Пливе човен - води повен - Олег Говда

— Не вчи вченого їсти порося печене... — пробурчав Полупуд.

— Е, ні, друже, не те говориш... тіпун мені на язик, — не погодився керманич. — У річкового братства свої закони і своя мова, таємна. Ти себе відразу викажеш. Навіть, якщо мовчати будеш. Тож, окрім того, що я сказав, більше ні слова, якщо не хочеш ускладнити нам життя.

Полупуду не дуже сподобалося опинитися в ролі новика, але козак розумів, що товариш має слушність, так що опиратися не став.

— Не хвилюйся, Семене. Не підведемо. Правда, Олесю?

Звертаючись до дівчини, він як би звів усе до жарту, але в той же час підтвердив, що прийняв пораду і буде дотримуватися заведених серед контрабандистів правил.

Тіпун так впевнено рухався між купами товарів і людьми, котрі вмощувалися на відпочинок, що було відразу зрозуміло — знає, куди йде.

При нашому наближенні постаті, що сиділи біля вогнищ не змінювали тону розмови, як і не поверталися на звук кроків, але руки у кожного, немов самі по собі, намацували зброю.

— Добрий вечір, добрим людям... — незмінно промовляв Тіпун, проходячи повз них.

І йому так само незмінно відповідали:

— Дай, Господи.

Після чого поверталися до перерваного заняття або розмови.

Наскільки я пам'ятав бабусині настанови, в християнстві немає такого вітання. Тільки в ніч перед Різдвом кажуть «Дай, Боже, добрий вечір» і відповідають «Дай, Боже, здоров'я». Мабуть, і тут річковики придумали для себе особливі слова. Які людина випадкова сказати не може. Тому і відпускали пальці рукояті пістолів і шабель, як тільки керманич вимовляв умовну фразу.

Стане в нагоді чи ні, а запам'ятати слід. Та ж бабуся, царство їй небесне, любила приповідати, що людині не все варто робити, але знати не зашкодить.

— Заблукали чи шукайте когось? — від прямовисної стіни відділилися двоє і зробили крок навперейми.

— Рибака... — спокійно відповів Тіпун. — Старшого в цій запруді.

— І що треба?

— Ми тільки прийшли з водою, тіпун мені на язик... Давно не рибалив у цих місцях. Хочу запитати, на що краще клює.

Відповідь виявилася правильною, оскільки вартові так само мовчки зникли, як з'явилися, а ми пішли далі.

Тьмяно-червоні відблиски полум'я, що просвічувало між розсохлими клепками, робили навколишню обстановку зловісною і таємничою. Так і здавалося, що ось-ось, кутаючись у довгий чорний плащ, назустріч зробить крок якийсь тутешній Зорро або граф Дракула. Якщо не кіношний вампір, то хоча б справжній — знаменитий угорський князь Цепеш, що прославився непримиренною і неймовірною за жорстокістю боротьбою з османами. Не існувало в світі такої кари чи тортури, яку він не застосовував би до спійманих бусурман та їхніх посіпак. Через що і став прототипом головного Голлівудського вампіра.

Дійсність від уяви відрізнялася тільки нюансами.

Чоловік, що підійшов до нас, носив не темний плащ, а — зелений, щедро цяцькований бісером і гаптований золотими нитками кунтуш. Не був худорлявим, а навпаки — доволі вгодований. Зріст теж трохи підкачав. Розбійницьких отаманів зазвичай описують кошлатими, звіроподібними здоровилами, що самі себе впоперек ширші. Такими лицарями... що хоч і збилися зі шляху істинного, але залишилися вірні суровій чоловічій шляхетності. А отаман розбійників швидше мг би зійти за купця середньої руки. Ласого до смачних страв, хмільного і м’яких перин.

Зате погляд Чорноти, міг би посперечатися жорсткістю з самим Сірком. Я згадав про кошового запорожців лише тому, що іншого порівняння не було. Очі Полупуда теж могли дивитися, немов на спис нанизували, але в тім і суть — могли. А от щоб ось так, постійно. З цим я зустрівся лише вдруге у житті.

Зрештою, нічого дивного. Контрабандисти, по суті, така ж невгамовна, дика вольниця, такі ж вовки. Тільки не степові, а річкові. І щоб впоратися з ними, тримати хоч в якихось рамках та покорі, мало бути сильним чи розумним. Тільки найлютішим і безжалісного ватага зграя прийме і покориться його слову.

— Добрий вечір, добрим людям, — промовив неголосно. — Ти не мене, часом, шукаєш... Тіпуне?