Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик
В ту мить, коли серед залізних шоломів з'явилася його сива голова, плач почувся в натовпі, але майже відразу стих, бо лице старого було таким світлим і так ясніло радістю, що всі зрозуміли: це не жертва йде на страту, це вершить тріумфальну ходу переможець.
Так воно й було. Рибалка, зазвичай смиренний і згорблений, ішов тепер випростаний, вищий зростом за солдатів, повний гідності. Ніколи не бачили в його постаті стільки величності. Могло здаватися, що то виступає монарх, оточений народом і воїнами. Зусібіч чулися голоси: "Це Петро відходить до Господа". Всі мовби забули, що чекають його муки і смерть. Ішли в урочистій зосередженості, але спокійно, відчуваючи, що від смерті на Голгофі не було нічого досі такого великого і що як та смерть спокутувала гріхи всього світу, так ця має спокутувати гріхи Рима.
Зустрічні зупинялися з подивом, бачачи цього старця, а віруючі, кладучи їм руку на плече, говорили спокійними голосами: "Дивіться, як помирає праведник, який знав Христа і проповідував світу любов". І ті замислювалися, потім відходили, кажучи собі: "Справді, цей не міг бути неправедним".
На їхньому шляху змовкав галас і гамір вулиць. Процесія посувалася серед щойно споруджених будинків, серед білоколонних храмів, над карнизами яких нависало блакитне небо, глибоке та спокійне. Йшли в тиші; часом тільки бряжчала зброя солдатів або чулося шепотіння молитов. Петро слухав слова молитов, і лице його ясніло все дужче радістю, бо ледве міг охопити він поглядом тисячний натовп віруючих. Відчував, що справу свою виконав, і знав уже, що та істина, яку все життя проповідував, заллє все, як хвиля, і що нічого вже її зупинити не зможе. З цією думкою підвів очі догори і сказав: "Господи, велів ти мені підкорити це місто, що панує над світом, тож я його підкорив. Велів мені заснувати в ньому столицю свою, тож я заснував. Це твоє місто тепер, Господи, і я йду до тебе, бо втомився дуже".
Проходячи повз храми, говорив їм: "Христовими храмами будете". Дивлячись на людські натовпи, що пересувалися перед його очима, говорив їм: "Христовими рабами будуть ваші діти". І йшов далі з відчуттям здобутої перемоги, свідомий своєї заслуги, свідомий своєї сили, спокійний, величний. Солдати повели його по Тріумфальному мосту[380], ніби мимоволі даючи його тріумфові підтвердження, і далі — до Навмахії та цирку. Віруючі Затибря приєдналися до ходи, й утворилося скупчення люду таке велике, що центуріон, який командував преторіанцями, здогадавшись урешті, що веде якогось верховного жерця, якого оточують прихильники, занепокоївся занадто малою кількістю солдатів. Але жодного вигуку обурення або люті не почулося в натовпі. Обличчя були перейняті значущістю хвилини, урочистої й водночас повної очікування — деякі ж бо віруючі, пригадуючи собі, що при смерті Господа земля розверзлася від скорботи, а мертві піднялися з могил, думали, що й тепер з'являться, може, видимі знаки якісь, аби не забулася смерть апостола в віках. Інші мовили собі навіть: "А що як Господь вибере смертну годину Петра, аби зійти з неба, як обіцяв, і вчинити суд над світом". З цією думкою припоручали себе милосердю Спасителя.
Але навколо було спокійно. Пагорби, здавалося, вигріваються й відпочивають на осонні. Процесія спинилася врешті між цирком і Ватиканським пагорбом. Солдати заходилися копати яму, інші поклали на землю хрест, молотки та цвяхи, чекаючи, поки закінчаться приготування, а натовп, такий же тихий і зосереджений, опустився навколішки.
Апостол, із головою в промінні та золотих полисках, повернувся востаннє до міста. Вдалині, трохи нижче, видно було блискучий Тибр; на другому березі — Марсове поле, вище — мавзолей Августа, нижче — величезні терми, які Нерон щойно почав споруджувати, ще нижче — театр Помпея, а за ними, частково закриті іншими будовами, — Септа Юлія[381], багато портиків, храмів, колон, багатоповерхових будівель і врешті — ген, удалині, пагорби, обліплені будинками, величезний людський мурашник, межі якого пропадали у блакитній імлі, гніздо лиходійств, але й могутності, безумства, але й ладу, місто, яке стало головою світу, його поневолювачем, але водночас і його законодавцем і миротворцем, всемогутнє, непереможне, вічне місто.
А Петро, оточений солдатами, дивився на нього так, як дивився б володар на свою вотчину. І сказав: "Спокутуване і моє". І ніхто, не тільки серед тих, що копали яму, куди мали поставити хрест, але навіть серед віруючих, не здогадувався, що дійсно стоїть серед них істинний володар цього міста і що відійдуть імператори, спливуть хвилі варварів, минуть століття, а цей старець пануватиме тут безперервно.
Сонце ще дужче схилилося до Остії та зробилося великим і червоним. Уся західна половина неба запалала неймовірним сяйвом. Солдати підійшли до Петра, щоб роздягти його.
Але він, молячись, випростався раптом і високо простягнув правицю. Кати зупинилися, мовби сторопілі перед ним; віруючі затамували подих, думаючи, що хоче сказати, й настала непорушна тиша.
А він, стоячи на підвищенні, простягнутою рукою почав творити знак хреста, благословляючи в годину смерті:
— Urbi etorbі![382]
І того самого чудового вечора інший загін солдатів Остійською дорогою вів Павла з Тарса до місцевості, що називалася Аква Сальвія. І за ним також ішов натовп віруючих, яких обернув у свою віру, і він упізнавав ближчих знайомих, зупинявся й розмовляв з ними, позаяк до нього як до римського громадянина сторожа ставилася більш поблажливо. За Тригемінською брамою зустрілася йому Плавтілла, донька префекта Флавія Сабіна[383], і, бачачи її молоде обличчя, залите слізьми, сказав: "Плавтілло, донько спасіння вічного, йди собі з миром. Позич мені тільки хустку, якою зав'яжуть мені очі, коли відходитиму до Господа". І, взявши хустку, йшов далі з радісним обличчям, як робітник, що напрацювався добре за цілий день, повертається додому. Думки його, як і в Петра, були спокійні та погідні, мовби вечірнє небо. Очі дивилися в задумі на рівнину, що простягалася перед ним, і на Альбанські гори, занурені в світло. Він згадував про свої мандри, про свої старання та справи, про битви, в яких перемагав, і церкви, що їх по всіх краях і за всіма морями заснував, і думав, що чесно заслужив одпочинок. Адже він також справу довершив. І відчував, що посіяне ним не розвіє вітер злоби. Відходив із певністю, що в боротьбі, оголошеній істиною його, вона переможе, і неймовірний спокій зіходив на його душу.
Дорога до місця страти була далека, і почало смеркати. Гори стали пурпуровими, й підніжжя їх повільно вкривала тінь. Отари поверталися додому. Де-не-де йшли гуртики рабів із знаряддями праці на плечах. Перед будинками на дорозі бавилися діти, поглядаючи з цікавістю на загін солдатів, що проходив. У тому вечорі, в тому прозорому, золотавому повітрі був не тільки спокій та умиротворення, але якась гармонія, що, здавалось, із землі підноситься до неба. І Павло чув її, і серце його переповнювалося радістю від думки, що до тієї музики всесвіту додав єдиний звук, якого не було досі, але без якого вся земля була "як мідь брязкуча і мов кимвал грімкий".
І він пригадував, як навчав людей любові, як їм говорив, що хоч би й роздали маєтність убогим, хоч би й оволоділи мовами всіма й усіма таємницями, й усіма науками, ніщо вони без любові, милосердної, терпеливої, що не заподіює зла, не прагне поклоніння, все скасовує, всьому вірить, усього сподівається, все витримує.
Ось і його життя спливло в навчанні людей такої істини. І тепер говорив собі: "Яка ж сила її спростує і що її переможе? Невже притлумити її зуміє імператор, хоч би й удвічі більше мав легіонів, удвічі більше міст і морів, і земель, і народів?"
І йшов за нагородою як переможець.
Процесія звернула врешті з широкої дороги на вузьку стежку, що вела на схід, до джерела Сальвія. На вересах лежало червоне сонце. Біля джерела центуріон зупинив солдатів, бо час настав.
Але Павло, перекинувши через плече хустку Плавтілли, щоб зав'язати собі нею очі, підвів погляд, який випромінював безмежний спокій, і молився. Так! Час настав, але він бачив перед собою великий зоряний шлях, який вів до неба, і в душі молився тими самими словами, що їх, з усвідомленням своєї виконаної служби та близької кончини, написав раніше: "У боротьбі придатним був, віру зберіг, шлях завершив, наостанок призначено мені вінець правосуддя".
Розділ LXXII
А Рим, як і раніше, безумствував — здавалося, що це місто, яке підкорило світ, починає через брак керівництва руйнуватись од внутрішніх чвар. Ще до того як для апостолів настала остання година, виявлено змову Пізона, а після неї почалася така косовиця найвищих голів у Римі, що тим навіть, хто вбачав бога в Нероні, зрештою видався він богом смерті. Жалоба впала на місто, страх поселився в оселях і в серцях, але портики прикрашалися плющем і квітами, заборонено було виявляти глибокий сум по загиблих. Люди, прокидаючись уранці, задавали собі запитання, чия черга надійде сьогодні. Кортеж привидів із потойбіччя, що тягнувся за імператором, збільшувався з кожним днем.
Пізон поплатився за змову головою, а за ним пішли Сенека і Лукан, Феній Руф і Плавтій Лютеран, і Флавій Сцевін, і Афраній Квінціан, і розпусний співучасник безчинств імператора Туллій Сенеціон, і Прокул, і Арарик, і Авгурин, і Ґрат, і Силан, і Проксум, і Субрій Флав, колись відданий усією душею Нерону, і Сульпіцій Аспер[384]. Одних звела зі світу власна нікчемність, других — боягузтво, третіх — багатство, деяких — сміливість. Імператор, наляканий самою кількістю змовників, оточив міські мури солдатами і тримав місто мовби в облозі, посилаючи щодня центуріонів зі смертними вироками до підозрюваних. Приречені низькопоклонничали ще в листах, повних лестощів, дякуючи імператорові за вирок і заповідаючи йому частину майна, аби решту врятувати для дітей. Здавалося врешті-решт, що Нерон навмисно переходить усі межі, щоб переконатися, до чого спідлилися люди і як довго терпітимуть його криваве володарювання. За змовниками стратили їхніх родичів, друзів і навіть просто знайомих. Мешканці чудових, споруджених після пожежі будинків, виходячи на вулицю, були впевнені, що побачать цілі низки похоронних процесій.
