Пливе човен - води повен - Олег Говда
— Це ж чому? — обурився я. — Хіба ми погано заховалися?
— Та тому, що розумний ти. Дурень би напрямки тікати кинувся, а ти з вигадкою до справи підійшов. І ми це розуміли. Значить, і слід ваш у іншому боці шукали б. Та ти не дуйся, мов миша на крупу... Я до того веду, що іншим разом, перш ніж зробити щось, не квапся і не рубай з плеча — про друзів подумай. Одна голова добре, а...
— А два чоботи — пара, — закінчив я замість нього. — Дякую, Василю. Спасибі, Семене. Я запам'ятав і похвалу, і науку. Ви ж знаєте, у мене в голові тепер багато місця, є куди повчання складати. І якщо з минулими справами закінчили, — може, про майбутнє поговоримо?
Козаки перезирнулися. А я скористався моментом, встав, обійшов Тіпуна і сів між ним і Олесею. Немов ненароком знімаючи його руку з плечей дівчини і відсуваючи керманича. Якщо вже вислуховувати нотації, то хоч за діло. Та й, взагалі, не відштовхувати ж мені її тепер. Доля — значить, доля. Поживемо — побачимо. Дівчина і справді занадто багато пережила, нехай хоч трохи заспокоїться. Он, як сердечко, тукає.
— Я тому запитую, що перш ніж зустріти вас і дізнатися подробиці, пообіцяв... їй... Себто, джурі Тіпуна Олесеві допомогти сестричок молодших з неволі визволити. Для чого і на байдак заглянув. Думав, мушкетами розжитися. Для викупу. Інакше, чекали б ви нас тут до перших білих мух…
— Зовсім здурів? У товариства красти? — обурився Василь.
— Чому, красти? — знизав плечима. — Байдак і вантаж наша загальна здобич. І як би я з восьми сотень одну в'язанку позичив — козаки не збідніли б. Але бачу, це вже не має значення... — жестом обвів порожнє судно. — Сказав лише, щоб ясність поміж нас була. Нічого не приховуючи. Ви ж, тут, я думаю, теж не спроста опинилися? Сам казав. Хотіли б зустріти раніше, на острівці б знайшли.
По тому, як сіпнулася дівчина, здогадався що Олеся подумала про те ж, що і я. Поява козаків там була би геть недоречною.
— Вірно мислиш, — підтвердив здогад Полупуд. — Але і відповідь теж знаєш... тільки забув згаряча. Ти ж пішов після того, як Сірко вирішив, що з ключем робити. От ми і не стали вас даремно турбувати. Все одно треба було зачекати, доки коваль своє зробить. А він тільки-тільки до ночі упорався. Так що не ждали ми тебе. Самі недавно припливли, розраховуючи на удачу. Що встигнемо перехопити... І не тобі, пуцьвірінку, — а нам треба питати: «Ви з нами, Петре, чи самі по собі?» Не забув, на що дозвіл у кошового просив?
— Кизи-Кермен?
Полупуд спершу знизав плечима, мовляв, навіщо пусте питати, а після кивнув.
— То що скажеш, Ангеле?
Справді, про дозвіл Сірка, який сам і випрошував, я за цією колотнечею зовсім забув. Чорт, як же бути? Клятва не горобець, в мішку не сховаєш... Та й Полупуд і Тіпун без моєї допомоги обійдуться, а от Олеся — ні.
Але, є і реверс у медалі. Для кошового на мені світ клином не зійшовся і, що я замість його доручення зайнявся іншими справами, Сірко навіть не помітить. Але, починати службу з такого відношення до власного слова, — не той підхід, який у майбутньому обіцяє славу і честь.
Чорт, чорт... чорт! Легко вибирати між важливим і другорядним. А якщо обидві справи важливі?
Стоп! Хто сказав, що мені взагалі треба вибирати? Тим паче, просто зараз. Олесі куди треба? У Крим... А козакам? В Кизи-Кермен. Тобто, в будь-якому випадку — вниз, за течією Дніпра. Бо турецька фортеця імені Кизи* (* тур., — дівчина) на цьому шляху перша зупинка. Ось там усе ще раз докладно зважимо, поміркуємо і вирішимо ...
Ці ж думки, в дещо завуальованій формі, я виклав. За що був нагороджений вдячним сопінням у ліве вухо і дружнім поплескуванням по правому плечі.
— Зух... тіпун мені на язик... — підтвердив попередню думку про мою персону, Семен. — Будуть з нього люди... якщо воші не затопчуть. А коли так, то й засиджуватися нічого. Полізли в човни. Ти, Василю, свого розумника забирай, його без нагляду надовго краще не залишати. А я — так вже й бути — з Олесем попливу. Пішли... хлопче. Сам на Січ рвався, ніхто силоміць на віжках не тягнув... От тепер і посьорбаєш козацької каші. Вволю… Мало не буде... тіпун мені на язик.
