Маркус почув, що його кличе мати. Він здогадався, що вона має для нього якесь доручення. Він терпіти не міг, коли вона отак робила: відчиняла вікно і гукала його, на весь квартал, наче він якийсь собака, чи що. Він перегорнув сторінку.
6 жовтня
Щось сталося. Z твердить, що, на його думку, нам час виходити з гри, доки ми на коні; виходити, доки справи йдуть добре. А Твілінґен не відповідає на мою електронну пошту впродовж кількох днів. Такого ніколи раніше не траплялося. Невже вони вдвох домовляються? Я не знаю, чи це так, але знаю, що неможливо просто так це обминути. Я знаю, що Z більше не довіряє мені. З тієї самої причини, з якої я сам більше йому не довіряю. Ми показали один одному своє істинне обличчя.
7 жовтня
Учора ввечері мені враз стало ясно: Твілінґену потрібен лише один з нас; і це саме те, що він матиме, – одного. Іншому судилося стати покинутим коханцем, розчарованим свідком, якого треба усунути. Z уже зрозумів це. Тож тепер я маю поквапитися, щоб упорати його раніше, ніж він упорає мене. Я попросив Хелене, щоб вона завтра поїхала з Сонні на змагання з боротьби. Я запропонував Z зустрітись у середньовічних руїнах у Марідален опівночі, оскільки нам треба обговорити певні речі. Він, здається, був трохи здивований вибором такого безлюдного місця і пізньої години, але сказав, що його це влаштовує.
8 жовтня
Тиша. Я зарядив пістолет. Дивне відчуття, коли усвідомлюєш свій зважений намір забрати людське життя. Я весь час питаю себе: що привело мене до цього? Робив я це заради своєї родини? Чи заради себе? Чи це намагання домогтися чогось, чого не домоглися мої батьки: становища в суспільстві, життя, яке підноситься на тарілочці недостойним ідіотам? Що я сам являю собою? Я спритний і хоробрий чи слабкий і м’якотілий? Чи погана я людина? Я ставлю собі питання так: якби мій син опинився на моєму місці, чи хотів би я, щоб він зробив те, що я роблю? І це, звісно, робить відповідь більш ніж очевидною.
Невдовзі я виїжджаю в Марідален. Побачимо, чи повернусь я звідти іншою людиною. Вбивцею.
Такі думки мають видаватись дивними, але іноді я молю Бога, щоб хтось знайшов мій щоденник. Така, мабуть, людська природа.
Далі жодних записів у книжці не було. Маркус погортав порожні сторінки, аж до останніх, з яких було кілька видерто. Потім він поклав щоденник назад на столик при ліжку і пішов спокійно сходами вниз, бо материн голос усе гукав та гукав його.
Розділ 40
Бетті увійшла в переповнену аптеку, взяла в автоматі квиточок з номером і позначкою «Рецептурний» і знайшла вільний стілець попід стіною, серед клієнтів, які або просто дивились перед собою, або, попри знак заборони, натискали клавіші на своїх мобільних телефонах. Бетті таки переконала свого лікаря, щоб виписав їй рецепт на сильніше снодійне.
Сильнодіючі бензодіазепіни придатні тільки для короткочасного застосування, застеріг він. І повторив те, що вона й без нього знала: що їх застосування породжує порочне коло і може призвести до залежності, а корінь проблеми при цьому не усуває. Бетті відповіла: корінь проблеми в тому, що вона не може заснути. Особливо після того, як усвідомила, що вона була одна в кімнаті з найбільш розшукуваним убивцею Норвегії. З типом, який застрелив жінку в її власному будинку в Хольменколлен. А сьогодні в газетах писали, що він також підозрюється у вбивстві дружини судновласника, що він удерся в будинок під Драмменом, який, найімовірніше, вибрав навмання, і практично відпиляв жінці половину голови. Останні кілька днів Бетті пересувалась, як зомбі, у напівсні, галюцинуючи. Вона бачила його обличчя скрізь: не тільки в газетах чи по телевізору, але також у рекламі, у трамваї, у дзеркальних відблисках, у вітринах. Він був листоношею, її сусідом, кельнером.
Тепер вона побачила його в аптеці.
Він стояв біля каси у білій чалмі – або, може, то просто була пов’язка у нього на голові. Він поклав на прилавок купу одноразових шприців і голок для підшкірних ін’єкцій і сплатив за них готівкою. Фотографії в газетах були не надто чіткими, але Бетті помітила, що жінка на стільці поруч з нею щось прошепотіла своєму супутнику, показуючи на чоловіка в тюрбані. Вона, можливо, теж його упізнала. Та коли він обернувся і пішов до виходу, припадаючи на один бік, Бетті зрозуміла, що їй знову примарилось.
Землистого кольору байдуже закам’яніле обличчя не мало нічого спільного з обличчям клієнта люкса № 4.
Карі повільно проїжджала повз великі будинки і витягала голову, рахуючи номери, щоб не пропустити потрібний. Після безсонної ночі вона зважилась. Сем каже – теж не мавши тієї ночі нормального сну, – що Карі надто серйозно ставиться до роботи, на якій не має наміру залишатись. Це, звісно, так, але, кінець кінцем, Карі в усьому любила порядок. До того ж, ця ситуація могла вплинути на її майбутнє, закрити для неї бажані двері. Все зваживши, вона вирішила діяти напряму.
Ось потрібний номер. Вона зупинила машину.
Вона вагалась, чи не під’їхати через відкриті ворота просто до будинку, але, зрештою, припаркувалась на вулиці. Вона підійшла асфальтованою доріжкою до ґанку. В саду насвистував розприскувач; поза тим, навколо стояла цілковита тиша.
Вона піднялася сходами і подзвонила. Зсередини почувся дзвінкий гавкіт. Вона зачекала. Ніхто не відчиняв. Вона повернулася, щоб спуститися сходами, і побачила перед собою його. Сонце відбивалося в прямокутних лінзах його окулярів. Він, мабуть, вийшов з-поза будинку і гаража; дуже швидко і дуже тихо.
– До ваших послуг?
Він тримав руки за спиною.
– Офіцер Карі Адель. Я б
