Компромат на замовлення - Стейсі Браун
- Не забула мене? – пасажир на передньому сидінні звернувся до мене, а в мене кров застигла від голосу, який я б ніколи не переплутала. Це був Сергій. Він обернувся, подивився на мене, вдавлену в сидіння, скривився ніби побачив щось огидне, й наказав водієві рушати.
Коли машина рушила з місця, важка тиша наповнила машину. Було страшно навіть дихати. Мені здавалось, що якщо я зроблю хоч якийсь зайвий рух, то цим хлопцям це не сподобається. В мене в голові було безліч питань. Куди мене везуть і що тепер буде? Де зараз Кріс? І за що Макс так поступив зі мною? Макс… нехай останнім часом наші відносини були напружені, але штовхнути мене в брудні лапи бандитів… такого я від нього ніколи не очікувала.
Сидячи посеред сидіння мені добре було видно лобове скло. Намагаючись зачепитись за якісь знайомі місця я змушувала себе сконцентруватись і запам’ятовувати дорогу. Але після того як машина виїхала з міста й заїхала в якесь село чи передмістя, я зовсім розгубилась, бо ніколи не була тут. Машина блукала вузенькими вулицями поміж маленьких будинків. Виїхавши з села машина попрямувала до великого маєтку, що стояв в лісосмузі, осторонь від інших будинків. Під’їхавши ближче до нього, машина зупинилась. Першим з машини вийшов Сергій, через якийсь час його підлеглі виштовхнули мене з машини. Я озирнулась навколо. Самотній будинок стояв далеко від села, а з іншої сторони був лише темний густий ліс. Ідеальне місце для утримання полонених. Хоч кричи, хоч не кричи, ніхто тебе не почує.
Міцні долоні здорованя викрутили мені руки позаду, я трохи нахилилась щоб він не зламав мені руку. І наче бранку потягнув мене у двір. Яскраве світло вуличного ліхтаря сліпило, бо наче прожектор було направлено на кожного хто входив у двір. Сергій, що йшов попереду, попрямував до будинку, а мене штовхали в іншу сторону, до великих залізних дверей, що схоже вели в підвал. Спускаючись сходами я ледь не впала, бо освітлення всередині майже не було. Сморід сирості й плісняви їдко вдарив в ніс. Ще відчувався якийсь дивний запах, наче залізо, але щось інше. Коли ми спустились один із здорованів ввімкнув світло. Це була велика кімната з бетонною підлогою й обшарпаними стінами. Перше що кинулось мені в очі, це матрац біля батареї, на якій були ланцюги й ремені. Тіло обдало колючим жахом, коли я побачила плями засохлої крові біля матрацу. В голові промайнуло питання, скільки ж людей було тут закатовано? І чи чекає мене та ж сама участь? Відповідь була очевидна.
Той покидьок, що викручував мені руки, грубо штовхнув на матрац і я сильно вдарилась об батарею. Не встигла я оговтатись від удару, як один почав пристібати мої руки до батареї, а інший зв’язував мої ноги широкими ременями. Оговтавшись я почала пручатись й вириватись, але той громило, що зв’язував мої ноги, різко смикнув мене до себе й прошипів:
- Не смикайся, бо гірше буде.
Прив’язавши мене, вони розвернулись й мовчки вийшли. Коли залізні двері гучно ляснули, я пересвідчилась, що залишилась тут одна. Оглянувши кімнату ще раз, мені стало холодно й моторошно.
Відганяючи від себе страх, я шукала варіанти для порятунку. Згадавши, що в кишені пальто лежить телефон, я почала викручуватись, намагаючись дістатись кишені зв’язаними руками. Ледь-ледь я дотягнулась, дістала й розблокувала телефон. Телефон показував, що зв’язку тут немає. Воно і не дивно, ми дуже довго спускались сходами в цей бункер, тож він мабуть глибоко під землею. Але надія зв’язатись хоч з кимось не полишала. Я набрала номер Яра, але телефон повідомів у відповідь, що мережі немає. Отже зараз телефон мене не врятує. Але я вирішила, що можливо мені пощастить вибратись на поверхню живою, і тоді коли з’явиться мережа, Яр отримає моє повідомлення. Я написала йому і ввімкнула геолокацію, вимкнувши звук телефона.
Аж раптом залізні двері заскрипіли і я почула важкі кроки старими дерев’яними сходами. Їх гучний скрип підказував, що спускається лише одна людина. Коли він врешті-решт спустився і вийшов на світло, я побачила того, хто жахав мене одним своїм виглядом.
