Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— То в нього Дарка така чепуруха. З хати музей зробила: там не стань, там не сядь. І все їй мало. А моя покійна не така була. Ми ж на оте багатство робимо, казала, а не воно на нас, то чого маємо на нього дмухати? І теперішня Олька, слава богу, нічого. Чистоту, правда, держить, але щоб молитися на килими та різне там дрантя, то ні.

«Тут є над чим замислитися, — думав Турчин. — Це вже каже не п'яничка Семенов».

— Більше про смерть не говорили?

— Ні.

— А коли ви його останній раз бачили?

— Та перед тим днем…

— Який він був?

— Неговіркий, сумний дуже. Я до нього говорю, а він дивиться й мовчить. І дивиться якось не так, як завжди, ніби нічого не бачить і не чує.

— Як по-вашому, чого Павлюк наклав на себе руки?

Матлайчук пошкріб потилицю, потім узявся за козирок, покрутив картуза в один бік, другий, прокашлявся, аж тоді заговорив:

— Задумувався я над цим, і не тільки я… Та ніхто ні до чого не може додуматися. А говорять різне…

— Що ж саме?

— Різне, кажу. Знаєш, він таки хворий був, сюди-туди — і біжить у лікарню; а не маленькій, як і я, грішний, любив перекинути. П'яних нас не бачили, під тинами не валялися, дома буч не піднімали… Пригощалися інколи для настрою, інколи за компанію. А лікарі йому заборонили. А ще про таке йдуть балачки, — згадав Матлайчук. — Десь днів за три до нещастя до Павлюка на бригадному дворі підійшов один чоловік. Вбраний по-інтелігентному, з борідкою, без вусів. Щось сказав Іванові, сіли вони на віз і поїхали з поля. Відтоді Іван і засумував. Кажуть, що той чоловік на лікаря з району схожий. А теща моя твердить, що то сам нечистий душу в нього купляв. Вигадка це, еге ж? Де зараз ті нечисті?.. А взагалі скажу тобі, Павле, дурницю Іван втяв: петлю на шию не штука накинути, штука — перебороти це бажання.

Лідуся вбирала в березі пізні кульбаби, що деінде повикльовувалися з вогкої землі. Турчин сидів на пеньку і слухав заспокійливий хлюпіт хвиль в очеретах. Сонце вже хилилося до вечора, повітря, настояне на городній та ставковій живності, було пахуче, податливе, аж солодке. Здається, такого повітря нема ніде.

І знову думки вернулися до Павлюка. Турчин уже знав, що в кожній плітці, побрехеньці, у кожному поговорі є частка правди — одне слово, якщо є дим, то є і вогонь. Тільки як розшукати вогонь у диму, якого так багатенько поснувалося навколо смерті Павлюка?

— Мама! Мама! — загукала дочка.

Городом із пагорба спускалася Люба. Йшла якраз місциною, де картоплю викопали, соняшники позрізували, соняшничиння повиривали. В легкій сукні з неяскравими квіточками та короткими рукавами, з розпущеною світлою косою, яка двома потоками сріблилася на грудях. Боса, щасливо усміхнена, вся залита призахідним сонцем, звідси, знизу, де вже сонця не було, вона видавалася Павлові неземною.

— Любцю! — гукнув і поспішив назустріч. Підхопив на руки, притис до грудей і закружляв, шепочучи ніжні слова.

Вона охопила його шию руками, сміялася:

— Досить, Павлику, досить… Люди ж можуть побачити.

— То й що? Я навіть задоволений буду.

— Перестань! Чуєш, перестань, — намагалася вирватися з його обіймів.

— Які ми, справді… Семенов лупцює жінку на людях, і не боїться, не соромиться, а якщо я свою жінку обнімаю, то повинен соромитися? Я з таким не згоден. А ти?

— Я теж, — сказала Люба й поцілувала Павла.

— А мене? — озвалася Лідуся.

Вони враз спалахнули, бо, захоплені собою, забули про доньку. Взяли її на руки. А мати, яка вибігла на гамір, прихилившись до яблуньки, дивилася на дітей, тихо всміхалася й плакала — чоловіка її, Павлового батька, фронтові рани звели в могилу, коли йому й тридцяти не виповнилося. Тримаючи Ліду за руку, вони пішли в береги, і мати обережно послала їм услід хрест, аби берегла їх доля від усіх бід і напастей.

Той материн погляд якось передався Павлові й Любі, вони разом згадали про неї, тільки першою озвалася Люба:

— А наша мама постаріла. Ти помітив?

— Помітив, — зітхнув Павло. — Вона дуже любить нас і сумує одна. Якби трохи ближче…

— То, може, таки переведешся у свій район?

— А як же ти?

— У моєї мами нас четверо, і всі живуть поряд, а у твоєї двоє і обоє далеко від дому. Брата твого з Києва калачем не виманиш, та ще й тепер, коли нарешті має власну квартиру, обставляє її… А нам що? Речі у валізи і гайда хоч на край світу. Ну, а коли я заскучаю за своїми, ти ж мене одпустиш на кілька днів? У відпустки теж будемо їздити.

— Любцю…

— Що, Павлику?

— Чи знаєш ти, хто ти для мене?

— Знаю: я для тебе — все.

— Любцю…

— Що, Павлику?

— Хай буде благословенний той день, коли я вперше побачив тебе!

Вони наговорили одне одному багато гарних слів, і, певно, Павло знову обійняв би дружину, якби не сусідка — вкніпилася зі свого городу й не змигне. Вони пішли в береги, і вона слідом за ними. Стала там на стежці й чекає — видно, хотілося поговорити. Але Павлові й Любі ніхто зараз не був потрібний: вдали, що не помітили тітки, звернули вбік, зробили невеличке коло і знову повернули на свій берег.

— Павлику, коли візьмемося за картоплю?

— Завтра, Любцю. Тільки, давай встанемо раніше, щоб до обіду виконати денну норму.

— Тобі не терпиться поговорити з людьми про Павлюкову смерть?

— Так.

— Ти вже хоч щось дізнався?