Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Рішучість залишає мене з кожним кроком. Відчайдушно намагаюся не дати страху перемогти у цій німій боротьбі, поки наближаюся до будинку. Марно. На жаль, марно. Варто опинитися перед вхідними дверима як щось стискає все тіло, змушує зменшитися, завмерти на порозі. 

Видихаю. Вдихаю. Набираючи більше кисню. По спині мчить холод, хоч на дворі літо. Не чую співу пташок, шуму вітру. Не бачу блакитного неба, сонячних променів. Зараз перед очима чорний туман. 

Не встигаю й наважитися, щоб взятися за ручку, як двері відмикаються. Переді мною батько. Розсерджений. Злим поглядом пробігається по мені, з ніг до голови. В зелених очах роздратування. Поправляє комір сорочки й дивиться в очі. Чоловіку не заважає нічого, аби вбивати мовчки, попри те, що його зріст, як у мене. Навпаки, через це складається враження, що я стаю меншою, швидко, тому що він так хоче. 

— Привіт, — тихо вимовляю.Володимир Дикий насмішкувато вигинає брови. — …татку, — додаю.

— Привіт? — запитує грубо. — Ти кинула слухавку! 

— Знаю, — швидко бурмочу, виправдовуючись, — просто В…Тимур…

— Що? — перебиває.

— Він…— починаю запинатися. Не можу зібратися докупи. Думки плутаються. Перед очима стоїть Влад, його таємничість, запах лісу й фарб. Від нервів забуваю, що я з Тимуром…

— Він зрозумів, що ти навіть жінкою бути не можеш і прогнав? — злісно рикає.

Не встигаю й зойкнути, а батько вже затягує у дім. Стиснувши зап'ястя штовхає у бік кухні. Ноги від паніки плутаються. Падаю на підлогу викладену плиткою. Швидко встаю, але знову послизаюся. Підошва вчорашніх туфель не підходить для втечі. Хапаюся за ручку дводверного холодильника й все ж підіймаюся. Забігаю у кут, ховаючись за островом, що знаходиться по середині кімнати. 

— Татку…— благаю пошепки. Прошу, щоб не бив. Раніше такого не робив. — Я все зроблю, — відчайдушно кидаю.

Батько займає собою арку між кухнею та коридором. Зелені очі спалахують сильнішим гнівом.

— Ти повинна була зробити вже! — відрізає.

— Але ж ти не казав про… про таке. Ти лише… Наречена, пожити у нього. Ні про які стос…

— Знав, що ти недолуга, Юліано, але щоб настільки, — у його тоні звучить розчарування. Наче покладав надії, а я підвела. — Тимур Добрий повинен співати про тебе дифірамби. Повинен хотіти зробити для тебе усе! Що не зрозуміло? Чи вважала, що можеш тепер робити, що завгодно, бо не живеш тут? — фиркає. — Нагадаю, — починає йти на мене. Обходить острів з дерев'яною стільницею й веде по ній долонею. В будинку повинна бути ідеальна чистота та порядок. Ніяких прибиральниць, все робить мама. Бо він так хоче. — Ти все ще моя донька. З Тимуром ви ніхто, поки цей хлопчисько сам не прийде й не попросить! Твоє завдання, Юліано, — випльовує ім'я, — звабити його. 

Киваю. Хитаю головою так інтенсивно, що у скронях починає пульсувати. Погляд зосереджую на татові. Він вже навпроти, близько. Пальцями береться за плечі й стискає їх. Навмисно сильно. 

— Я зрозуміла, — шепочу.

Уїдлива посмішка вигинає губи. Бридко. Він бридкий. Ненависть і страх до цієї людини змішуються в коктейль. 

— Вовчику, — голос мами звучить десь з коридору. — Любий, відпусти Юліану, — тремтячим голосом промовляє. — Тимур же побачить синці, коханий.

Батько зважує її слова й забирає руки. Повертається до мами й кидає різко:

— Ще раз втрутишся я посаджу тебе під замок, Софіє. 

— Вибач їй, — прошу його. Знаю, може завдати шкоди. Фізичної. Колись бувало таке… — Таточку, я все зроблю, тільки не сердься.

Володимир зітхає так, немов ми обидві дістали його. 

— Соню, збери доньці речі до Тимура. Ті, що придбав я. 

Мама інтенсивно киває. Батько залишає нас у кухні на самоті, чуємо, як гепають вхідні двері й лише тоді видихаємо з полегшенням. Тремор страху залишається. Руки, зрадники, видають наш стан.

— Пробач, мила, — слізно благає мама. — Його не було, — шепоче. — Думала ти встигнеш.

— Нічого, — спокійніше відповідаю. Одразу беру себе у руки, варто побачити цей дикий страх в очах. Підходжу до жінки й занурююся в обійми: теплі, рідні, ласкаві. — Все нормально. 

— Ті речі, — мама цілує у скроню, — відверті.

— Нічого. Я візьму щось з тих, що у шафі… 

Обійми стають міцнішими. Пригортаюся щільніше, як у дитинстві, коли батько сварив за все у буквальному сенсі слова. І знову стає на душі краще. Немов мама вміє витягувати із надр той біль, який завдає Володимир Дикий. Схлипую, але не дозволяю більшого. Їй теж складно. Софія Дика живе так вже двадцять два роки.