Убивчий білий - Джоан Роулінг
Втеча від чоловіка-аристократа і новонароджених дітей до знаменитого детектива з однією ногою стане, понад сумнів, вершиною її кар’єри паливоди. Плекаючи мало не патологічну ненависть до рутини, відповідальності, обов’язку, Шарлотта руйнувала всякий шанс на стабільність, не допускаючи нудьги й компромісів. Страйк чудово знав це, бо знав її краще за будь-яку людину на світі, й розумів, що остаточне їхнє розставання сталося точно тоді, коли прийшов час для справжніх жертв і важких рішень.
Але також Страйк знав — і це знаття було схоже на невиліковну інфекцію в рані, яка через те ніколи не загоїться,— що Шарлотта кохала його так, як нікого й ніколи. Звісно, скептично налаштовані подружки та дружини його друзів (які всі до одної не терпіли Шарлотту) раз у раз казали Страйкові, що то не кохання — оте, що вона з ним робить. Чи отак: «Я не жартую, Корме, але звідки ти знаєш, що вона не казала точно тих самих речей іншим своїм чоловікам?» Ці жінки мали його впевненість у Шарлоттиному коханні за самоошуканство чи вияв егоїзму. Вони не бачили тих митей цілковитого блаженства і повного порозуміння, що лишалися найкращими в житті Страйка. Вони не мали спільних жартів, які годі було пояснити комусь, крім нього й Шарлотти, не відчували взаємного потягу, що зводив їх разом цілих шістнадцять років.
Шарлотта пішла від нього просто в обійми чоловіка, чия персона, як вона гадала, дошкулить Страйкові якнайболючіше — і вона таки дошкулила, бо Росс був його цілковитою протилежністю і зустрічався з Шарлоттою ще до нього. Однак Страйк лишався певним, що втеча до Росса стала таким собі актом самоспалення, Шарлоттиним варіантом ритуального саті.
Difficile est longum subito deponere amorem, Difficile est, verum hoc qua lubet efficias...
«Важко так раптом, умить, любов тривалу забути, Важко, та мусиш будь-що перебороти себе...»[16]
Страйк вимкнув світло, заплющив очі та знову поринув у сни про порожній дім, де прямокутники невицвілих шпалер свідчили про те, що все цінне забрали. Але цього разу він ішов цим будинком сам-один і з дивним відчуттям, ніби за ним стежать невидимі очі.
53
І кінець кінцем — ядуча нещасливість її перемоги...
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Робін прийшла додому майже о другій ночі. Пробравшись на кухню зробити собі бутерброд, вона побачила з кухонного календаря, що на ранок неділі у Метью заплановано матч у міні-футбол. Тож перш ніж за двадцять хвилин лягти поруч з ним у ліжко, Робін установила будильник на восьму і поставила телефон заряджатися. Прагнучи підтримувати дружню атмосферу в родині, вона вирішила встати раніше, ніж він піде, поспілкуватися.
Метью, здавалося, зрадів, що вона постаралася й приєдналася до нього за сніданком, та коли Робін запропонувала піти повболівати за нього чи пообідати після матчу, обидві пропозиції Метью відхилив.
— У мене там удень ще робота, не хочу пити за обідом. Я одразу повернуся,— сказав він, тож Робін (яка потай зраділа, бо дуже втомилася) побажала йому гарно провести час і поцілувала на прощання.
Стараючись не думати про те, наскільки легше стало в неї на серці, щойно Метью пішов, Робін взялася до прання й інших побутових справ. Одразу по опівдні, коли міняла постіль, подзвонив Страйк.
— Привіт,— сказала Робін, радо кидаючи ту справу,— є новини?
— Купа новин. Готова записувати?
— Так,— відповіла Робін, хапаючи з туалетного столика ручку й записник і сідаючи на смугастий матрац.
— Я тут подзвонив кільком людям. По-перше, Вордлу. На нього справило враження те, як ти знайшла ту записку...
Робін усміхнулася до свого віддзеркалення.
— ...але він попередив, що поліція не подякує нам за те, що, цитую, ми «натягли багнюки в незакриту справу». Я попросив його не казати, звідки прийшла інформація про записку, але гадаю, вони складуть два і два, адже ми з Вордлом товаришуємо. Але цього не уникнути. Цікаво те, що поліцію хвилюють ті самі елементи з місця злочину, що й нас, а ще вони глибше вивчили фінансове становище Чизвелла.
— Шукали докази шантажу?
— Так, але нічого не знайшли, бо Чизвелл не платив. Але ось що цікаво. Чизвелл несподівано отримав сорок тисяч фунтів готівкою минулого року. Відкрив під них окремий рахунок, тоді майже все витратив на ремонт та інше.
— Він отримав сорок тисяч фунтів?
— Так. А Кінвара і решта рідних заявляють, що нічого не знають. Кажуть, не знають, звідки гроші й нащо Чизвелл відкрив під них окремий рахунок.
— Саме стільки вимагав Джиммі, поки не зменшив апетитів,— сказала Робін.— Дуже дивно.
— Дуже. Тож я подзвонив Іззі.
— Насичений у тебе ранок,— зауважила Робін.
— Ти ще й половини не чула. Іззі каже, що гадки не має, звідки взялися сорок тисяч, але я не впевнений, чи вірити їй. Потім я спитав її про записку, яку викрала Флік. Іззі в шоці від того, що Флік могла прикинутися прибиральницею в будинку її батька. Абсолютно вражена. Гадаю, це вперше вона допустила думку, що винна може бути не Кінвара.
— Я так розумію, вона з тією псевдополячкою не знайома?
— Саме так.
— Що вона думає про записку?
— Теж гадає, що вона схожа на перелік справ. На її думку, «сузукі» — то «гранд-вітара», машина Чизвелла. Про «матір» здогадів немає. Дещо цікаве я від неї почув тільки стосовно «blanc de blanc». У Чизвелла була алергія на шампанське. Він від нього червонів і хекав. Дивно тут те, що я бачив велику порожню коробку з ярликом «Moet&Chandon» у Чизвелла на кухні того ранку, як він помер.
— Ти мені цього не казав.
— Ми же щойно знайшли тіло міністра. На той момент порожня коробка здавалася не надто цікавим об’єктом, і мені й на думку не спадало, що вона може щось означати, аж до сьогоднішньої розмови з Іззі.
— Всередині були пляшки?
— Наскільки я бачив, жодної, а рідні кажуть, що Чизвелл ніколи не вечіркував у тій квартирі. Якщо він сам не пив шампанського, нащо та коробка?
— Ти ж не думаєш...
— Так, я думаю саме це,— відповів Страйк.— Я гадаю, що саме в цій коробці в будинок непомітно пронесли балон з гелієм і гумовий шланг.
— Ого,— мовила Робін, влягаючись на незастелену постіль і
