Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

Часом знову думав, що не війною, а співом упорається з бунтом галльських легіонів. І душа його тішилася тим видовищем, яке мало відбутися після задобрювання піснею солдатів: ось легіонери оточать його зі сльозами в очах, а він їм заспіває епінікій, після якого золотий вік почнеться для нього і для Рима. Часом знову вимагав крові; часом говорив, що погодиться на володарство у Єгипті; згадував віщунів, які пророкували йому панування в Єрусалимі, або розчулював себе думкою, що як мандрівний співак зароблятиме на хліб щоденний, і міста й країни шануватимуть у ньому вже не імператора, не володаря землі, а пісняра, якого не зродило досі людство.

І так метався, шаленів, грав, співав, змінював наміри, змінював цитати, перетворював життя своє і світу на якийсь недоречний, фантастичний і водночас жахливий сон, на верескливу виставу, що складалася з пихатих фраз, кепських віршів, стогонів, сліз і крові, а тим часом хмара на Заході росла і з кожним днем набирала сили. Чаша терпіння переповнилася, блазенська комедія, очевидно, добігала кінця.

Коли вісті про Гальбу і прилучення Іспанії до бунту дійшли до його слуху, оскаженів. Розбивав кубки, перекинув бенкетний стіл і почав видавати накази, яких ні Гелій, ні сам Тигеллін не наважувалися виконати. Перебити всіх галлів, які мешкають у Римі, потім підпалити ще раз місто, випустити звірів із віваріїв, а столицю перенести до Александрії — усе це видавалося йому діяннями великими, вражаючими і легкими. Та вже дні його всемогутності минули, й навіть спільники його колишніх лиходійств почали дивитися на нього як на безумця.

Смерть Віндекса та розбрат у лавах бунтівних легіонів, здавалося, все-таки знову переважать на чашах терезів на його користь. Уже нові бенкети, нові тріумфи й нові вироки обіцяно було в Римі, коли якось уночі з табору преторіанців примчав на змиленому коні гонець з повідомленням, що в самому місті солдати підняли прапор бунту й оголосили Гальбу імператором.

Імператор спав у час прибуття гінця, але, прокинувшись, даремно гукав охоронців, які мали пильнувати вночі біля його дверей. У палаці було вже порожньо. Раби тільки грабували у віддалених закутках усе, що потрапить під руку. Але його вигляд наполохав їх, він же блукав самотній по палацу, наповнюючи його вигуками тривоги й розпачу.

Врешті все-таки вільновідпущеники Фаон, Спір та Епафродіт прибули рятувати його. Переконували його втікати, не гаючи жодної хвилини, але він усе ще тішив себе якимись сподіваннями. А коли б, вбраний у жалобу, виголосив промову до сенату, чи сенат би устояв перед його слізьми та красномовством? Коли б ужив усе своє ораторське мистецтво, весь свій пафос і акторський талант, чи хтось у світі зміг би йому чинити спротив? Чи йому не дали б хоч префектуру в Єгипті?

А вони, звиклі до плазування, не сміли ще заперечити прямо, застерегли його тільки, що перш ніж він дійде до Форуму, люд розірве його на шматки, і пригрозили: якщо він не сяде негайно на коня, вони покинуть його також.

Фаон запропонував йому схованку на своїй віллі за Номентанською брамою. За хвилину сіли на коней і, накривши голови плащами, помчали до міської околиці. Ніч добігала кінця. На вулицях панував уже все-таки рух, провіщаючи надзвичайність становища. Солдати поодинці та малими загонами розійшлися по місту. Недалеко від табору кінь імператора раптом шарпнувся вбік, злякавшись трупа. Плащ зсунувся з голови вершника, і солдат, який у ту саму мить опинився біля нього, впізнавши імператора, але вражений раптовою зустріччю, лише віддав йому честь. Проїжджаючи повз табір преторіанців, почули голосні вигуки, що славили Гальбу. Нерон зрозумів нарешті, що наближається година смерті. Опанував його страх і докори сумління. Говорив, що бачить перед собою темряву у вигляді чорної хмари, а з хмари тієї висуваються до нього обличчя, в яких упізнає матір, дружину та брата. Зуби в нього цокотіли від жаху, а все-таки його душа комедіанта знаходила ніби якусь насолоду в грізних подіях. Бути всемогутнім володарем землі й утратити все — видавалося йому вершиною трагедії. Тож, вірний собі, грав першу в ній роль до кінця. Опанувала його гарячка цитат і палке бажання, щоб присутні запам'ятали їх для нащадків. Іноді говорив, що хоче померти, і гукав Спікула, який убивав майстерніше за всіх гладіаторів. Іноді декламував: "Мати, дружина й отець наказують вмерти мені!" Все-таки пробуджувались у ньому час від часу спалахи сподівання — марного, дитинного. Він знав, що йде на смерть і, водночас не вірив у це.

Номентанську браму застали відчиненою. Їдучи далі, проминули Остріан, де проповідував і хрестив Петро. Удосвіта були на віллі Фаона.

Там вільновідпущеники вже не приховували від нього, що настав час померти, тож наказав викопати для нього яму і ліг на землі, щоб із нього могли зняти точну мірку. Але, дивлячись на викинуту землю, відчув, як огортає його страх. Гладке лице його зблідло, а на лобі, мов уранішня роса, виступили краплі поту. Зволікав. Голосом тремтячим і водночас акторським оголосив, що година ще не настала, потім знову почав цитувати. Насамкінець прохав, щоб його було спалено. "Який же артист гине!" — повторював ніби зі здивуванням.

Тим часом прибув гонець Фаона з повідомленням, що сенат виголосив йому вирок і що матеревбивцю має бути покарано за давнім звичаєм.

— Який же це звичай? — запитав побілілими губами Нерон.

— Шию тобі затиснуть колодкою і засічуть тебе на смерть, а тіло вкинуть у Тибр! — відповів жорстко Епафродіт.

А Нерон розвів поли плаща на грудях.

— Отже, час! — сказав, глянувши в небо.

І ще раз повторив:

— Який же артист гине!

У цю хвилину почувся тупіт копит. То центуріон на чолі солдатів прибував за головою Агенобарба.

— Поквапся! — закричали вільновідпущеники.

Нерон приклав ніж до шиї, але боязкою рукою, й видно було, що ніколи не зважиться встромити лезо. Тоді несподівано Епафродіт штовхнув його руку, й ніж увійшов аж по руків'я, — очі Нерона вилізли з орбіт, страшні, величезні, наповнені жахом.

— Несу тобі життя! — закричав, заходячи, центуріон.

— Запізно, — відповів хрипким голосом Нерон.

Потім додав:

— Ось вона, вірність!

Як оком змигнути смерть одбилася на його лиці. Кров із гладкої шиї цебеніла чорним струменем на садові квіти. Ноги його смикнулися, загрібаючи землю, — і він сконав.

Вірна Акта вгорнула вранці його тіло коштовною тканиною і спалила на вогнищі, щедро посиланому пахощами.

І так одійшов Нерон, як минає вихор, гроза, пожежа, війна або моровиця, а базиліка Петра[387] на Ватиканському пагорбі височіє над Римом і світом.

А поблизу Капенської брами стоїть нині маленька капличка з дещо затертим написом: "Quo vadis, Domine?"

Примітки

16

Елеотезій — кімнати для намащування.

17

арбітр елегантності (лат.).

18

Ефебії — майданчики для гімнастичних змагань ефебів (юнаків від 16 до 20 років).

19

Целер і Север — архітектори, будівники Золотого палацу Нерона.

20

Ватиній Tum — швець, пізніше блазень і близька особа Нерона.

21

Сенеціон Клавдій — близька особа Нерона, пізніше учасник змови Пізона.

22

Бальнеатор — раб-лазник.

23

Вісон — тонке, майже прозоре бавовняне полотно, зазвичай білого, іноді пурпурного кольору. В епоху імперії цінувалося на вагу золота.

24

Лаконік — відділення гарячої лазні з великим, але мілким басейном.

25

…з боку Альбанських гір… — Альбанська гора (нині Монте-Каво), найвища вершина Лація (приблизно за 30 км на південний схід від Рима), біля підніжжя якої було розташоване стародавнє місто латинян Альба-Лонга.

26

Тепідарій — тепла лазня.

27

Номенклатор — "називач", раб, до обов'язків якого входило знати й називати господареві гостей, усіх рабів дому, а також страви, що подаються.

28

…сином його старшої сестри, що колись вийшла заміж: за Марка Вініція, консула при Тиберії. — Насправді Марк Вініцій, консул 30 і 45 років, 33 року одружився з Юлією, троюрідною племінницею Тиберія.

29

…служив під орудою Корбулона у війні проти парфян… — Рим постійно суперничав із Парфією (могутньою державою на території сучасних Іраку й Ірану) за вплив на Близькому Сході та у Вірменії. Мається на увазі невдала для римлян кампанія 62–63 років, яка призвела до переходу Вірменії під контроль парфян. Доміцій Корбулон — талановитий римський полководець; покінчив самогубством 67 року за наказом Нерона.

30

Асклепій — у грецькій міфології бог лікування, син Аполлона. Тотожний римському Ескулапу.

31

Кіприда — епітет Афродіти (Венери). За однією з версій міфу, Афродіта народилася з морської піни біля берегів Кіпру.

32

Віфінія — область на північному заході Малої Азії. Римська провінція з 74-го року до н. є.

33

Петроній був колись намісником Віфінії… — Про це повідомляє Тацит ("Аннали", XXVI, 18). Роки намісництва Петронія невідомі.

34

Гераклея — місто у Віфінії на узбережжі Чорного моря.

35

Колхіда — область на південно-західному узбережжі Чорного моря.

36

…юний Арулен… — Мається на увазі Юній Арулен Рустик, філософ-стоїк. 66 року, бувши народним трибуном, виступав на підтримку Тразеї Пета.

37

…Дурість, як каже Піррон… — Піррон (помер 275 або 270 до н. є.) — грецький філософ, засновник скептичної школи. Скептики заперечували можливість пізнання сутності речей і закликали утримуватися від суджень, стверджуючи, що всяке положення аж ніяк не менш істинне, ніж будь-яке інше.

38

Невідомо навіть, чиїм сином був Асклепій — Арсиної чи Короніди… — За однією з версій міфу, Асклепій був сином Аполлона й Арсиної, доньки мессенського царя Левкіппа, за іншою — Аполлона і німфи Короніди.

39

Епідавр — прибережне місто в Арголіді (область на північному сході п-ва Пелопоннес), відоме своїм храмом Асклепія.

40

Капенські ворота — в південній частині Рима, між пагорбами Авентином і Целієм. Через них проходила Аппійова дорога в Капую (головне місто провінції Кампанія, близько 200 км на південний схід від Рима).

41

Інкубація — звичай проводити ніч у храмі з метою побачити віщий сон.

42

Гіпокаустерій — підвальне приміщення, звідки нагріте повітря трубами надходило до будинку.

43

Стадій — приблизно 185 м.

44

Харити — у грецькій міфології три доньки Зевса (Аглая, Євфросинія і Талія), богині юності, витонченості та краси; тотожні римським Граціям.

45

Лісіпп — видатний грецький скульптор (2-га пол.