Убивчий білий - Джоан Роулінг

54

Твоє м’яке і прямолінійне поводження, твій відшліфований розум, твоя бездоганна честь — усі знають про них і цінують...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Раннього вечора ще не посутеніло, але садок перед Деллиним будинком лежав у тіні та здавався мирним і меланхолійним на противагу велелюдній курній вулиці за воротами. Страйк подзвонив у двері й відзначив двійко собачих ковтюхів на газоні. Цікаво, хто допомагає Деллі у вирішенні подібних щоденних проблем, коли її шлюб розірвано?

Двері відчинилися, і за ними постала міністерка спорту в непроникних чорних окулярах. На ній був одяг, який літня Страйкова тітка в Корнволлі називала домашньою сукнею — фіолетовий фланелевий халат завдовжки до коліна і з високим комірцем на гудзиках, який робив Деллу трохи схожою на священика. Поруч стояла собака-поводир і дивилася на Страйка темними скорботними очима.

— Добридень, я — Корморан Страйк,— сказав детектив, не зрушуючи з місця. Делла не могла впізнати його в обличчя чи подивитися його документи, тож лишалося дати їй зрозуміти, кого вона пускає до будинку, за голосом.— Ми раніше розмовляли по телефону, і ви запросили мене зайти до вас.

— Так,— без усмішки відповіла Делла.— Ну то заходьте.

Вона відступила на крок, тримаючи руку на нашийнику лабрадорки. Страйк увійшов, витер ноги. З кімнати — мабуть, то була вітальня — линули звуки музики, гучні струнні й духові, пересипані гупанням литаври. Страйк, чия мама слухала головно метал, мало знав про класичну музику, але ця мелодія була примарна, погрозлива і йому не сподобалася. В коридорі було темно, світло не горіло, а вирізнявся хіба що коричневий візерунчастий ковролін, практичний, але потворний.

— Я зварила каву,— сказала Делла.— Але попрошу вас занести тацю до вітальні замість мене, якщо ваша ласка.

— Без проблем,— відповів Страйк.

Він рушив слідом за лабрадоркою, яка чалапала поруч з Деллою, злегка помахуючи хвостом. Симфонія зазвучала гучніше, коли проминали вітальню; Делла злегка торкнулася коробки дверей, орієнтуючись за знайомими ознаками.

— Це Бетховен? — спитав Страйк, щоб сказати бодай щось.

— Брамс. Симфонія номер один у до-мінорі.

На кухні всі роги були заокруглені. Страйк помітив об’ємні цифри, приклеєні до регуляторів газової плити. На корковій дошці висів перелік телефонних номерів під заголовком «В ЕКСТРЕНИХ ВИПАДКАХ» — мабуть, для прибиральниці чи хатньої робітниці. Делла рушила до робочої тумби в іншому кутку, а Страйк дістав мобільний і клацнув номер Ґерайнта Вінна. Витягнутою рукою Делла торкнулася краю керамічної раковини, а тоді рушила в бік, де стояла таця з горнятком і кавником зі свіжою кавою. Поруч стояло дві пляшки вина. Делла обмацала обидві, тоді розвернулася до Страйка, досі неусміхнена.

— Котре як називається? — спитала вона.

— В лівій руці у вас «Chateauneuf-du-Pape» 2010 року,— відповів Страйк,— а у правій «Chateau Musar» 2006.

— Я б хотіла випити келих «Chateauneuf-du-Pape», якщо ваша ласка відкоркувати для мене пляшку й налити вино. Я гадала, що ви не захочете спиртного, але якщо бажаєте, пригощайтеся.

— Дякую,— відповів Страйк, беручи штопор, який вона поклала поруч з тацею,— мені вистачить кави.

Делла мовчки рушила до вітальні, а йому довелося йти слідом з тацею. Увійшовши, Страйк відчув важкий запах руж і на мить згадав Робін. Делла торкалася пальцями меблів, навпомацки просуваючись до крісла з широкими дерев’яними бильцями, а Страйк задивився на чотири великі букети, розставлені у вазах по кімнаті; вони палали серед загальної бурості яскравими барвами — червоною, жовтою, рожевою.

Делла прицілилася, торкнувшись литками крісла, й обережно сіла, а тоді розвернулася до Страйка, який саме ставив тацю на стіл.

— Поставте, будь ласка, мій келих ось сюди, на правий підлокітник,— сказала вона, поплескавши по бильцю, і Страйк так і вчинив, а жовтувата лабрадорка, що прилягла біля крісла Делли, дивилася на нього добрими сонними очима.

Скрипки в симфонії піднеслися й опали. Страйк сів. Брунатний килим, меблі чи не сімдесятих років — усе було різних відтінків коричневого. Половину стіни займали полиці, заставлені, мабуть, тисячею компакт-дисків. На столі в дальній частині кімнати лежали сувої зі шрифтом Брайля. На коминковій полиці стояло велике фото дівчини-підлітка в рамці. Страйкові спало на думку, що мама Ріяннон Вінн навіть не може знайти гірко-солодкої розради у спогляданні фото своєї дитини, і його охопило недоречне співчуття.

— Гарні квіти,— мовив він.

— Так. У мене кілька днів тому був день народження,— відповіла Делла.

— А. Мої вітання.

— Ви з Західних графств?

— Майже. З Корнволлу.

— Чути з того, як ви вимовляєте голосні,— сказала Делла.

Вона зачекала, поки Страйк наливав собі каву з кавника. Коли брязкіт і булькання затихли, Делла мовила:

— Як я і казала по телефону, я тривожуся за Ааміра. Він, мабуть, досі в Лондоні, бо більше ніде не був. Не з рідними,— додала вона, і Страйк наче почув тінь зневаги.— Я дуже за нього боюся.

Вона обережно намацала келих поруч із собою і відпила вина.

— Коли запевните його, що він не в біді і що далі вас те, що розповів Чизвелл, не піде, ви маєте попросити його подзвонити мені — терміново.

Скрипки й далі верещали та скавчали, і нетренованому Страйковому вуху здавалося, що цей дисонанс віщує зло. Собака-поводир почухалася, стукочучи лапою об ковролін. Страйк дістав записник.

— Ви знаєте імена чи контактні дані друзів, до яких Маллік міг звернутися?

— Ні,— відповіла Делла.— Не думаю, що в нього є багато друзів. Нещодавно він згадував про когось з університету, але імені я не пам’ятаю. Сумніваюся, що то близька дружба.

Думка про цього далекого друга чи подругу ніби збентежила Деллу.

— Він вчився в Лондонській школі економіки, тож добре знає ті місця.

— Він, здається, непогано ладнає з однією з сестер?

— О ні,— негайно відповіла Делла.— Вони від нього відмовилися. Ні, в нього, власне, нікого немає, крім мене, що й робить ситуацію небезпечною.

— Ця сестра нещодавно постила фото з Малліком на «Фейсбуці». Вони сиділи в тій піцерії неподалік вас.

На Деллиному обличчі проступив не просто подив, а подив незадоволений.