Убивчий білий - Джоан Роулінг

За кілька місяців, що минули після суду над Шеклвелльським різником, вона опанувала різні техніки макіяжу — уміла змінювати форму брів чи малювала губи червоним, що в поєднанні з перуками й контактними лінзами помітно змінювало її зовнішність. Але стільки макіяжу, скільки сьогодні, Робін не носила ще ніколи. Очі (в які вона вставила темні контактні лінзи) було густо обведено чорним олівцем, губи нафарбовано світло-рожевою помадою, нігті покрито металево-сірим лаком. Маючи в кожному вусі лише по одній дірці, як більшість, Робін купила пару дешевих кафів, щоб зобразити більш авантюрний підхід до пірсингу. Коротка чорна сукня, яку вона придбала у благодійній крамниці «Оксфам» у Дептфорді, досі трохи тхнула (хоча Робін вчора її випрала в машинці), а на ноги вона натягнула чорні колготи і взула високі черевики зі шнурівкою, хоча ранок був теплий. Робін сподівалася, що в цьому костюмі схожа на інших готок і дівчат-емо, яких було повно в Камдені, де вона бувала рідко (і головно пов’язувала цей район з Лорелеєю і її крамницею вінтажного одягу).

Своє нове альтер-еґо Робін назвала Боббі Канліфф. Працюючи під прикриттям, завжди краще обирати імена з особистими асоціаціями, на які реагуєш інстинктивно. «Боббі» схоже було на «Робін», а ще люди іноді називали її таким скороченням — як-то той давніший юнак з офісу, що намагався з нею фліртувати, чи її брат Мартін (коли хотів позлити Робін). А Канліфф — то прізвище Метью.

На її полегшення, Метью пішов на роботу рано, бо проводив аудит компанії аж у Барнеті, тож Робін могла створити свій образ без принизливих ремарок і невдоволеності тим, що вона знову працює під прикриттям. Насправді Робін було навіть приємно назватися прізвищем чоловіка — що вона взагалі робила вперше,— граючи роль дівчини, яка Метью інстинктивно не сподобалася б. З віком Метью чимдалі помітніше не терпів і зневажав людей, які одягалися, думали чи жили не так, як він.

Крамничка вікканської біжутерії «Трикветра» ховалася на Камден-маркеті. Прийшовши за чверть дев’ята, Робін виявила, що власники яток на Камден-Лок-плейсі уже працюють, а от крамниця стояла замкнена й порожня. П’ять хвилин очікування, і прибула трохи задихана власниця. Дебела жінка років під шістдесят (як здалося Робін) мала коси-бурульки, пофарбовані в чорний колір (видно було півдюйма сивого коріння), підмальовувала очі так само по-варварському, як і Боббі Канліфф, і була вбрана в довгу сукню з зеленого оксамиту.

Під час дуже побіжної співбесіди, за результатами якої і було призначено сьогоднішній пробний день, власниця крамниці ставила дуже мало питань і натомість просторікувала про тридцятилітнього чоловіка, який покинув її і втік до Таїланду, про сусідку, яка позивалася до неї щодо межі між ділянками, і про розмаїтих

негодящих і невдячних працівників, що кидали «Трикветру» заради іншої роботи. Пані не приховувала бажання отримати максимум роботи за мінімальну зарплатню, а ще сочилася жалощами до себе, тож Робін не розуміла, чому, власне, хтось узагалі погоджувався на неї працювати.

— А ти пунктуальна,— відзначила власниця, підійшовши ближче.— Добре. А друга де?

— Не знаю,— відповіла Робін.

— От тільки бракувало! — з ноткою істерики мовила власниця.— Тільки не в день, коли я маю зустріч з адвокатом Враяна!

Вона відімкнула двері та впустила Робін до крамниці завбільшки з кіоск, а коли випростала руки, щоб підняти жалюзі, запах пилу і ладану змішався з сопухом немитого тіла і пачулів. Денне світло, що залило крамницю, здавалося твердим, матеріальним, а інтер’єр натомість зробився безтілесним і занедбаним. З вішаків на темно-фіолетових стінах звисали тьмяно-срібні намиста й сережки, часто-густо з пентаграмами, пацифіками і листками марихуани, а на чорних полицях за прилавком було виставлено скляні кальяни, колоди карт таро, ефірні олії та ритуальні кинджали.

— Камденом зараз блукають мільйони туристів,— заговорила власниця, проштовхуючись за прилавок,— і якщо вона не прийде... А, ось і ти,— сказала вона, коли в крамницю зайшла трохи набурмосена Флік. На ній була жовто-зелена футболка партії «Гезболла» і подерті джинси, на плечі — велика шкіряна торба.

— Метро запізнилося,— сказала вона.

— Ну, я чогось устигла вчасно, і Бібі теж!

— Боббі,— виправила Робін з навмисно сильним йоркширським акцентом.

Цього разу вона не намагалася прикинутися лондонкою. Краще не заводити розмов про школи та місця, які Флік може добре знати.

— ...так, мені треба, щоб ви двоє були тут — весь — час,— сказала власниця; вона наголосила на трьох останніх словах, ударяючи долонею об долоню.— Добре, Бібі...

— ...Боббі...

— ...ага, іди сюди і подивися, як працює каса.

Робін без проблем зрозуміла роботу каси, бо підлітком підробляла у крамниці одягу в Гарроґейті. І дуже добре, що довгі пояснення не знадобилися, бо за десять хвилин по відкриттю почали сходитися покупці. На подив Робін, яку в крамниці нічого не зацікавило взагалі, багато гостей Камдену, здається, вважало подорож сюди неповною без пари п’ютерних сережок, свічки з пентаграмою чи джутової торбинки з-поміж тих, що лежали в кошику біля каси і правили за магічні талісмани.

— Все, мені час іти,— оголосила власниця об одинадцятій; Флік саме обслуговувала високу німкеню, яка ніяк не могла зробити вибір між двома колодами карт таро.— Не забудьте: одна з вас має постійно стежили за товаром, щоб не вкрали нічого. Мій друг Едді за вами нагляне,— додала вона, показуючи на ятку перед крамницею, де торгували старими вінілами.— Кожна маєте по двадцять хвилин на обід, виходите окремо. Пам’ятайте,— зловісно додала вона,— Едді все бачить.

І вона вийшла у вихорі оксамиту й смороду. Німкеня пішла з картами, і Флік з ляскотом зачинила касу; спорожнілою на деякий час крамницею розійшлася луна.

— Старий Едді з’їв ведмедя,— злобно мовила вона.— Йому воно до дупи. Він би її сам обікрав і оком не повів. Корова,— додала Флік, щоб уже точно.

Робін засміялася, і Флік це наче потішило.

— Як звесся? — спитала Робін з виразним йоркширським акцентом.— Вона ж не сказала.

— Флік,— відповіла Флік.— А ти — Боббі, так?

— Та.

Флік дістала з сумки, яку заховала за прилавком, мобільний, зазирнула в нього, вочевидь, не побачила бажаного, тоді знову сховала телефон геть з очей.

— Тобі, мабуть, дуже треба робота? — спитала вона у Робін.

— Що давали, на те й пристала,— відповіла Робін.— Мене вигнали.

— Ого.

— Клятський