Розділ 38
Займався світанок.
Марта лежала поруч із Сонні, їхні ноги переплелися. Вона почула, що рівний ритм його дихання змінився. Але очі залишались заплющені. Вона попестила його живіт і побачила легку усмішку на вустах.
– Доброго ранку, коханий, – прошепотіла вона.
Він усміхнувся широко, але враз поморщився, спробувавши перевернутись, щоб глянути на неї.
– Болить?
– Тільки бік, – скривився він.
– Кровотеча припинилась – я вночі перевіряла зо два рази.
– Що? Ти дозволяла собі безцеремонності зі мною, доки я спав?
Він поцілував її в чоло.
– Я б сказала, ви й собі, гере Лофтусе, дозволяли деякі безцеремонності.
– Зважай, у мене це було вперше, – сказав він. – Я не знаю, що можна, а що ні.
– Ти неабиякий брехун.
Він розсміявся.
– Я тут думала… – почала вона.
– Так?
– Поїдьмо далеко звідси. Поїдьмо зараз же.
Він не відповів, але вона відчула, як напружилось його тіло. І в неї ринули сльози – раптово і бурхливо, наче греблю прорвало. Він перевернувся і стиснув її в обіймах.
Він зачекав, доки вщухнуть її ридання.
– Що ти їм сказала? – запитав він.
– Сказала, що ми з Андерсом не зможемо чекати до літа, – схлипнула вона, – що ми пориваємо просто зараз. Чи принаймні я пориваю. А потім пішла геть. Вийшла на вулицю. Побігла до перехрестя. Зупинила таксі. Я бачила, як він вискочив за мною з тією його бісовою матусею назирці.
Вона голосно розсміялась, а потім знову почала плакати.
– Мені так шкода… – схлипувала вона. – Я так… безглуздо… я так… Боже милосердний! Навіщо я тут?
– Ти кохаєш мене, – прошепотів він їй у волосся, – ось навіщо ти тут.
– І що? Ким треба бути, щоб кохати вбивцю, який робить усе можливе, щоб його самого вбили, і з яким це, зрештою, станеться. Тобі відомо, що в Інтернеті тебе охрестили Караючим Буддою? Журналісти взяли інтерв’ю у колишніх в’язнів, і ті змалювали тебе мало як не святого. Але знаєш, що я тобі скажу?
Вона витерла сльози.
– Я думаю, ти так само смертний, як усі, хто на моїх очах приходив у Центр Іла, а потім ішов.
– Ми поїдемо звідси.
– Тоді маємо їхати просто зараз.
– Марто, мені залишились двоє.
Вона похитала головою, сльози потекли знову, і вона з безсилої люті стала гамселити кулаками йому в груди.
– Запізно, ти розумієш? Тебе вже розшукують усі й кожен!
– Тільки двоє залишилось: той, хто вирішив, що мій батько має бути вбитий і названий «кротом». І справжній «кріт». А тоді ми поїдемо.
– Тільки двоє залишились? Ти маєш лише вбити ще двох людей, і тоді ми зможемо поїхати? Це справді так просто для тебе?
– Ні, Марто. Мені це не просто. З жодним із них не було просто. І неправда, буцімто що далі, то легше. Але я повинен зробити це – немає іншого виходу…
– Невже ти сподіваєшся вижити?
– Ні.
– Ні?
– Ні.
– Ні! То, заради Господа, навіщо ж ти говориш про…
– Бо можна тільки сподіватись вижити.
Вона замовкла.
Він погладив її лоб, щоку, шию… А потім почав говорити. Тихо і повільно, наче дбаючи про те, щоб кожне обране слово було абсолютно правдивим.
Вона слухала. Він розповів їй про своє дитинство. Про свого батька. Про його смерть і про все, що сталося від того часу. Вона слухала і розуміла. Слухала і не розуміла.
Коли він закінчив, між фіранками вже пробивався промінчик сонця.
– Ти послухай себе, – прошепотіла вона. – Ти сам знаєш – це божевілля. Адже ти знаєш, так?
– Так, – сказав він. – Але це єдине, що я можу зробити.
– Єдине, що ти можеш зробити, – це повбивати купу людей?
Він глибоко зітхнув.
– Усе, чого я жадав, – це бути, як мій батько. Коли я прочитав його передсмертного листа, він пропав. І я теж. Але згодом – у в’язниці, – коли я почув справжню історію того, як він віддав своє життя заради мене і моєї матері, я народився знову.
– Народився знову, щоб… робити оце?
– Хотів би я, щоб був інший спосіб…
– Але заради чого? Щоб дорости до батька? Тому що син зобов’язаний…
Вона примружилася, видушуючи з очей останні сльози. Обіцяючи сама собі, що ці вже будуть останніми.
– …закінчити те, що не спромігся закінчити батько?
– Він зробив те, що мав зробити. Я роблю те, що мені випало зробити. Він помер за нас. Коли закінчу – буде по всьому. Обіцяю тобі. Все буде гаразд.
Вона пильно дивилась на нього якийсь час.
– Мені треба подумати, – нарешті сказала вона. – А ти поспи ще.
Він заснув, а вона лежала без сну. І лише коли птахи почали співати за вікном, вона теж заснула. І зараз вона вже ні в чому не була впевнена.
Вона збожеволіла.
Тієї самої миті, коли побачила його.
Але вона тільки тоді усвідомила, що вона так само божевільна, як він, коли увійшла в жовтий будинок, знайшла на кухонному столі сережки Айнете Іверсен і почепила їх на себе.
Марту розбудив галас дітей, що бавились на вулиці. Радісні вигуки. Тупіт маленьких ніжок. Вона думала про те, як невинність іде під руку з невіглаством. Як проникливе розуміння ніколи не прояснює, а тільки ускладнює. Він так спокійно спав поруч із нею, що на мить їй здалося, ніби він мертвий. Вона погладила його по щоці. Він пробурмотів щось, але не прокинувся. Як може переслідуваний чоловік спати так міцно? Міцний здоровий сон. Кажуть, це добре.
Вона вислизнула з ліжка, одягнулась і пішла на кухню. Вона знайшла трохи кави, але більше нічого. Морозильна камера, на якій вона тоді сиділа в підвалі – може, в ній є заморожена піца або щось на зразок того? Вона спустилася сходами в підвал і смикнула ручку морозильної камери. Замкнена. Марта озирнулась. Її погляд упав на цвях у стіні й ключ на ньому з нерозбірливою позначкою. Вона взяла ключ і встромила його в замок. Ключ підійшов. Вона відкинула віко, нахилилась, і мороз пройняв її груди і горло. Вона коротко зойкнула і відпустила віко. Обернулась і безсило опустилась навпочіпки, притиснувшись спиною до морозильної камери.
Вона так і сиділа, важко дихаючи через ніс. Блимала очима, наче тим можна було видалити зі свідомості картину мертвого тіла, що дивилось на неї з роззявленим білим ротом та інеєм на віях. Її пульс шаленів так, що вона ось-ось могла зомліти. Вона прислухалась до свого серця. І до голосів. Голосів було двоє.
Один з них кричав їй у вухо, що вона божевільна, що
