людей, що спали просто на долівці, чекаючи своєї черги. Ніхто й не бурчав, коли об нього спотикалися. На вулиці вони йшли поруч. Аділь-бей забув навіть забрати в Соні свого портфеля. Днина була просто нестерпна; гори пашіли спекою, і навіть море не давало прохолоди.
Біля італійського консульства стояв чорний консулів автомобіль. Він привертав тим більшу увагу перехожих, що в місті було всього три автомобілі. На другому поверсі в глибині тераси пані Панделлі робила з дочкою уроки замість учительки. На столику виднілися розгорнуті зошити, чорнильниця й пляшка прохолодного напою.
— Як ви гадаєте, італійцям вдається більше, ніж нам?
— Для цього немає підстав.
Так було щоразу: відповіді сповнювала несхитна логіка, але вони, втім, ніколи не узгоджувалися із запитанням. На вулицях не було ні перехожих, ні крамниць, ні машин — нічого з того, що робить місто містом. Напевно, колись ці вулиці кипіли життям, як Стамбул, Самсун чи Трапезунд, як усі близькосхідні міста. Де-не-де ще траплялися спорожнілі крамнички із зачиненими віконницями або розбитими шибками. На обшарпаних вивісках ще виднілися написи не лише російською, а й вірменською, турецькою, грузинською, єврейською мовами. Де поділися баранячі окости на рожнах, що їх смажили просто перед духанами, і
