Симон пильно подивився на неї. Тоді повільно кивнув.
– Ти все правильно кажеш. Але мої мотиви інші, ніж ти гадаєш.
– Тоді скажи, які вони.
– Я не можу, Карі. Ти маєш просто довіряти мені.
– Коли ми ходили, щоб побачитися з Іверсеном, ти наказав мені чекати у приймальні, бо ти, мовляв, наміряєшся порушити певні правила. Симоне, я не хочу порушувати жодних правил. Я просто хочу виконувати свою роботу. Тому, якщо ти не скажеш мені, про що йдеться… – Голос її тремтів.
«Вона по-справжньому втомлена», – подумав Симон.
– …я змушена буду піти нагору і доповісти про становище, яке у нас склалося.
Симон похитав головою.
– Не роби цього, Карі.
– А чому, власне, ні?
– Тому, – сказав Симон, упіймавши її погляд, – що «кріт» досі серед нас. Дай мені двадцять чотири години. Прошу тебе.
Симон не став чекати на відповідь. Це все одно нічого не міняло. Він пройшов повз Карі до своєї машини, спиною відчуваючи її погляд.
Дорогою вниз із пагорбів Хольменколлен Симон програв запис своєї короткої телефонної розмови з Сонні. Ритмічне глухе гупання. Хтиві стогони. Тонкі стіни готелю «Бісмарк». Як він одразу не впізнав ці звуки?
Симон дивився на юнака за стійкою реєстрації, який уп’явся в його службове посвідчення. Скільки років минуло, а в «Бісмарку» нічого не змінилося. Крім оцього молодого чоловіка: у ті часи він тут не сидів. Але зараз він був тут на своєму місці.
– Так, я бачу, що ви з поліції, але у мене справді немає такого журналу реєстрації, щоб я міг вам пред’явити.
– Отакий він на вигляд, – сказав Симон, кладучи на стійку фотографію.
Молодий чоловік придивився до неї. Він вагався.
– Альтернативний варіант: ми влаштуємо рейд і закриємо заклад, – поквапив його Симон. – Як гадаєш, що скаже твій батько, якщо, з твоєї ласки, його бордель закриють?
Він не помилився щодо сімейної відповідальності, аргумент подіяв.
– Він на третьому поверсі. Номер 216. Треба пройти на…
– Я знайду. Давай ключ.
Молодий чоловік знову завагався. Однак таки витяг шухляду, зняв ключ з величезної в’язки і передав його Симону.
– Але ми не хочемо жодних проблем.
Симон пройшов повз ліфт і побіг нагору через дві сходинки зразу. Ідучи коридором, він уважно прислухався. Наразі було тихо. Перед номером 216 він витягнув свій «Ґлок». Поклав указівний палець на самоузводний спусковий гачок. Вклав ключ у шпарину замка, наскільки міг, безгучно й обережно обернув його. З пістолетом у правій руці став збоку від дверей і лівою рукою відчинив їх. Порахував до чотирьох і одним блискавичним рухом зазирнув у кімнату й одразу прибрав голову. Видихнув.
Усередині було темно, фіранки запнуті, але світла було достатньо, щоб Симон мигцем побачив ліжко.
Прибране і порожнє.
Він увійшов, щоб перевірити ванну кімнату. Зубна щітка і зубна паста.
Він повернувся в спальню, світло не вмикав, а сів у зайвий тут стілець під стіною. Дістав телефон і натиснув кілька кнопок. Сигнал пролунав десь у кімнаті. Симон відчинив шафу. Мобільний лежав на портфелі, і на дисплеї світився власний номер Симона.
Симон натиснув клавішу відбою і відкинувся на спинку стільця.
Хлопець навмисне залишив тут свій телефон, щоб його неможливо було за ним вистежити. Але він, ймовірно, не очікував, що хтось його знайде у такому густонаселеному кварталі, як цей. Симон прислухався у темряві. Було чутно цокання годинника.
Маркус іще не спав, коли побачив, як Син іде вулицею.
Хлопчик тримав жовтий будинок під наглядом, відколи, кілька годин тому, туди прибула інша особа. Він навіть не перевдягнувся в піжаму, щоб нічого не проґавити.
Маркус упізнав Сина за ходою: той ішов серединою тихої нічної вулиці, й ліхтарі освітлювали його, коли він проходив під ними. Він здавався втомленим і, мабуть, ішов пішки здалеку, бо похитувався. Маркус подивився на нього через бінокль. Він був у костюмі, тримався за бік, а на лобі у нього була хустинка з червоними плямами. Це що ж, у нього кров на обличчі? Хоч би там як, Маркус має застерегти його! Тож він обережно відчинив двері спальні, спустився навшпиньки сходами, взув черевики і побіг до воріт лисуватою занедбаною галявиною.
Син помітив його і зупинився просто перед ворітьми свого дому.
– Привіт, Маркусе. Тобі не час бути в ліжку?
Голос його був спокійним і м’яким. Вигляд у нього був такий, наче він побував на війні, а говорив так, ніби розповідав казку на ніч. Маркус вирішив, що він теж розмовлятиме таким голосом, коли виросте, і перестав боятися.
– Ти поранений?
– У мене врізався один, коли я їхав, – усміхнувся Син. – Та це пусте.
– У твоєму домі хтось є.
– Справді? – сказав Син, обертаючись на блискучі чорні вікна. – Хороші дядьки чи погані?
Маркус ковтнув. Він бачив фото по телевізору. Але він також чув, як його мати сказала, що нема чого боятися, бо він знищує тільки поганих. І на Twitter кілька людей вихваляли його: вони твітнули, що поліція має просто дозволити лиходіям убивати лиходіїв, бо це те саме, що застосовувати хижаків для боротьби з хворобами.
– Там не дядьки.
– Он як?
Марта прокинулася, почувши, що хтось увійшов до кімнати.
Вона спала і бачила сон. Сон про жінку на горищі. Про дитину. Буцімто вона знайшла малюка, і він був живий, і увесь час він був у підвалі: увесь час він там кричав і плакав, чекаючи, коли його випустять. І тепер він вийшов звідти. І був тут.
– Марто?
Його голос, його чарівний, спокійний голос… Він не йняв віри.
Вона перевернулася в ліжку і подивилась на нього.
– Ти сказав, я можу прийти, – відгукнулась вона. – Не було кому впустити мене, але я знала, де ключ, тож…
– Ти прийшла.
Вона кивнула.
– Я обрала цю кімнату. Сподіваюся, з цим усе гаразд?
Він просто кивнув і сів на край ліжка.
– Матрац був на підлозі, – сказала вона і потягнулася. – До речі, якась книжка випала крізь ламелі, коли я вкладала матрац на ліжко. Я поклала її там, на столі.
– ?…
– Чому матрац лежав на…
– Я ховався під ним, – пояснив він, не зводячи з неї очей. – А коли вилазив з-під нього, просто скинув його на підлогу і там залишив. Що це у тебе?
Він простягнув руку, яку досі притискав до боку, і торкнувся одного з її вух. Вона не відповіла. Вона дозволила йому торкнути сережку. Повів вітру відкинув знайдені у скрині для білизни фіранки,
