– Не так страшно, як здається, – сказав він.
– Ні, розсічений лоб – то таке. Але у тебе кров іде звідкись іще. Звідки?
Він відгорнув піджак з правого боку і показав їй. Сорочка була просякнута кров’ю.
– Що це було?
– Куля. Вона лише зачепила мене і пройшла навиліт. Нічого страшного, просто трохи крові. Рана дуже скоро…
– Тсс, – перервала вона його.
Матра відкинула пухову ковдру, взяла його за руку і повела у ванну кімнату. Нітрохи не зважаючи, що він бачить її в самій білизні, тим часом вона переглядала аптечку. Знайшла якісь – дванадцятирічної давнини – дезінфікуючі засоби, два рулони бинтів, вату і пару маленьких ножиць. Вона звеліла йому роздягнутись до пояса.
– Як бачиш, це просто вм’ятина в моєму запасному колесі, – усміхнувся він.
Вона побачила гірше. Вона побачила ліпше. Вона промила його рани і наклала ватні тампони на вхідний і вихідний кульові отвори. Тоді забинтувала, наклавши йому пов’язку навколо пояса. Коли зняла хустинку з його чола, з-під неї знову почала сочитися кров.
– У твоєї матері десь був набір для шиття?
– Мені немає потреби…
– Цить, я сказала.
Щоб зашити пошкоджену шкіру, знадобилося чотири хвилини і чотири шви.
– Я бачив портфель у передпокої, – сказав він, коли вона накладала марлеву пов’язку йому на голову.
– Це не мої гроші. І міськрада нам виділила достатньо коштів на ремонтні роботи; отож спасибі, але я їх не візьму.
Вона акуратно заправила кінці пов’язки і погладила його по щоці.
– Ось, так краще…
Він поцілував її. Просто в губи. Потім відпустив.
– Я кохаю тебе.
Тоді знову поцілував її.
– Я тобі не вірю, – сказала вона.
– Не віриш, що я тебе кохаю?
– Не вірю, що ти цілувався з дівчатами. Ти кепсько цілуєшся.
Від сміху очі його заіскрились.
– То це ж коли було! Нагадай мені, будь ласка, як треба…
– Не турбуйся, щоб зробити це як слід. Просто розслабся. Поцілуй ліниво…
– Ліниво?
– Як м’яка сонна змія. Отак.
Вона ніжно взяла його голову обома руками і потяглась вустами до його губ. І її вразило, як дивовижно природно це було, ніби вони двоє дітей, що бавляться в захопливу, але безневинну гру. І він довіряв їй. Так само, як вона йому довіряла.
– Бачиш? – прошепотіла вона. – Самими губами, не язиком.
– Більше зчеплення, менше газу?
Вона пирхнула.
– Атож. Ходімо до ліжка.
– І що буде?
– Там побачимо. Як твій бік? Усе гаразд?
– Гаразд – у якому плані?
– Не вдавай недотепу!
Він знову поцілував її.
– Ти впевнена? – запитав її пошепки.
– Ні. Тож якщо будемо надто довго лаштуватись, то…
– Ходімо до ліжка.
Ровер підвівся і зі стогоном випростав спину. Захопившись роботою, він не помітив, що йому схопило поперек. Точнісінько, як бувало, коли він займався коханням з Янне, яка навідувалася час від часу, щоб «подивитись, що він тут поробляє». Він спробував пояснити, що бавитися з мотоциклом і бавитися з нею – дуже подібні заняття. Що, залишаючись у тій самій позі, не помічаєш ні болю в м’язах, ні часу, що спливає. Але коли справу зроблено, мусиш сплачувати. Їй порівняння сподобалось. Це так на неї схоже…
Ровер витер руки. Роботу було завершено. Останнє, що він зробив, це встановив на Harley-Davidson нову вихлопну трубу. Це було все одно, що розставити крапки над «і». Все одно, що настроювачеві зіграти на фортепіано, яке він щойно настроїв. Чисто заради власного задоволення. Підібравши належну вихлопну трубу і повітряний фільтр, можна виграти додаткові 20 кінських сил гальмівної потужності, але всім відомо, що вихлопна труба – це, перш за все, звук. Гуркотливий соковитий бас, подібного до якого Ровер зроду ще не чув, ось що він виграв. Звісно, він міг одразу обернути ключ і насолодитись музикою мотора на підтвердження всього, що він уже знав. А можна було відкласти цю втіху на завтрашній ранок, як подарунок самому собі. Янне любила повторювати, що ніколи не слід відкладати задоволення на потім: мовляв, немає жодної гарантії, що доживеш до наступного дня. Воно й зрозуміло – Янне завжди в своєму репертуарі.
Ровер витер ганчіркою мастило з пальців і пішов у задню кімнату, щоб вимити руки. Подивився на себе в дзеркало. Вимазана мастилом пика з золотим зубом нагадувала обличчя супервояка на бойовому завданні. Як завжди, по завершенню роботи давали про себе знати інші потреби: попоїсти, випити, відпочити. Чудове відчуття. Але разом з цим була й дивна порожнеча, що приходить по завершенню справи: «А що далі?» та «Який сенс усього цього?». Він відігнав ці думки. Подивився на теплу воду, що бігла з крана. Потім він зупинився. Вимкнув воду. Звук почувся десь просто коло гаража. Янне? О такій порі?
– Я теж тебе кохаю, – сказала Марта.
Якоїсь миті він зупинився. Обоє важко дихали, стогнучи у знемозі, упрілі. Витер їй піт між грудьми простирадлом, яке вона скинула з матраца, і сказав, що їх тут можуть знайти, що тут небезпечно. А вона відповіла, що її не так легко налякати, коли вже вона на щось зважилася. І що, до речі, якщо їм справді треба про щось побалакати – вона кохає його.
– Я кохаю тебе…
Вони кохались далі…
– Одна річ – припинити мені поставки зброї, – сказав він, стягуючи тонку рукавичку з найбільшої долоні, яку Роверу випадало будь-коли бачити у людини, – інша річ, коли ти починаєш поставляти зброю моєму ворогові, правда?
Ровер не опирався. Його тримали двоє; третій стояв поруч з велетенським чоловіком, націлюючи пістолет Роверові в лоб. Пістолет Роверові був дуже добре знайомий, бо він сам його переробляв.
– Давати цьому хлопцеві «Узі» – все одно, що послати мене в пекло. Цього ти домагався? Відправити мене в пекло?
Ровер мав що відповісти. Він міг би сказати, що з усього того, що йому вже відомо було про Твілінґена, той, либонь, з того пекла саме й вийшов.
Але він промовчав. Він хотів пожити. Просто ще кілька секунд.
Він подивився на мотоцикл позаду здоровила.
Янне правду казала. Треба було випробувати його одразу. Він заплющив очі й прислухався. Не треба було нюхати квіточки. Яка ж це очевидна і банальна істина, однак ми нездатні її охопити, аж доки опиняємось на останньому порозі. Аж тоді усвідомлюємо: у житті єдина річ гарантована – це те, що ми помремо.
Чоловік поклав рукавички на стільницю. Вони були схожі на уживані презервативи.
– Що ж, тепер побачимо… – сказав він, придивляючись до розвішаних по
