Пливе човен - води повен - Олег Говда

Начебто, нічого не особливого трапилося, але неприємний осад на душі залишився. З гидким душком. А у кого б не залишився? Вважав себе шляхетним лицарем, а виявився звичайнісіньким лицедієм... комедіантом. Блазнем царя Гороха! Чого вже там... Думав, що рятуєш дівчину, ризикуючи життям... Ну або хоч чимось ризикуючи. Причому, роблячи все непомітно, спритно, як і годиться справжнім героям. А насправді, тебе, як ослика за морквою водили. Передбачаючи кожен крок і намагаючись соломку постелити, щоб… спинку не забив, коли впаде.

«Ой, як соромно!.. Як же я Олесі в очі дивитися буду? Адже вона тепер бозна-що про мене думати стане! Хоч би не розповідали при ній…»

— Агов, ти чого так спохмурнів, Петре? — Полупуд звернув увагу на мій не надто веселий вид. — Ще щось трапилося? Допомога не потрібна?

— Наче цього мало? — відповів я, старанно ховаючи очі від дівчини. — Допомогли вже. Дякую.

От же свинство. Як би між нами на острівці хоч тих шалених любощів не було — все б легше. А так... Вона ж мені за порятунок… ммм... дякувала, а я... Самозванець, чортів! І головне, — оплату прийняв сповна. Не погребував, значить.

— Он як?.. — здивувався козак. Придивився уважніше і засопів, як бик перед новими воротами. — Семене, ти це чуєш?

— Чую, Василю... — відгукнувся керманич. — Схоже, хлопець не в ту сторону загрібає. Треба пояснити. А то як би від переживань човен не перекинув. Тіпун мені на язик... Сам зробиш чи мені курс поправити?

— У тебе краще вийде... — Полупуд витягнув люльку і став набивати. — Говори.

Керманич не перечив, а втиснувся між нами з Олесею і, обійнявши обох за плечі, злегка притиснув до себе.

— Слухайте мене обидва... Неправильні у тебе думки, Петре. Препогані… я б навіть сказав — паскудні. Ти вирішив, що раз ми про все знали, то твоєї заслуги у порятунку Олесі немає?

Дівчина, здається, тільки тепер зрозуміла, що важким каменем упало мені на душу, і тихесенько охнула.

— А хіба не так?.. — огризнувся я неголосно.

«Спасибі, допоміг, називається. Раніше хоч якась надія залишалася, що Олеся не стане вникати в подробиці»

— Неймовірна дурість, тіпун мені на язик! Ще раз кажу: слухайте уважно. Обидва! Коли свого розуму недостатньо. І більше до цього повертатися не будемо.

Тіпун, як кліщами стиснув плече. Мабуть, щоб я перейнявся важливістю.

— Вам доводилося бачити канатохідця на ярмарку?

Олеся кивнула. Я теж. Перш, ніж встиг збагнути, що не повинен нічого пам'ятати з колишнього життя. І вже тим більше, балаган. На щастя, зараз це нікого не хвилювало.

— Так ось... Внизу може поратися ціла купа помічників. У тому числі і тих, хто встановлює стовпи і натягує канат. А так же — учитель, який передав свою майстерність. Але нагорі тільки одна людина. І ніхто не знає, втримається він там чи впаде... тіпун мені на язик.

Ого! Розумно. Я навіть не очікував настільки глибоких і ємних порівнянь для простого козака. Схоже, життя у Тіпуна ще складніше і багатогранніше, ніж встигло мені відкритися.

— Так і тут. Навіть якби на підхваті був не один я, а ціла сотня — Олесю врятував ти, Петре. Зрозумійте ж — це був не я, хоча і міг. Не Полупуд, якого там і близько не було. Навіть, не кошовий, — який міг би все вирішити одним словом... Ніхто з нас... Отже, це тільки твоя заслуга. І відповідальність теж лежала на твоїх плечах. Помилися, хоч трохи, і ніякої втечі не сталося б. Охоронець підняв би тривогу... Вас би спіймали. Петру — всипали десяток-другий батогів, а Олесю, прости за гірку правду, — стратили... тіпун мені на язик. Тому, хоч я і не люблю хвалити новиків, щоб шмаркачі, носа не задирали, скажу як є: тобі є чим пишатися, хлопче! Дивись в очі своїй обраниці сміливо. Ти і лише ти її ангел-охоронець, і жива Олеся тільки завдяки твоїй сміливості, рішучості, безстрашності і винахідливості.

Час від часу не легше. Тепер «обраницею» нагородили. Добре, попа поруч немає, а то могли б одразу і повінчати. А як же Іванка? Теж чекати обіцяла. Чи ті «проводи» не рахуються? Треба буде, при нагоді, у Полупуда запитати. Щось він таке говорив тоді. Мовляв, жіночки самі так вирішили, прощаються з нами* (*Історія з роману «Люлька, шабля — вся родина»)

— І ще тобі одне скажу, хлопче. Ти вже вибач, Василю, це перший і останній раз, тіпун мені на язик. Але, навіть коня не увесь час підганяють... добрий скакун сам знає, коли додати крок, а коли і уповільнити біг. Скільки на Січі зараз молодиків і козаків, що ледь не облизувалися на полонянку, але жоден не захотів ризикнути заради неї головою? Махнули рукою і на красу, і на молодість... Нехай пропадає. А ти, Петре, не стерпів. Причому, навіть не підозрюючи, що кошовий твою зухвалість одобрить. Виходить, дорожче життя вона для тебе була? А подібне не часто трапляється, тіпун мені на язик... Значить, доля це ваша і благословення Господнє.

Ой, ой, ой! Що робиться! Та Олеся зараз дірку в мені пропалить. Я навіть подивитися в її сторону боюся, так очі виблискують. Рятуйся, хто може! Василю! Братчику! Ти чого мовчиш, як води в рот набрав?

Полупуд, немов почув цей німий крик. Прокашлявся і пробурчав невдоволено.

— Ну, годі. Досить... Зовсім хлопця мені зіпсуєш. Тепер у тебе свій джура є, йому голову і мороч. А ти, Петре, слухай, що Семен каже, але думай про справу. Бо не все в цьому світі так просто, як нам би хотілося. Здається, немає у козака іншої долі, як сиріт і убогих захищати — а воно, бач, як інший раз повертається? Сам кошовий Січі Запорізької нічого не міг зробити і змушений був у тебе, жовтодзьоба, допомоги просити. Ще й не в очі дивлячись, а нишком... Тьху... А все ж не пишайся надміру, — без його згоди і співчуття, нічого б ти не зробив... Хоча… з такою охороною, твоя штука, швидше за все, вдалася б і з Січі б ви втекли. Але, потім — пів дня б не минуло, як знайшли б козаки вас на тому самому острівці, як би кошовий звелів погоню спорядити.