Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Час збігає швидко. Тимур приїжджає за якихось пів години й одразу ж дзвонить та каже, що вже під брамою. Зриваюся з місця, цілую маму, та беруся за валізу. Софія проводжає мене до ґанку. Далі не йде. В її очах стурбованість, але вона не дозволить собі познайомитися з Тимуром без згоди тата. Якщо дізнається, що полізла у його справи — скандал. Тож махаю їй рукою, натягую на обличчя усмішку і йду сама до машини. У Тимура вона теж чорна, але не матова, як у Влада, а глянцева й іншої марки. Теж виглядає наче спорткар, та характер інший. 

Чоловік виходить з авто, відкриває багажник й, коротко привітавшись, закидає валізу. Потім відмикає дверцята для мене й запрошує сісти. Не коментує одяг Святого, лише посміхається. Швидше тому, що так потрібно, аніж тому, що бажає. 

Варто нам від'їхати від будинку, як Тимур запитує:

— Ти вже підписала угоду з Владом?

— Ні, — миттєво відповідаю.

Він киває й повністю зосереджується на дорозі. Потай розглядаю чужі риси обличчя. Знову звертаю увагу на цікаву зовнішність. Безсумнівно бліда шкіра та темне волосся Тимура привертають увагу. Але найголовніше у ньому виділяється цей спокій. Немов людина завжди повністю контролює себе. Здається, що він ніколи не підвищував на когось голос. 

Чоловік відчуває, що дивлюся. Кидає короткий погляд й всміхається. Сіро-блакитні очі ховають у собі таємниці. Вони безодня колодязя. Там впевненість у власній силі й владі, та сама, котру помітила у ресторані. 

Цікавість, хто ж він такий, ледве не кричить, щоб запитала сама. Змушую себе тримати язика за зубами. Навряд відповість. Обмежиться словами, що не ворог, і все. Мовляв, більше знати не потрібно. 

— Знайшла щось цікаве? — різко запитує.

Здригаюся від несподіванки. Тиша у салоні авто стала чимось звичним, тож автоматично вимкнулася від зовнішніх подразників.

— Ви про що?

— Ти. — хмикає коротко. — Розглядаєш. 

Прокашлююся. Терміново шукаю, щоб відповісти, але в голову не приходить нічого путнього. 

— Вирішила щось з навчанням? Можливо у тебе є мрії…— повільно запитує. 

Закушую губу. Тихо видихаю, настільки непомітно, щоб Тимур і не зрозумів. 

— Є. 

— Які?

Хитаю головою. Не можу змусити рот говорити. Не можу зізнатися, що обожнюю малювати. 

— На кого ти вчишся? — запитує так, немов й сам не хоче.

— Маркетолог, — одразу кажу. З цим простіше. Назва спеціальності не змушує відкриватися чужій людині. 

— Подобається? 

— Ні. 

— Не буду запитувати чому ж обрала цей напрямок, — кидає Тимур. — Ми приїхали. 

З подивом дивлюся на скляну високу будівлю. Дійсно. Приїхали. Чоловік майже одразу виходить з машини й дістає валізу. Очікує поки і я вийду й лише тоді крокує у фоє. Валізу завбачливо везе сам, можливо, щоб не втекла? Крокую слідом. Розглядаю широку спину у чорному піджаку й раптом ловлю себе на думці, що до смерті бажаю жити інакше. Не підкорятися правилам вигаданим іншими людьми. А просто бути вільною й мати те, що маю. Малювати, коли захочу. І те, що захочу. І як захочу. Видавати на папері власні хвилювання й бачення світу…

Коли виходимо з ліфта Тимур руйнує тишу між нами:

— Якщо ти хочеш чогось, Юліано, то скажи. Світ не може дати нічого німому. 

Валізу залишає під дверима квартири й зникає у ліфті. Дивлюся у слід й подумки кричу про те, що хочу. Про мрії. Про бажання забрати маму і брата. Малювати. Жити. Не бути недолугою Юліаною, котра існує лише для забаганок батька чи того ж Влада з Тимуром….тільки хіба хтось чує?