Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова

39

ВІолетта

Ранок мабуть був одним із кращих в моєму житті. По при біль в тілі, і купу синців, я прокидалась з дивним відчуттям, що все має бути гаразд. Арешт Назара ніби посунув важку хмару над моєю головою. Чи може справа була в тому, що я прокидалась в чоловічих обіймах, виплутуватись з яких мені геть не хотілось. Навіть чоловіча нога, досить важка, закинута поверх моїх ніг, не викликала бажання ворушитись.

- Доброго ранку, - Журба все-таки помітив що я вже не сплю.

- Маю тобі в котре подякувати за моє спасіння, - проговорила швидше, ніж він почне на мене давити і відчуття вдячності випарується.

- О, це  у мене вже як підробіток, - погодився Артур. – Але сподіваюсь більше роботи не буде. Я вже подбаю щоб сімейка придурків мала інші забавки, ніж чіплятись до моєї дівчини.

- Дівчини?

- Слухай, ну ти ж сама відмовилась від статусу нареченої, - Артур на мить сильніше притис мене до свого тіла, а потім хватка ослабла. – Таке добро, - провів рукою вказуючи на себе, - а тобі виявляється  і задарма не треба. Тепер у мене розвинулись комплекси…

- Ти мені намагаєшся надавити на жалість?

- Так, - він погодився. А  я не знала що я більше відчуваю. Розчарування, що він не наполягає на весіллі? Збентеження? Відчуття провини? Чи все ж переважають смішинки, які так і рвуться з грудей.

- Тебе жаліти небезпечно, - нарешті обережно промовила я.

- Віолетто, я хотів би поговорити серйозно…

Увесь мій гарний настрій наче рукою зняло.

- Але не зараз, - трішки заспокоїв мене Журба. – Ходімо снідати.

При думці про їжу в животі забурчало. Здається апетит він мені точно не зіпсував.

Ми  спустились на перший поверх, де  в їдальні вже метушилась Діана, хатня робітниця Журбів. Коротко привітавшись вона розставила на столі їжу. Ніяк не можу звикнути до цих панських порядків, коли тобі подають тарілку як в ресторані,  а потім прибирають за тобою.

- Діти, рада що ви помирились, - заусміхалась до нас з порогу Ліна Георгіївна.

- Власне це не так, - здав безсоромно нас Артур.  – Віолетта все так само наполягає на бажанні не знатись зі мною.

- Так тобі  і треба, - погодилась Артурова мати. – Чим більше зусиль прикладеш, тим більше цінуватимеш здобуток.

Я почервоніла.

- Ліна Георгіївна, Артур не так висловився, - я почала і трішки осіклась. Але жінка зацікавлено подивилась на мене, а Артур не поспішав перебивати. Тож підбираючи слова я продовжила: - Ми просто насправді чужі один для одного. Мене це бентежить.

- Мене теж, - погодився Журба. – Я хочу дізнатись про тебе якнайбільше.

- І це мене лякає, - сказала те, що найбільше мене турбувало. Секс це одне. Але що як він дізнається про мене більше і зрозуміє, що  я абсолютно нудна, нецікава особистість? – Що ти там можеш про мене дізнатися такого, щоб потім не жаліти про витрачений час?

- Але я вже дуже добре тебе знаю, і ти мені дуже подобаєшся, - підбадьорила мене Артурова мати. – Впевнена, мій син теж знайде в тобі безліч речей якими можна захоплюватися.

Перевела погляд на Артура і ледь не вдавилась чаєм. Він безсоромно витріщався на мене, і я вже навіть уявляла якими саме речами він захопиться в першу чергу. Боже на моїх щоках вже можна смажити млинці. І це тільки від однієї думки… А він навіть нічого не сказав. Може це я зіпсована вже зовсім?

- Давай прогуляємось після сніданку, - нарешті відвів погляд від моїх губ Артур і заговорив спокійно, як з диким звірятком.

- Добре.

Ми завершили прийом їжі кожен в своїх думках. Після Журба потягнув мене в сад. За час перебування в будинку Ліни Георгіївни я вже встигла вивчити невелику ділянку засаджену кущами квітів і чагарників. Тут було затишно і пахло лавандою. За декоративними кущами самшиту був невеличкий ставочок з китайськими скульптурами та вертлявими червоними рибами.

Ми пройшлись до води, яка приємно дзюрчала з скульптури, що імітувала перевернутий глечик, і Артур  сів на лавку, та притягнув мене до себе на коліна.

- Ти пахнеш як осінь, - почав він розмову геть не з того боку, що я очікувала. Я розгубилась  збентежилась, відчуваючи на своїй шиї його тепле дихання. А чоловік користуючись моментом оповив мою талію руками так, щоб я навіть не думала втекти.

- А як пахне осінь? – поцікавилась у  нього.

- Яблуками. Кострами. Медом, - перелічив Журба.

- І це… добре?

- Звісно. Маю патологічну тягу відчувати твій запах постійно. І не тільки запах, - мене тісніше притиснули до гарячого тіла, і мої думки стали збиватись. В горлі загупало серце. Дурне.

- Ти вважаєш це правильно?

- Я вважаю, що ми почали з тобою не дуже гарно, - здається це зізнання далось Артуру не дуже легко, він важко зітхнув.  –Я подумав про тебе дуже погано. І скільки не намагався перевірити наявну інформацію, та брехня була сплетена дуже майстерно. За це я б хотів перепросити. Що не повірив тобі.

- Добре, - кивнула і спробувала зручніше вмоститись на його колінах. Але тільки відчула сідницями як він насправді прагне перепрошувати, і завмерла не розуміючи що робити з цим далі.

Я ніби тліюча головешка почала розгоратися дужче. Знову повошкалась, і Артур важко зітхнув.

- Віолетто, я намагаюсь говорити серйозно, але коли ти будеш так робити…

- То що? – в мене вселився біс. Не інакше. Слухати серйозні слова перехотілось. Навпаки. Раптом прокинулась прагнення перевірити наскільки сильно він мене хоче. І чи можу я керувати цим бажанням.

Я провела кінчиками пальців по Артуровій шиї, легкій щетині на щоці, вушній раковині. Помітила як на його шкірі виступають сироти. І мене це збудило ще дужче.

- Ти умисно?

- Авжеж! – не стримала лукавої посмішки.

І злякано зойкнула, коли Артур не випускаючи мене з рук розвернув до себе обличчям. Так, що я опинилась сидячи верха на ньому. Ноги самі знайшли щілини в прутах лавки так, щоб оповити чоловіка в пастку.