Пливе човен - води повен - Олег Говда

Ближче до берега течія Дніпра значно послабшала, і човни пішли зі швидкістю, що не перевищувала неквапливу ходьбу. А це, в свою чергу, спонукало Полупуда трохи розім'ятися після сну. Козак сів на лаву, поплював на долоні... Але не тут-то було. Вистачило всього з десяток потужних гребків, щоб ми ледь не наскочили на перший човен.

— Суши весла, Василю... — пробурчав Семен, коли ми порівнялися з ними і попливли поруч, майже торкаючись бортами. — Мій джура за тобою все одно не вженеться. А мені пересідати не хочеться. Та й припливли ми вже, тіпун мені на язик. Бачиш вогні. Ось до них нам і треба пристати...

У цьому місці, куди вказував Тіпун, до річки спускався довгий і глибокий байрак. Колись давно він, швидше за все, був відділений від Дніпра широкою перемичкою, але з роками весняні води і бурхливі паводки спершу прорвали її, а потім і ширшу канаву вирили. Завершили діло людські руки. Поглибили русло, ще більше розширили, і байрак перетворився у невеличку бухту. Фактично неприступну з суші і з чудовим оглядом в бік ріки.

Хто б не надумав поживитися товарами контрабандистів, сторожа чи інші розбійники — непомітно спуститися зверху, єдиною і вельми звивистою стежиною, або підкрастися уздовж берега — їм би не вдалося.

А хто попереджений, той озброєний. Стане сил і бажання — бийся, не хочеш ризикувати — втікай. Втім, як виявилося, цілком достатньо двічі на рік засилати подарунок комендантові і можна жити спокійно, як у Христа за пазухою. А якщо точніше, як у Аллаха, оскільки Кизи-Кермен під владою османів, а високородний Аскер-паша — правовірний мусульманин.

— Гей, на воді! — долинуло з берега. — Куди прямуєте? Не заблукали часом? Гавань далі за течією. Приблизно, через милю-півтори.

— Добрий вечір, добрим людям... — відгукнувся Тіпун і закінчив фразу якоюсь трохи дивною приповідкою. — Невже піскар карася погрітися до вогнику не пустить?

— А ти хто сам будеш — піскар чи крась? — уточнили у відповідь з берега. Нітрохи не здивувавшись.

— Ні те, ні інше... Окунь, — цілком серйозно відповів козак.

— А-а, ну тоді інша справа... — голос невидимого співрозмовника змінив інтонацію на більш привітну. — Ікри багато везеш?

— Як вийде... А що?

— Не бійся... окунь. Не з цікавості питаю, а для порядку. Якщо поклажа велика, але легка — правуй на дальній вогонь. А з важкою — просто сюди і завертай.

— Зрозумів, друже... Вибачай... Давненько не заглядав до вас, ось і не знав, що Салотян порядки змінив, тіпун мені на язик.

— Не бери в голову, друже. Не ти один... Нещодавно так заведено. З весни. Як Чорнота бухту під себе взяв. Тепер він тут старший рибалка. Як висадитеся — не погордуй, заглянь до нього. Він любить, коли повагу виявляють.

— Добро. Ми на дальнє багаття...

Нічого собі. Чисто шпигунське кіно. Як усе серйозно. Це вам не Тортуга і п'ятнадцять рил на скриню мерця. Піратська п'яна і відчайдушна вольниця. Втім, я ж сам не бачив, як там було заведено, а знаю лише те, що письменники понавигадували. І вже у Січі мав можливість переконається, наскільки ті байки відповідають дійсності. Будь усе так, як в книгах — і Січ би триста років на шляху Великої Порти та Кримської орди не стояла, і пірати з корсарами найпотужніші морські держави в страху не тримали.

Коли увійшли в бухту, стало помітно, що тут пришвартований не один десяток великих, набивних стругів, а на березі — крім двох сигнальних вогнів, горить ще кілька багать. Тільки не просто так — відкрито, а в бочках. Щоб полум'я занадто світла не давало, а лише злегка розганяло пітьму. Затемнення, значить. Конспірація.

— Навіщо нам до «пуховиків»? — запитав Полупуд Семена, направляючи човен слідом.

— А з чим завтра в місто йти? От і прикупимо на місці, що і нести не важко, і продати без збитку можна.

— Бачу, досвід у тебе і справді чималий. Навіть таємні слова знаєш.

— Ну так поплавай з моє по річці... — не став відмовлятися керманич. — Олесь, Петре! Заснули чи що? Тіпун мені на язик... Хутко у воду! Тягніть човни до берега.

Олеся, ще остаточно не усвідомила свого перевтілення в хлопця, тож трохи забарилася, за що була нагороджена кількома грубуватим порівнянням з довговухою твариною із загону непарнокопитих. Ну, що ж вдієш? Такі реалії примітивного чоловічого життя...

Біля крайнього багаття, човнів було трохи менше ніж у центрі. Тож знайшлося місце і для наших двох.

На той час остаточно стемніло, тим паче, під нависаючою над смугою берега урвищем. Так що роздивлятися можна було лише ті місця, куди сягали відблиски не такого вже й великого багаття. В основному, все сприймалося, наче гра тіней. Нерухомих — кипи тюків з товарами і розмитих, що снують берегом — контрабандистів.

Як і говорив Тіпун, наше прибуття нікого не зацікавило. Ті, хто сидів біля вогнищ, лише голови повернули, але жоден не встав, не підійшов і навіть не відізвався. Якщо дозорний пропустив — значить, свої. Буде потреба — самі підійдуть до вогню. А не захочуть, то на те їх воля.

— Василю. Ви з Олесем тут зачекайте. А ми з Петром до отамана навідаємося. На моїй пам'яті не траплялося ще, щоб контрабандисти між собою сварку затівали... тіпун мені на язик. Тим паче, в таборі. Але, тримайся суворіше. І якщо хтось підійде — відповідай, що окуні ми... чи то пак — перекупники. За чим заглянули, знає головний. А він до Чорноти пішов. Повернеться — з ним балакайте.