Убивчий білий - Джоан Роулінг
— Страйк? Що в біса за...
Робін застигла, дослухалася.
— ...параноя... тільки це... скажи їм, що він...
— Даруйте,— промовила жінка, зазираючи за прилавок. Робін підскочила. Широка сивокоса клієнтка у футболці в техніці тайдай указала на полицю,— можна мені подивитися на отой цікавий атам?
— Котрий? — не зрозуміла Робін.
— Атам. Ритуальний кинджал,— пояснила жінка і показала пальцем.
У кімнатці позаду Робін підносився й опадав голос Флік.
— ...хіба ні? ...згадав тебе... заплати... гроші Чизвелла...
— М-м-м,— сказала клієнтка, зважуючи кинджал у руці.— А нічого більшого немає?
— У тебе, а не в мене! — крикнула Флік за дверима.
— Ем,— відповіла Робін, придивляючись до полиці,— боюся, це все, що є. Може, оцей трохи більший...
Вона стала навшпиньки і потягнулася по довший кинджал, а Флік сказала:
— Пішов ти, Джиммі!
— Тримайте,— мовила Робін, передаючи семидюймовий кинджал.
Задзвеніли, падаючи, намиста. Двері разчахнулися і вдарили Робін по спині.
— Вибач,— сказала Флік, схопила сумку і закинула туди телефон. Вона важко дихала, очі блищали.
— Так, розумієте, мені подобається потрійний місяць на маленькому,— пояснила літня відьма, показуючи на оздобу на руків’ї першого кинджала і ніяк не зреагувавши на драматичну появу Флік,— але хочу довший клинок.
Флік перебувала в гарячковому стані між сльозами та гнівом, у якому, як знала Робін, відвертість викликати найлегше. Відчайдушно прагнучи здихатися прискіпливої клієнтки, вона прямо сказала з сильним йоркширським акцентом:
— Ну, більше ніц нема.
Клієнтка ще затрималася, зважуючи обидва кинджали в руках, а тоді пішла, не купивши жодного.
— Як ти? — негайно спитала Робін у Флік.
— Паскудно,— відповіла Флік.— Хочу покурити.
Вона глянула на годинник.
— Скажеш їй, що я пішла поїсти, якщо повернеться, добре?
«Чорт»,— подумала Робін, коли Флік пішла, забравши сумку і свій піддатливий настрій.
Більш як годину Робін сама-одна дбала про крамницю і чимдалі сильніше хотіла їсти. Раз чи двічі Едді біля ятки з платівками заглядав у крамницю, але конкретної цікавості до діяльності Робін не виявляв. Коли була перерва між покупцями, Робін зазирнула у підсобку — глянути, чи немає там їжі, якої вона не помітила. Їжі не було.
За десять перша Флік повернулася до крамниці з чорнявим, по-розбійницькому вродливим чоловіком у тісній синій футболці. Він кинув на Робін пильний зверхній погляд, притаманний певній породі донжуанів: суміш цікавості та зневаги, мовляв, ти, може, й гарненька, але маєш постаратися, щоб мене зацікавити. З офісного життя Робін знала, що ця стратегія працює з деякими молодими жінками. На неї таке не діяло.
— Вибач, що так довго,— сказала Робін Флік. Її поганий настрій ніби не до кінця розвіявся.— Натрапила на Джиммі. Джиммі, це Боббі.
— Як справи? — простягнув руку Джиммі.
Робін її потиснула.
— Ти йди,— сказала Флік до Робін.— Купи собі щось поїсти.
— Ой так,— відповіла Робін.— Дякую.
Джиммі та Флік зачекали, поки вона нібито шукає гроші в сумці; натомість Робін, присівши навпочіпки, ввімкнула диктофон на мобільному і запхала його подалі в темний куток.
— Скоро повернуся! — весело мовила вона і вийшла на ринкову площу.
48
Але що скажеш на це все ти, Ребекко?
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Оса, задзижчавши, зробила зиґзаґ між вікнами приймальні і Страйкового кабінету; все було відчинено, щоб впустити до приміщення насичене вихлопами машин вечірнє повітря. Барклей відігнав комаху меню з ресторану на виніс, яке щойно принесли разом з великою кількістю китайської їжі. Робін познімала кришки з коробок і розставила їх на своєму столі. Страйк біля чайника шукав третю виделку.
Метью виявився на диво згідливим, коли Робін сорок п’ять хвилин тому подзвонила йому з Чаринг-Кросс-роуд і сказала, що має зустрітися зі Страйком і Барклеєм і тому повернеться пізно.
— Добре,— озвався він.— Том усе одно запрошує на каррі. Побачимося вдома.
— Як минув день? — спитала Робін.— Та фірма у...
Нічого не згадувалося.
— Барнеті,— підказав Метью.— Розробляють ігри. Нічого, нормально. А твій день як?
— Непогано,— відповіла Робін.
Метью так рішуче не цікавився подробицями справи Чизвелла після всіх сварок, які вона викликала між ними, що не було сенсу розповідати, де була Робін, чию роль грала, що, власне, сталося. Коли попрощалися, Робін пішли між блукальцями-туристами і п’ятничними пияками, знаючи, що коли б хто випадково підслухав цю розмову, то подумав би, що говорять люди, які просто опинилися поруч за волею обставин і не дуже люблять одне одного.
— Пиво будеш? — спитав Страйк, піднімаючи упаковку з чотирьох банок «Теннентсу».
— Так, будь ласка,— відповіла Робін.
Вона так і сиділа в короткій сукні й високих черевиках на шнурівці, але фарбоване крейдою волосся забрала у хвіст, макіяж змила, а темні лінзи вийняла. Побачивши обличчя Страйка у вечірньому світлі, Робін подумала, що вигляд він має кепський. Зморшки біля губ і на лобі були глибші, ніж зазвичай; мабуть, їх проклав щоденний, ненастанний біль. Ходив Страйк теж незграбно, повертався верхньою половиною тіла, старався не кульгати, коли ніс пиво до її столу.
— Що ти сьогодні робив? — спитала Робін у Страйка, поки Барклей накладав собі їжу.
— Стежив за Ґерайнтом Вінном. Він тулиться в занюханому пансіоні за п’ять хвилин ходу від подружньої оселі. Ходив за ним аж до центру Лондона і назад до Бермодсі.
— Ризиковано за ним ходити,— відзначила Робін.— Він знає тебе в обличчя.
— Ми могли стежити за ним хоч утрьох, і він би нічого не помітив. Відколи я його востаннє бачив, він аж схуд.
— Куди він ходив?
— Поїсти до закладу біля Палати громад. Називається «Підваліум». Вікон немає, чисто склеп.
— Життєрадісна місцина, мабуть,— сказав Барклей, сідаючи на дерматиновий диван і починаючи їсти свої свинячі тюфтельки в кисло-солодкому соусі.
— Він ніби сумний голуб, що летить до свого голубника,— мовив Страйк, висипаючи собі на тарілку цілу коробку локшини по-сингапурському,— ходить на місця колишньої слави разом з туристами. Потім він пішов на вокзал Кінгс-Кросс.
Робін, яка накладала собі пророщені паростки сої, завмерла.
— По мінет у темній підворітні,— буденно провадив Страйк.
— Тьху,— пробурчала Робін, накладаючи собі їжу далі.
— І що, ти то бачив на власні очі? — зацікавився Барклей.
—
