Вмій програвати - Рія Тас

- А як ти тут опинилася?

- Я довго планувала це все в батьків відпрошувалась місяць напевно. Думала на таксі до тебе, але батьки нівяку. Добре, що Рус вирішив допомогти, тож я і тут – весело щебече подруга. А я кліпаю часто і довго. Мені не почулося Руслан тут. І я в такому вигляді, хоча все рівно, головне вище ніс. Я не бачила його майже тиждень, він щось говорив про побачення, я і не проти, але ж нав’язуватися не буду.

- А ось і ми – говорить Тая, коли відчиняє двері та сідає на заднє сидіння, сідаю поряд.

- Привіт, вітаю! – говорить Руслан.

- Дякую! – Руслан сканує мене дивиться довго та не відривно, а потім злегка посміхається так що бачу лише я – Класне худі – після цих слів до мене доходить чому він так на мене дивився, відповісти не встигаю.

- І довго, ми тут стоятимемо, я взагалі - то планувала довгу програму десь в центрі, а не біля стін гуртожитку – бурчить Тая.

- Все їдемо – Руслан відвертається від нас заводить двигун та сконцентровується на дорозі.

Не знаю звідки Тая дістає шампанське. Я лише споглядаю, як вона його майстерно відкриває, ніби робить це щодня.

- Тримай – дає мені паперові стаканчики, а сама розливає ігристе, перед нами з’являються ще фрукти та шоколад – Не дивися ти так, я знаю що ти не любиш солодке так як  я, але вибачте жирний стейк з ігристим не поєднуються.

- Я й навіть не думала про це.

- Ага, Литвин, знаю я тебе – посміхається – Давай випємо за твої дев’ятнадцять. За тебе! – наші стаканчики торкаються один одного, відпиває алкоголь, який тече по вена, п’янить та дурманить. Але чи точно це він, а не Рус, який постійно зиркає у дзеркало  та концентрує свій погляд не на дорозі, а на мені.

Ми з подругою сміємося, голосно говоримо, мені так легко та добре, зупиняється у самому центрі столиці, але ми так і залишаємося  всередині автомобілю, ми нікуди  не хочемо виходити. Лише крізь тоноване скло розглядаємо, що місто ще живе, не спить. Люди метушаться, веселяться, небагато звичайно, але є. У будинках дене не де горить світло.

Ми сидимо довго, присутність Русла ніяк не впливає на мене. Коли стрілка годинника показу другу годино ночі, ми рушаємо. Чомусь спочатку було вирішено відвезти додому Таю, а потім мене. У середині я протестувала, а зовні кивнула. Якась частинка мене хотіла побути з Русланом на одинці.

Прощаємось з подругою біля її будинку, обіймаємось та домовляємось про зустріч завтра, ой вже сьогодні вечері.

- Сідай спереду - командує. Знову, як тільки Тая зникає за високими воротами.

- Угу.

Ми їдемо у повній тиші, повільно, траса на пів порожня, музика на фоні, розслабляє, хочеться спати, але мій язик живе окремим життя і йому кортить поговорити.

- А, ти виявляшся вмієш, нормально їздити, не доводячи людей до півсмерті! - кусаю.

- Ти, багато чого про мене не знаєш - спокійно, не відводячи погляду від дороги говорить.

- Хм, можу сказити те саме.

- Знаєш, а мені хочеться пізнати тебе, випити до кінця, як молоде вино - дивиться вже на мене, знову пробиває струмом. Коли це вже нарешті кінчиться?

- На жаль, не чим не можу допомогти.

- Чому ж, лисичко, одне побачення, якщо ні, то я більше навіть у твій бік не гляну.

- Прям так категорично. Добре.

- Але знай я завжди отримує те, що бажаю. Доводжу почате до кінця.

- А, не боїшся цього разу програти, розчаруватися?

- А, ти впенена, що я програю? - ні вчому я не впевнена.

З повагою, ваша Рія Тас. 

Обіймаю кожного. Дякую, що обрали мене.