Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Дарка посадовила гостей у глибоких кріслах, сама стала навпроти, зіпершись об широку, лиснючу шафу. Мовчала. В кімнаті кублилися сутінки, і те мовчання гнітило. Люба трохи висунулася з крісла, щоб своїми ногами торкатися Павлових.

— Ой, чого це я стою! — спохопилася Дарка. — Ви ж у гості прийшли, а я стовбичу. Зачекайте хвилиночку, я зараз…

Дарка кинулася накривати стола. Рухи її були то надто повільні, то надто швидкі, між собою не в'язалися, і видно було, що тяжка, невідступна думка тисне на психіку жінки, відвертає од реальності. Принесла тарілку нарізаної шинки, покрутила в руках і забрала назад. Потім довго не появлялася, а як увійшла, руки були порожні. Взялася різати хліб і не зупинилася, поки не. порізала весь буханець. Часто якось злякано поглядала у вікно, яке все більше затуляли сутінки. Дерева в саду вже злилися, білі стіни літньої кухні потемніли.

— Ой, чого це ми сидимо в темряві! — Дарка сплеснула в долоні і підняла руку до вимикача.

Світло спалахнуло відразу трьома лампочками. Тепер Павло міг роздивитися Дарку добре. Вона дуже змінилася: під очима синці, на обличчя ніби накинули маску, руки ледь помітно тремтять, погляд блукає по хаті, підлозі, стінах… Коли стіл все ж було накрито, Дарка знову вийшла, цього разу не появлялася вже довше, а як, зрештою, ступила на поріг, була ще сумнішою — здавалося, десь там, у сусідній кімнаті, з кимось зустрілася, і той нашептав їй багато неприємного.

— Оце ж я вас голодом морю, — заметушилася. — Підсідайте до столу. Павлику, Любо, я така рада, що ви прийшли. Ви не боїтеся, ні? А люди бояться. І я боюся. Заплющу очі — бачу Івана свого на сливці. Хлопці ту сливку геть із корінням викорчували, і одежу, в якій був, і мотузку відвезли під ліс на салотопку й там спалили, а попіл розкидали, щоб і сліду не зосталося. А може, не треба було, га? — спитала і, либонь, уперше глянула на гостей.

Турчин знизав плечима, Люба опустила очі, бо в погляді Дарки було щось таке темне, болотяне, аж холод пройшов поза шкірою.

— Я думаю, добре зробили, бо та сливка завше нагадувала б мені про нещастя. Хоча що я кажу? Мені й таї: кожна деревина в саду про це нагадує. Кожний кущ… Не можу ввечері з хати вийти. І за що мені ця кара? — Дарка заплакала — хрипко, ніби душилася тим плачем, плечі важко здригалися. З-під хустки повибивалися пасемця русявих, ледь посріблених сивиною кіс, кілька волосин упало на очі, рот, вона їх не прийняла. Сльози витирала прямо долонею, інколи поривалася щось сказати, але слова застрявали в горлі, від того плач виривався ще з дужчим хрипом. Нарешті схлипнула востаннє й замовкла, і в кімнаті запала гнітюча тиша.

На дорозі гучно зарокотав трактор, од того рокоту забряжчали шибки, і Дарка, здається, зовсім заспокоїлася. Сиділа нерухомо, вклавши руки в пелену. По якомусь часі, нічого не кажучи, вийшла в сусідню кімнату, вікно якої виходило на дорогу. Пробула там недовго, а повернулася ніби трохи переінакшена — врівноважена.

— У когось трактор поламався… Стоїть і деренчить…

Вони всі троє сиділи біля заставленого їжею столу, і ніхто ні до чого не торкався. Люба принишкла, а Павло зрідка поглядав по боках — раптом побачить щось цікаве. Дарка схилилася над столом, взяла пляшку, налила три чарки, подумала мить і свою підняла.

— Чого ж ви? Беріть. Випиймо за упокій його душі.

Павло нічого не сказав, узяв чарку і, не чекаючи більше запрошення, випив. Дарка пригубила. Люба — теж, але до їжі не торкнулася. Павло ж з'їв шматок шинки і потягся за другим.

— А Іван тебе, Павлику, шанував. Якось каже: «Оно Павло Турчин без батька, без помочі рідних і близьких у люди вибився, газети про нього пишуть. А моїм чого не хватало? Все було, тільки вчися. Так не хотіли». А я, Павлику, так собі думаю: аби людьми були. Іван мій усе життя біля коней, а на похорон ледь не все село зійшлося. А щоб ви бачили, скільки вінків було! Ні за ким стільки не… — і не домовила.

— Правду кажете, — вперше за весь вечір озвався Турчин. — Головне в житті кожного з нас — бути людиною. До кінця, — несподівано для себе закінчив і жахнувся: а що подумає Дарка?

Її справді вразили ці слова: крутнула до Павла головою. Руки в пелені дрібно затремтіли.

— Павлику, не суди його так суворо, — мовила.

— Я так, до слова, — спробував виплутатися. — Іван Семенович таки був гарною людиною, і якби я у селі був, то теж… провів би його в останню путь.

— Всі так кажуть. Він же нікому не заподіяв зла. Твариночки не скривдив. Усіх любив, і його всі любили.

— Шкода, що така людина пішла зі світу.

— І що йому набрело в голову — хоч убий, не знаю. Він добрий був господар, добрий сім'янин, жили ми з ним душа в душу. Ну, не без того, інколи, було, погиркаємося, але щоб далеко заходило, як в інших, то ні. Він на мене за все життя й пальця не підняв.

— Може, його хвороби довели?

— Що боліло йому, то боліло. Бувало, як схопить, криком сходив. Щоб не тривожити мене, йшов у сад і там мучився. Такий він…

— Його направляли на консультацію до обласних лікарів, їздив він, не знаєте?

— Їздив.

— Щось розказував вам, як повернувся?

— Казав, що нових хвороб не знайшли. Всі старі.

— А папірця звідти ніякого не привіз?

— Привіз. Десь він у шухляді.

Дарка відчинила шухляду, потарабанила в ній і подала Турчину висновок обласного онколога. Павло ледве розібрав якийсь химерний почерк. Діагноз — нефрит обох нирок — був виведений трохи чіткіше. Нефрит — хвороба погана, але жити можна. А може, не повірив обласним спеціалістам?

— Який Іван був на вигляд,