Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Вам не гаряче в пальті? — запитав він Вайсманна.
— Трохи, — відповів той і підвівся, аби зняти його з себе. — У вашому передпокої можна зберігати трупи… Там достатньо зимно.
Фішер засміявся.
— Вішак праворуч від вас, — по-господарському сказав він і встромив до рота цигарку. Пожувавши її своїми повними м’ясистими губами, майор запалив сірника й закурив. Після цього гостинно підсунув відкритий портсигар на край столу, аби ювелір міг пригоститись. Той не відмовився.
— То що трапилося, дорогий пане Вайсманне? — запитав Фішер, випускаючи в його бік густий струмінь диму. Своїми великими округлими щоками цей чоловік міг би завиграшки видувати скляні кулі, мов заправський склодув.
— Сьогодні вдень до моєї крамниці зайшов один молодий чоловік, — перейшов до справи гість, — він приніс на продаж дещо надзвичайно цікаве…
Ювелір потягнувся до кишені жилета, але тієї ж миті двері прочинилися й до кабінету зайшла чорнява жінка в темно-синій сукні, несучи в руках тацю з пляшкою «Ашбаху»[13] і трьома келихами-сніфтерами. Вайсманн смикнувся, як від болю, але тієї ж миті заспокоївся.
— Пані Шраґмюллер, радий вас бачити, — сказав він, ґречно підводячись.
— Я вас також, Альберте, — кинула жінка й, підійшовши до столу Фішера, поставила тацю на стільницю.
— Дякую, Клавдіє, — промовив майор, — залишіться, будь ласка. Пан Вайсманн приніс нам якусь цікаву звістку.
Він підвівся й приніс жінці стілець. Потім розлив бренді у три склянки.
— І що ж мав при собі той молодик? — запитав Фішер, подавши кожному його порцію випивки.
— Дещо дуже цікаве, — повторив ювелір. Він випив бренді одним ковтком, а тоді відставив порожню склянку й витягнув з кишені перстень. — Гляньте…
— Яка гарна річ, — вихопилося у Клавдії.
— Ще б пак, — нервово посміхнувся ювелір, — але справжня цінність її в дечому іншому… — тут він виразно глянув на Фішера. — Ви здогадуєтеся, про що я, пане майоре?
— Хочете сказати, перстень з тієї самої колекції? — запитав той після паузи.
— Я не хочу сказати, я це стверджую, чорт забирай! — не стримався Вайсманн.
— Якщо ви вже дозволили мені залишитись, панове, то, може, відкриєте тему розмови? — сказала Клавдія.
Вона вперше усміхнулася, і усмішка її виявилася чарівною. Пані Шраґмюллер була вродливою жінкою приблизно сорока років. Той вік, коли жіноча краса досягає своєї повноти й досконалості. Поодинокі зморшки її не псували. Губи нехай не палали, як у дівчини, проте були тонкими й привабливими. Шкіра зберігала еластичність, хоч, може, обличчя й здавалося занадто блідим. Аристократичності додавали високі вилиці й акуратний ніс. Єдине, що вражало випадкового спостерігача, — це її погляд. Щось було в ньому холодне, крижане й убивче. І, здавалося, приховувати його жінці було вкрай важко. Так само, як важко приховати в тонкому делікатному одязі гострий смертоносний ніж.
— Чи пам’ятаєте, Клавдіє, такого собі Якова Бобровського? Російського вельможу-втікача, який за дивних обставин зник рік тому в Берліні? Кажуть, він, попри своє благородне походження, таємно підтримував есерів-революціонерів[14] у Петербурзі і за це потрапив у немилість до царя, — сказав Фішер. — Бобровському вдалося втекти до Пруссії, прихопивши при цьому майже все своє золото. Це було трохи більше року тому, а зник він цієї зими, у січні. Разом зі своїм бісовим багатством… Звісна річ, за Бобровським тепер полює «охранка», і, крім того, російський консул вимагає від нашої поліції знайти його живим або мертвим. Краще, звісна річ, живим разом із багатством.
— Пригадую, — мовила Клавдія, — здається, мова йшла про доволі велику кількість золота?
— Велетенську, — кивнув майор, — росіяни стверджують, що Бобровський вивіз близько двох тисяч фунтів.
— Але ж не міг цей чоловік вивезти стільки коштовного металу за пазухою.
— Звісно. Поліція припускає, що золото було в ящиках з рудою, яка прийшла вантажним кораблем в Гамбург. Потім «руду» доставили в Берлін до власника. Де воно тепер, а головне — де сам Бобровський, лишається загадкою.
— А як до цього причетний наш любий Альберт? — жінка перевела погляд на ювеліра.
— Справа в тому, що князя Бобровського я знаю доволі давно. Йому належала копальня в Уральських горах, де я купував золото, — пояснив Вайсманн. — Природно, що, опинившись у Пруссії, він зв’язався зі мною.
— Чому?
— Просив допомогти йому оцінити коштовності й порадити надійний банк. Не підозрюючи, звісна річ, що я пов’язаний A III b.
— Тобто ви бачили цей скарб, Вайсманне? — здивовано вигукнула жінка.
Той кивнув.
— Не просто бачив, пані Шраґмюллер, а й склав детальний список усіх коштовностей, які на той час мав граф. Від мене він приховав тільки золоті злитки. Їх він міг оцінити й без допомоги ювеліра, — пояснив Вайсманн, — на щастя, копія цього списку залишилася в мене.
— А ви завбачливий чоловік, — похвалила його Клавдія.
— Я знав, що історія тільки розпочинається, тому одразу зв’язався з майором Фішером. Проте прусська таємна служба не встигла… — він з докором зиркнув на офіцера.
— І цей перстень… — промовила жінка, і в очах у неї зблиснули хижі вогники.
— І цей перстень я вже бачив, пані Шраґмюллер, — доповнив ювелір, — тримав у руках, оцінював, а потім заніс у список під номером 178… Саме тому, коли він вдруге потрапив мені на очі, я майже одразу його впізнав.
— Гаразд, — озвався Фішер, — якщо ви впевнені в тому, що цей перстень і справді зі скарбу Бобровського, то чи маєте якісь здогади, звідки він у того молодика, що приніс його вам?
— Я не запитую такого в клієнтів, пане майоре, — відповів ювелір, — ці питання відлякують, і тоді все йде псові під хвіст. Клієнт вирішує, що я працюю на поліцію, й забирається геть.
— Чорт забирай, Вайсманне! Саме в цьому випадку слід було зробити виняток. Або ж придумати щось, хай вам трясця! — викрикнув Фішер.
— А я і придумав, — сварливо відповів ювелір. — І, якщо дасте мені можливість договорити, то дізнаєтеся що саме.
Офіцер замовк і підпалив наступну сигарету.
— Це коштувало мені чималих грошей, — продовжив Вайсманн після паузи, — і я навіть не сподіваюся, що ви компенсуєте мені бодай частину… Від мене той молодик отримав боргове зобов’язання на десять тисяч марок. Він прийде за своїми грішми через два тижні.
— Ви взяли занадто багато часу, — вже спокійніше зазначив майор.
— Саме стільки потрібно, щоб провести банківську операцію. Якби я назвав коротший термін, він би щось запідозрив. Бо вигляд мав чоловіка недурного, — пояснив Вайсманн.
— Слід було сказати, що гроші у вас в іншому сейфі… — не вгавав Фішер.
— Годі вам, — перебила його Клавдія. — Пане майоре, ви занадто прискіпливі. Як на мене, наш друг чудово зорієнтувався в ситуації. І наш відділ мусить бути йому вдячним.
Вона підвелася, взяла зі столу пляшку і вправно долила бренді чоловікам і собі.
— Гаразд. Визнаю, ви
