Пливе човен - води повен - Олег Говда

На щастя у риби був мирний норов і інші цілі. Так що обійшлося без наслідків. Вона лише ще разок хитнула нас, вильнувши хвостом, і пішла на глибину.

Розказати комусь, не повірять... Хоча, може таке лише мені вдивовижу, а для тутешнього люду — звичайна річ. Як то й же водяник з русалками. Чи байрачник…

Від цієї думки, роздуми теж змінили напрямок і тему.

Твою дивізію! Це ж скільки я вже тут? В минулому? Тижнів два чи більше? Хоч убийте, не підрахую точно. По суті, з першої хвилини після перенесення і до цього моменту, я не мав можливості побути наодинці з собою і думками, і як слід обміркувати усе, що трапилося. Така веремія крутилася весь час.

А через це моя поведінка вкладалася в просту формулу: «Наздоганяв-тікав помножене на «ікс». Де коефіцієнт «ікс» прямує до нескінченності і ще.

Спершу я ховався від татар, потім визволяв Полупуда, і ми з Василем наздоганяли обоз з ясиром. Пізніше — уже разом зі звільненими бранками тікали від другого загону татар. Потім, з допомогою водяного розібралися з людоловами, допомогли Корсаку облаштувати зимівник, а самі зібралися на Січ. По дорозі наздоганяли харцизів, тікали від зграї здичавілих псів. Допомагали байрачнику. Потім наздоганяли Олесю, що вкрала коней, і знову тікали… уже від розбійників Ворона. Після цього — я викрадав Олесю. Те що нас не ловили, суті не міняє. Ми ж про це не знали! Тікали і ховалися всерйоз. Та, власне кажучи, ми і зараз тікаємо. Адже Ворона мертвим ніхто не бачив... І, попутно, ловимо таємного агента турецької дефтерхани Баба-Алі. На живця... У ролі якого виступає Семен Тіпун. Так що в кінці історія цілком може знову змінитися черговою погонею. Зовсім, як в одному фільмі. «Туди їхали — за ними гналися. Назад їдуть — знову за ними женуться. Яке цікаве у людей життя!» Ось тільки тут зовсім не комедія і тим паче, не водевіль...

Але, попри все це, я пливу назустріч небезпеці і ні на одну секундочку не хочу назад додому.

Так, вдома, у майбутньому залишилися мама і батько, друзі... університет, інтернет та інші блага цивілізації. Мені дуже шкода їх втрачати... У першу чергу, звичайно, батьків. Тільки ця думка і затьмарює радість від повноти життя, яку я відчув уперше. По справжньому, на повний подих…

Це важко навіть самому зрозуміти, а не те що пояснити. Невловимий нюанс. Щось за межами логіки, але саме він відрізняє дитину від дорослого. Юнака від чоловіка. Дівчину від жінки. І звичайного обивателя від громадянина.

Мені здалося, що я ось-ось вхоплю суть за кінчик хвоста і зможу розмотати цей клубок, але життя не має умовного способу і, як Василь Полупуд, вважає що проста дія краща за велемудрі роздуми.

— Тримай до берега, помалу! Тіпун мені на язика...

Я здригнувся від несподіванки і вернувся у реальність. Зачерпнув води і хлюпнув в обличчя, змиваючи зайві роздуми.

— Табань правим, Петре! — знову крикнув Семен. — Скоро Дівоча фортеця покажеться. Краще непомітно підійти, краєчком, попід самим берегом. Ми легкі, на мілину не сядемо, а на стрижні човни здалеку помітять. Тим паче, зі стін.

«Як скоро? Казали ж опівночі доберемося?» — здивувався я і лише потім зрозумів, що занурившись у думки, не помітив, як звечоріло. Річка в цьому оманлива, наче ліс. Темніє так само стрімко. Моргнув, а за бортом вже не хмаринки пливуть, а зоряні розсипи.