Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

…Маргарита струсила попіл з сигарети. Вона напружено розмірковувала. Давши Віталію можливість виговоритися, жінка лише одним вухом слухала, що він там розпатякував. Вона не вірила у цю загадкову історію, та все може бути. Гаранджа намагається виправдати себе. Але з такою життєвою філософією, таким життєвим кредо він і справді колись дійде до вбивства. Взагалі ж, для неї не так уже й важливо, чи він це зробив. Адже тепер усе проти нього, а значить, і проти неї. Режисер Віталій Гаранджа… Сама думка про скандал, про жах викриття, про кореспондентів, які зрештою докопаються і до самогубства матері Гаранджи, і до смерті його дружини, змушувала її внутрішньо здригатися. Слідство, суд, співчуття друзів, замітки в газетах… І так триватиме, триватиме, триватиме…

Віталій ще говорив:

— Цілком природне бажання — жити на себе самого — привело мене до думки про вбивство. Мені давно вже кортіло когось покарати, покарати на смерть. І сьогодні вдень я таки зважився. — Він дуже близько нахилився до Маргарита, його обличчя напружилося. — Я побачив цю дівку біля готелю. Завиграшки було вмовити її прийти сюди, й убити теж виявилося нескладно. Жанна була така зухвала й самовпевнена. Але я цього не робив. Мені хотілося ризику, гострих відчуттів. А що тепер? Я ускочив у велику халепу, не знаю, що робити з трупом. Якщо я просто повідомлю міліцію, хто мені повірить, що це не я її вбив?

Гаранджа подивився на Маргариту:

— Ти така розумна, люба. І ніяк не вписуєшся в мої плани. Як ти тепер діятимеш? Тепер, коли я тобі все розповів?

«А й справді, що робитиму я? — запитала себе Маргарита. — Телефонувати до ментів? У такому разі сама собі підпишу вирок. Варто лишень цій історії просочитися у газети… На моєму житті доведеться поставити хрест».

Це особливий випадок. Один хибний крок міг зіпсувати її майбутнє, і жінка це прекрасно розуміла. Їй був потрібен певний час, щоб добряче прорахувати всі варіанти.

— А ти як вважаєш, що я повинна зробити? — запитала Маргарита, намагаючись виграти кілька хвилин.

Гаранджа широко розвів руками:

— Не знаю. Може, повідомити міліцію?

Маргарита подивилася на годинник — за двадцять десята. Фільм уже давно почався.

— Мені треба обміркувати все, Віталію. Це не така ситуація, яку можна вирішити відразу. Не забувай, тепер і я в цій справі. А як ти вважаєш, хто міг тебе так підставити? Хто знав, що Жанна прийде до тебе?

— Ніхто. Я її навмисно попередив, аби нікому не розповідала. А коли дівчина заснула, я надіслав повідомлення її агенту чи другові, що я, тобто вона, поїхала з друзями на природу. Жанна мала спати аж до ранку.

Гаранджа знову начепив на ніс свої зеленаві окуляри. Маргариті де не дуже сподобалося, вона відчула, що він знову відгородився від неї.

— Часу на роздуми немає, — сказав Віталій.

— Я сьогодні залишуся тут ночувати, ми зможемо все обговорити й обов’язково щось придумаємо, — запевнила жінка. — Запам’ятай, тепер ти не сам. Я напевне щось придумаю.

Гаранджа посміхнувся, швидко підійшов до дверей, зачинив їх на ключ і сховав його в кишеню. Потім з викликом подивився на неї.

— Вибач, Маргарито, — сказав він підкреслено м’яким тоном. — Але я не можу довірити розв’язання цієї проблеми тобі. Тож доведеться самому все продумати до кінця.

— Ти мені погрожуєш, Віталію? — запитала жінка, сама дивуючись із того, що більше нічого не боїться.

— Ні, радше прошу про допомогу, — відповів він. — Для мене все це дуже важливо. Але залишайся поки що осторонь. Ти будеш моїм алібі. Думаю, буде краще, якщо я зможу закінчити цю справу так, як замислив. Я впораюся. Якщо ти мовчатимеш, є шанс, що ніхто ніколи ні про що не довідається. Тому, будь ласка, не бовкни зайвого.

Маргарита розуміла, що цього разу Гаранджа має рацію.

— Звичайно, Віталію, я нікому нічого не скажу. Обіцяю. Але мені хотілося б, щоб ти дивився на мене принаймні як на помічницю. Зрештою, ми не перший рік разом…

Він кивнув:

— Даю слово, що у разі необхідності звернуся до тебе по допомогу. Ти ж усвідомлюєш наслідки, якщо мене впіймають.

— Буду рада, якщо ти довіришся мені. — Жінка прикурила нову сигарету. — Цікаво, а що ти все-таки збираєшся робити з трупом?

— Ну, я думав залишити його у багажнику чийогось авто. Хоча, втім, ще не маю точного плану.

— Не годиться, — сказала Маргарита. — Тобі буде складно впоратися самому. Ні, це погана ідея.

— А ти маєш кращу?

— Хто-небудь бачив, як ти привів її сюди? — відповіла жінка питанням на питання.

— Ні. Ми прийшли нарізно. І потім, це було близько п’ятої, коли в готелі майже нікого не було.

— Звідки така впевненість, що її ніхто не бачив? Адже дівка могла сказати комусь, що йде сюди?

— Ні. Я попрохав не розпатякувати. Я тобі вже казав. Ніхто не знає. Я цього певен.

— Але не забувай: принаймні одна людина про все знає — її вбивця. Якщо це справді не ти. Та й у міліції теж не цілковиті дурні. Знайдуть якісь докази… Напевно, ти не все передбачив…

Віталію Гаранджі все це починало подобатися. Маргарита виявляла несподівану кмітливість і цікавість. Його здивувало, що жінка так спокійно обговорює з ним усі обставини справи.

— Мені здається, що не залишилося жодних слідів, але це і є ризик. Що найбільше допомагає міліції у розслідуванні вбивства? Мотив. Мого мотиву не знає ніхто. Тому якщо я зможу позбутися тіла, то буду в цілковитій безпеці.

— Будемо сподіватися, — зітхнула Маргарита і знову подивилася на годинник. — Усе ж мені треба йти.

Гаранджа погодився:

— Я складу тобі компанію. Почекай хвилинку, мені треба переодягнутися.

— Добре.

Він поклав ключ від вхідних дверей на стіл:

— Я довіряю тобі, люба.

Віталій пройшов до спальні, прикривши за собою двері. Жінка взяла ключ, і цієї миті вся напруга, що накопичувалася в ній, прорвалася назовні — їй стало зле. Але Маргарита примусила себе підійти до холодильника, витягти звідти пляшку бренді й одним духом вихилила чарчину.

З вікна видно було, як унизу перед готелем зібралася велика юрба, яка прагнула побачити зірок, котрі гуртувалися на терасі. Зоріла спекотна ніч. Жінка стояла, обіпершись об підвіконня, споглядаючи скупчення народу внизу.

«Якщо я зможу позбутися тіла, то буду в безпеці», — ці Віталієві слова засіли в її голові. Як же йому це вдасться? У безпеці… Хіба хтось може сподіватися на безпеку після такого?

Зачувши кроки коханця і клацання ключа в замку, Маргарита озирнулася. У вечірньому костюмі Гаранджа виглядав шикарно. Посміхнувшись, він