Декамерон - Боккаччо Джованні

Десь перед третьою годиною бакаляр устав і, згадавши про вдовицю, пішов до башти подивитись, що вона там робить, а слугу свого, що був іще голодний, послав попоїсти. Як почула Елена, що він прийшов, дотяглась, знеможена й знесилена, до краю помосту, сіла, обернувшись головою до отвору, і промовила крізь плач:

— Ріньєрі, ти помстився наді мною через край: я протримала тебе зимової ночі в своїм дворі, а ти примусив мене смажитись і горіти цілий день на сій вишці, морячи до того ж голодом і спрагою; благаю ж тебе іменем святого Бога, вилізь сюди і вбий мене, бо я не маю зваги сама себе вбити, а чим терпіти таку муку, то краще мені вмерти. Як ти не зробиш мені сієї ласки, то подай мені хоч склянку води — смажні уста промочити, бо сліз у мене на те не стає, так усе всередині горить і пече.

Бакаляр добре пізнав по її голосу, як вона ослабла, і побачив, як її всю спекло; йому трохи ніби аж жалко її стало, що так вона його просить і благає; проте він одказав:

— Ні, лукава жінко, од моєї руки ти не помреш, умирай краще од своєї, коли маєш таку охоту; а води од мене, щоб спрагу вгамувати, стільки достанеш, скільки ти дала мені вогню, щоб я од холоду порятувався. Мені одного лише шкода, що мою застуду лікували теплом смердячого гною, а твої опіки гоїтимуть холодощами ароматної рожевої води, що я мало не вмер, руки й ноги поморозивши, а ти, як злущиш із себе опечену шкуру, знов красивою станеш, як гадюка, скинувши линовище.

— Ой лелечко! — сказала вдова. — Бодай такої краси усім ворогам моїм і зловмисникам! Десь ти, нелюде, Бога в животі не маєш, що терзаєш мене гірше од хижого звіра. Такого я ні од тебе, ні од кого іншого не чекала, якби навіть вигубила була без жалю ввесь твій рід і плід. Не знаю, чи можна придумати тяжчу кару зрадникові, що видав ворогові ціле місто на погубу, ніж так, як мене, на сонці його обпалити і мушві на поталу дати! Ти не хочеш мені ба й склянки води подати, тоді як навіть стратенцям-душогубам дають напитися вина перед смертю, аби тільки попросили. Ну що ж, я бачу, що жорстокість твоя невблаганна, що байдуже тобі до моїх страждань; прийму смерть покірно й терпляче, нехай змилується Господь над душею моєю. Молю його, щоб споглянув праведним оком своїм на те, що ти коїш.

По сій мові на превелику силу посунулась до середини помосту, ніде не знаходячи рятунку од пекельної спеки і відчуваючи, що от-от зомліє од безвіддя, котре долягало їй гірше од усіх болещів. Плакала, бідна, безперестанку, ремствуючи на лиху свою долю.

Як почало вечоріти, бакалярові здалось, що буде вже з неї й того; він узяв її одежу, загорнув у плащ свого слуги й подався до паниного дому; там він побачив служницю, що сумна та невесела сиділа на порозі, не знаючи, що їй діяти.

— Де твоя пані, молодице? — спитав він у неї.

— Не знаю, паночку, — одказала вона, — вранці думала я побачити її в постелі, бо вона вчора ввечері лягла, здається, спати, але ніде її не знайшла, не знаю, що з нею сталось і де вона ділась, горе моє великеє! Може, ви, паночку, щось про неї знаєте?

— Добре було б, — одказав їй бакаляр, — якби й ти попалась разом із нею, щоб і тебе за твою вину покарати, як я покарав твою господиню за її злочин. Та й ти од мене, я знаю, не втечеш, я за все тобі оддячу! Такого дам пам'яткового, що назавжди тобі відхочеться з чоловіків глузувати!

По сій мові звернувся до свого слуги:

— Оддай, — каже, — їй сю одежу, нехай іде по неї, коли хоче.

Слуга виконав його наказ; служниця, взявши ту одежу, впізнала її; почувши грізну бакалярову мову, вона дуже злякалась, бо гадала, що пані вбито, і ледве стрималась, щоб не закричати. Як бакаляр пішов, вона щодуху побігла з одежею до вишки.

Як на те, в одного наймита паниного забігло в той день кудись двоє свиней; шукаючи їх, він прибрів до вишки якраз у той час, як бакаляр пішов звідти. От ходить він, роздивляється, коли чує — щось ніби плаче на вишці, та так жалібно. От він туди:

— А хто там нагорі плаче? — гукнув щосили.

Пані впізнала свого наймита по голосу, кликнула, як уже там його звали, і давай просити:

— Сходи, будь ласкав, по мою служницю, скажи їй, нехай сюди йде.

Наймит теж її впізнав і забідкався:

— Ой, пані моя люба, як вас туди занесло? Ваша служниця бігала цілий день, вас шукаючи, та хто міг би подумати, що ви аж онде!

Тоді взяв драбину, приставив її до вишки й заходився прив'язувати ликом поперечки, що були поодпадали. Тим часом настигла і служниця, — вбігла в ту башту, сплеснула руками й заголосила:

— Ой лишенько моє! Де ви, панійко моя люба? Як почула її пані, зразу голосно одгукнулась:

— Тут я, нагорі, моя голубонько! Не плач-бо, а давай мені сюди мерщій одежу!

Почувши її голос, служниця трохи заспокоїлась і полізла вгору по драбині, яку наймит уже сяк-так полагодив; побачивши на помості свою господиню, що лежала гола, знеможена, вся спечена і скусана, схожа не на людину, а на обгорілу колоду, вона затужила над нею, як над мертвою, дряпаючи в розпачі собі обличчя. Але пані попрохала її замовкнути і допомогти їй одягнутись. Дізнавшись од служниці, що, крім наймита і тих, хто передав їй одежу, ніхто не знає, де вона була, пані трохи заспокоїлась і попросила їх, щоб пробі ніколи нікому того не казали.

Після довгих балачок наймит узяв невладущу пані собі на плечі і обережно виніс її з башти. Бідолашна служниця, що полізла слідом за ними по драбині, якось посковзнулась, упала і зламала собі стегенну кістку; од того болю вона ревом заревла. Посадивши панію на моріжку, наймит пішов подивитися, що сталося служниці; побачивши, що вона переламала ногу, він і її переніс і поклав поряд із панією. Коли вдова побачила, що й служницю, од якої вона найбільш чекала допомоги, таке несподіване лихо спостигло, то знов із великого жалю почала так ревне плакати, що наймит, не змігши її вгамувати, і собі з горя заплакав.

Сонце було вже надвечори і, щоб ніч не облягла їх серед чистого поля, пані послала наймита до хати; він привів із собою ще двох братів та жінку свою, і, поклавши на дощані ноші панію і служницю, вони гуртом однесли їх додому; покріпивши панію холодною водою та лагідними словами, наймит знов узяв її на плечі й поніс до її кімнати. Наймитова жінка нагодувала її потапцями, а потім роздягла й поклала в ліжко; вночі ж і господиню й служницю перевезли до Флоренції.

Пані, вигадлива на різні брехеньки, склала вже порядну казочку, зовсім не схожу на те, що справді було, і запевнила братів своїх, сестер і всіх інших, що її і служницю обмарила нечиста сила. До неї покликано лікарів, і вони заходились лікувати її од пропасниці та інших недуг, не раз зідравши їй шкіру простиралами (як те їй боліло, вже не питайте!); служницю теж постарались поставити якнайшвидше на ноги. Одужавши, пані забула про свого коханця і відтоді стереглася заводити з будь-ким любощі та жарти, а бакаляр, дізнавшися, що й служниця зламала собі ногу, зміркував, що помста звершилася до кінця; задовольнившись тим, що зроблено, він поставив на всьому хрест.

Оттаке-то приключилось нерозумній удовиці, яка надумала поглузувати з бакаляра, мовби з простого чоловіка, не відаючи, що майже всі вони знають, де раки зимують. Тим-то, любії мої подруги, стережіться таких жартів, особливо ж із ученими людьми.

ОПОВІДКА ВОСЬМА

Двоє сієнців товаришують між собою; перший злягається з жінкою другого; другий, теє постерігши, намовляє свою жінку сховати першого в скриню, а сам на тій скрині бавиться з його жінкою

І любо й сумно було слухати дамам про Еленині пригоди; хоч той бакаляр здався їм занадто вже суворим, ба навіть нелюдськи жорстоким, та за вдовицею жалкували вони не вельми, бо вважали, що почасти вона того й заробила. Як Пампінея довела до кінця свою історію, королева веліла оповідати далі Ф'ямметті, яка з готовістю почала:

— Милії мої подруги! Ви, бачиться, трохи ніби аж засмутилися з надмірної жорстокості ображеного бакаляра, і мені хотілося б заспокоїти ваші збентежені душі чимось веселішим; тим надумала я розповісти вам коротеньку історійку про одного чоловіка, який прийняв уразу з незлобивим духом і помстився за неї досить помірковано. Наука з моєї оповідки буде така, що доволі одгукнутися так, як тобі гукають, і зовсім не треба чоловікові помщатися за свою кривду з наддачею.

То знайте ж, що в Сієні — так мені розказувано — жило колись двоє чоловіків молодого ще віку, обидва заможні, з доброго міщанського роду; одного звали Спінеллоччо Тавена, а другого Цеппа ді Міно. Жили вони по сусідству в Каммолії, доми їхні стояли суспіль, і так вони вдвох товаришували, що водою не розіллєш — сказав би, рідні брати, якщо не більше. Обидва були жонаті: і той і той мав гарну жінку.

Спінеллоччо бував дуже часто в домі у Цеппи і при ньому, й без нього, і так якось сталося, що він близько зїйшовся з товаришевою жінкою; довгенько вона його приймала так, що про те ніхто не здогадувався. Одного разу Спінеллоччо зайшов до них у дім покликати Цеппу, а жінка сказала, що його немає дома (бо й сама так думала); тоді Спінеллоччо пішов нагору і, побачивши сусідку саму в світлиці, обняв її й поцілував, а вона його. Цеппа ж був дома і все те бачив, та не сказав ані півслова, а вирішив пристерегти, що з тих жартів далі буде; дивиться — аж обнялися вони, пішли до опочивальні і там замкнулися.

Цеппа розгнівився непомалу, та, зміркувавши, що галас і сварка його кривди не вменшить, а ганьбу побільшить, став думати й гадати, як би його так помститися, щоб ніхто з людей про те не знав, а він сам душу свою вдовольнив. Думав-думав, та таки й додумався нарешті, і не виходив із своєї криївки, поки Спінеллоччо жартував там з його жінкою. Як товариш пішов, Цеппа вступив у кімнату до жінки, а та ще не встигла й намітки на голові направити, що Спінеллоччо, з нею жируючи, розтріпав.

— Що ти робиш, жінко? — питає Цеппа.

— Або ти не бачиш? — одказує жінка.

— Авжеж, бачу, — каже Цеппа, — бачив я й щось таке, що бодай його не бачити!

Та й давай її лаяти да шпетити; вона довго одмагалась, та мусила врешті зо страхом признатись (бо нікуди було діватись), що жила з Спінеллоччом, і просила, плачучи, щоб він простив її.

— Бачиш, жінко, — каже їй Цеппа, — не гаразд ти вчинила; та як хочеш, щоб я тебе простив, мусиш зробити все, що я тобі скажу.