Повернути себе. Том 1 - Олександр Шаравар

         Було відчуттящо в місцях удару плоть випарувалася навколо рук. Фіск з цікавістю подивився на свої руки, те що це не результат самого удару це точно, це було пов'язано з його здібностями якось.

          Намагаючись не виходити на відкритий простір, Фіск і Маарі попрямували до виходу з парку. Уся його поверхня була вкрита воронками від вибухів, уламками атракціонів, шматками тіл людей і монстрів.

          Загалом Фіск дорогою нарахував чотири знищені десантні капсули монстрів і одинадцять останків від літальних апаратів захисників. Фіск, проходячи повз них, всередині себе віддавав їм честь і дякував їм за роботу.

        Крім мерців, у парку були й живі. Тих, хто вижив, було небагато, але кілька сотень людей вони нарахували. Ніхто не прагнув до них підійти і допомогти, всі старанно відводили погляди від дітей, які дивом вижили.

          Проходячи повз руїни чергового атракціону, Фіск дещо помітив. З-під уламків стирчала нога. Знайома нога, кросівок на ній був із підписом самого Фіска, саме ці кросівки Фіск подарував Воктару на його день народження кілька місяців тому.

           - Стій,- попросив Фіск у Маарі і з гіркотою на душі підійшов до ноги, що стирчала. Після цього він скористався телекінезом, бо руками нічого не міг зробити і спробував підняти уламок стіни. Була в нього надія, що під нею лежить Воктар, живий, просто поранений, але тільки-но уламок поворухнувся і нога скотилася зі свого місця просто під ноги Фіску.

             - Ходімо, він уже в кращому світі.- вимовила Маарі, потягнувши за собою Фіска.

            - Ти вже не боїшся трупів? - перевів тему Фіск, він намагався не заплакати від горя.  Воктар був не просто сусідом по кімнаті, він був найкращим другом. 

            - Знаєш, коли мені довелося рятувати тебе, то якось перестала на них звертати увагу, - вимовила Маарі, - Тільки зараз це помітила.

             - Найімовірніше, ти поставила собі блок,- промовив Фіск. - Йдемо далі.

             - Гей, дітлахи, а вам не здається, що треба чимось поділитися,- почули вони голос. Обернувшись на нього, Фіск і Маарі побачили трьох людей. Один із них був у комбінезоні техніка з емблемою парку, а двоє в простому одязі. 

              - У нас нічого немає,- промовила Маарі, намагаючись закрити Фіска своїм тілом.

              - Ти дивись яка курва,- промовив другий чоловік і кивнув голкометом на аптечку, яку вона тримала в руках. - Давай, постав її на землю і відійди.

                - Вона нам потрібна, без неї Фіск помре,- сказала твердо Маарі.

- За сперечання з дорослими тебе буде покарано,- промовив третій чоловік і зробив кілька кроків у їхній бік. - Давно дівчаток не трахав, ти ж ще дівчинка, чи не так?

                  - Гус... - почав говорити другий чоловік, але на півслові був перерваний ударом у голову.  Наступної миті його безголове тіло впало на землю.

                   - Ах ти... - закричав мужик, який найближче стояв до Маарі, і почав піднімати голкомет у напрямку Фіска, але той, вочевидь, нічого не розуміючи, кинувся просто на голкомет, останньої секунди пропустивши постріл під пахвою, і вдарив виродка в голову, і знов обезголовлене тіло впало на землю. А наступної миті Фіск почув черговий постріл і звук падаючого тіла на землю. Саме в цей момент він прийшов до тями і побачив, як Маарі заплющила очі, тримаючи голкомет двома руками трохи лівіше за нього самого. Простеживши, куди вона прицілилася, Фіск побачив третього мужика, який хапався руками за свою шию, звідки поштовхами витікала кров. Поруч із ним лежав променемет третього покоління, такі використовували мисливці.

              - Спасибі Маарі, ти мене знову врятувала,- вимовив Фіск, відчувши новий напад болю в руках. Виявилося, що пластир з його рук зник у невідомому напрямку рівно по лікоть, таке відчуття, що він немов випарувався.

             - Я вбила людину, я вбила людину, я вбила людину, - почала повторювати Маарі, не опускаючи голкомет вниз.

              - Маарі,- голосно крикнув Фіск, у цю мить вона його почула й розплющила очі,- Забираємо голкомети й променемет і йдемо, швидко йдемо, тут можуть бути їхні товариші. Зброя нам, судячи з усього, знадобиться.  І не впадай в істерику, поки мислиш нормально, вколи собі протишокове і йдемо, швидко йдемо.

Але піти вони не встигли. На їхні крики вийшло ще двоє чоловіків і ось вони, ледь помітивши трупи, спробували відкрити вогонь. Фіск уже прощався життям, бо розумів, що їм не ухилитися, але раптово тіла обох мужиків розірвало на частини чергою з великокаліберної гвинтівки з розривними снарядами.

Через кілька секунд на місце виродків вийшов той, кого діти були раді бачити. Це був Дірн власною персоною, і не сам, а з Дереком. Поруч із ними були також кілька хлопців зі старшого класу.

          - Так і знав, що ви живі, - вимовив Дірн, - Дерек, допоможи їм, гадаю, шукати інших сенсу немає, треба йти. Я перехопив переговори, за десять кілометрів на північ сів середній носій зіургів.  Скоро тут буде не проштовхнутися від цих членистоногих.

        - Дірн, шанси в нас є? - запитав Дерек після того як підтягнув і Фіска, і Маарі до нього.

          - Я на минулій війні і не з таким стикався, -промовив Дірн,- Ходімо, тут недалеко мають бути мобілізаційні склади. Може не все встигли списати завгоспи. 

Дірн і Дерек повели дітей до виходу з парку. Там під охороною трьох солдатів у легких пілотських скафандрах було кілька десятків дітей. Тільки зараз Фіск усвідомив масштаби події, лише десята частина дітей вижила з тих, хто прилетів на відпочинок.

        Серед знайомих облич вихованців дитбудинку Фіск бачив і незнайомих дітей, судячи з одягу, що був дорожчим, то це були домашні діти, які втратили рідних і яких вирішив урятувати Дірн.

         - Пане лейтенанте, треба йти. Скоро сюди доберуться членистоногі виродки. Уцілілі супутники передають, що вони почали вивантаження наземного транспорту.