Кентавр - Апдайк Джон

На одній ветхій стодолі на цілу стіну вид-нілося: "ЖУВАЛЬНИЙ ТЮТЮН ФІРМИ ПОНІ". Поля, де влітку місцеві меноніти в брилях і чорних капелюхах визбирували помідори, де огрядні чоловіки на вузьконосих, яскраво-червоних тракторах гойдались на хвилях ячменю, лежали тепер оголені і здавались до болю беззахисними, благаючи небо прикрити їх сніжною ковдрою. З-за рогу вишкандибала на шлях халабуда бензозаправки з двома помпами, обклеєна пошарпаними рекламами безалкогольних напоїв, і відкотилася назад, з'явившись ще раз у дзеркалі сміховинно зморщеною, а крилатий кінь на брудній вивісці, яку годі було прочитати, щораз меншав і меншав. Дзвякнула на вибоїні кришка ручного багажника. Ми в'їхали у Файєр-таун. Центром цього селища були чотири кам'яниці з пнчаника,— колись тут мешкала місцева аристократія. В одній з них протягом півстоліття містилася харчевня "Десята миля" — біля ґанку і досі стриміла перекладина конов'язі. Вікна були забиті дошками. Далі ішла пізніша, не така густа забудова: крамниця зі шлакоблоків, де продавали пиво ящиками; два нових будинки на високих цоколях, але без східців, хоча в обох жили люди; порожній мисливський будиночок віддалік від дороги, в якому світилося тільки по суботах та неділях, коли тут з'являвся чималий гурт чоловіків, а іноді й кілька жінок; ряд високих коробок міського типу під взірчасто викладеним етернітом, зведених перед самою війною і начинених, як вважав мій дідусь, нешлюбними дітьми, що вмирали з голоду. Ми розминулись із оранжевим шкільним автобусом — він чмихав нам назустріч, у напрямку селищної школи. Я, за місцем проживання, повинен був ходити до цієї школи, та мене порятувало те, що батько вчителював в олінджерській. Я боявся дітей з нашої околиці. Колись мама змусила мене записатися в Клуб любителів сільського господарства. У всіх моїх товаришів по клубу були розкосі, овальні очі і гладенька, землистого кольору шкіра. Тупе невігластво одних і цинічна обізнаність інших однаково видавалися мені дикунськими, чужими моїм пориванням до висот культури. Ми збиралися в підвалі церкви, і після годинного огляду слайдів про захворювання худоби та шкідників кукурудзи я, обливаючись потом від страху перед задухою, випливав на холодне повітря і припадав удома до альбому з репродукціями Вер-меєра, як потопаючий до спасенного берега.

Справа від нас показалося кладовище, де округлі надгробки під різними кутами хилилися до земляних горбків. З-поміж дерев вигулькнув статечний кам'яний шпиль дзвіниці лютеранської церкви і на мить уперся новим хрестом у сонце. Будувати дзвіницю помагав і мій дідусь — штовхав тачку з кам'яними брилами по вузькому дощаному настилу. Він не раз нам описував, красиво жестикулюючи, як прогиналися дошки у нього під ногами.

Ми з батьком почали спускатися з Файєр-Хілл — вищого і пологішого з двох горбів, через які вів шлях до Олінджера й Олтона. Десь на половині спуску лісосмуга обірвалась, і очам відкрився чудовий краєвид. Переді мною, наче на задньому плані літографії Дюрера, лежала невеличка долина. Посеред пагорків та узвиш, помережаних сірими парканами, з брунатними цятками валунів, розкиданих, як вівці по пасовиську, пишався маленький будиночок, що, здавалося, виріс просто з землі. Для всіх, хто дивився з шосе, будиночок виставляв напоказ свій широкий, схожий на пляшку, димар, викладений з нетесаного каміння урівень з бічною стіною і недавно побілений. А з цього бокатого білесенького димаря, чиї нерівні контури вписували прямокутник стіни у хвилясте довколишнє тло, вилась ледь помітна цівка диму — знак, що в будиночку хтось живе. Я думав, що тут, мабуть, усе, як тоді, коли мій дідусь допомагав зводити церковну дзвіницю.

Батько втиснув підсос до кінця. Стрілку покажчика температури мов заклинило на лівім краю шкали; пічка вперто не хот.іла заявити про себе. Батькові руки, що керували автомобілем, рухались з якоюсь силуваною спритністю, торкаючись металу і затверділої від холоду гуми.

— Де твої рукавиці? — спитав я.

— По-моєму, на заднім сидінні.

Я обернувся: на задньому сидінні, між зім'ятою картою автомобільних доріг та клубком мотузки лежали скорчені, долонями догори, шкіряні рукавиці, що їх я купив батькові на різдво. Я заплатив за них мало не дев'ять доларів з тих, що встиг наскладати на художню школу від літа, коли збив трохи грошей на грядці полуниць, закріпленій за мною клубом. Я так стратився на рукавиці, що мамі купив лише книжку, а дідусеві носовичок — дуже вже мені хотілося, щоб батько подбав про себе, як це завжди робили батьки моїх друзів. Рукавиці якраз прийшлися. Він одягнув їх першого ж дня і залишив на передньому сидінні, але коли одного разу туди втиснулось аж троє чоловік, рукавиці закинули назад.

— Чого ти їх не носиш? — запитав я.

Я майже завжди говорив з ним прокурорським тоном.

— Надто вони добротні,— відказав він.— Це чудові рукавиці, Пітере. Я знаю, що таке якісна шкіра. Ти, певне, цілий маєток на них потратив.

— Та не зовсім, але хіба тобі не холодно в руки?

— Холодно, хлопче. Сьогодні добряче пробирає. Вважай, у баби Зими в самій пазусі сидимо.

— То чого ти не хочеш надягти рукавиці?

Узбіччя дороги розмитою хвилею бігло повз батьків профіль. Він відірвався від своїх думок, щоб сказати:

— Якби мені в дитинстві хтось дав отакі рукавиці, я б розплакався щирими сльозами.

Слова ці лягли мені на серце, обтяжені ще й тим, що я підслухав, лежачи в ліжку. Я зрозумів одне: щось його мучить, щось погане у ньому самому — можливо, саме через це він і не хоче носити мої рукавиці,— а що воно таке, я надіявся вивідати; правда, я передбачав, що він уже надто старий, надто, як на мене, дорослий, щоб очиститись від цієї скверни або й зовсім змінитися — навіть заради мами. Я присунувся ближче, придивляючись до побілілих суглобів на руках, затиснених довкола керма. Зморшки на шкірі здавалися тріщинками, а волосини — стеблами побитої чорної трави. Руки були всіяні пласкими темними бородавками.

— Кермо, певне, холодне як лід?

Мій голос прозвучав точно, як мамин, коли вона сказала: "Такого не відчувають".

— Правду кажучи, Пітере, в мене так болить зуб, що я цього не чую.

Я здивувався, але й зрадів водночас: про зуб я не знав. Можливо, це й було те, що його мучило.

— А який?

— Кутній.

І прицмокнув, наморщивши щоку зі свіжим порізом після вранішнього гоління. Кров, що запеклася на ранці, здавалася майже чорною.

_ Треба його підлікувати, та й тільки.

— Якби то я знав, котрий болить. Може, й усі. Треба їх усі повисмикувати, от що. І вставити протез. Піду до котрогось з тих олтонських гицлів — хай повириває і тут-таки штучні вставить. Вони їх простісінько в рану й запихають.

— Ти що,— справді?

_ Звичайно! Це ж садисти, Пітере. Тупі садисти.

— Не може бути,— сказав я.

Пічка, прогрівшись під час спуску, запрацювала; від іржавих труб війнуло по ногах теплим чадним повітрям. Кожного ранку я чекав цієї спасенної миті. Тепер, коли певний комфорт був забезпечений, я міг ввімкнути радіо. Невеличка, схожа на термометр шкала зажевріла невиразним оранжевим світлом. Лампи нагрілись, і в яскраву синяву ранку влилися надірвані, надтріснуті нічні голоси. Я відчув, як шкіра на голові стяглася і під волоссям забігали мурашки: такі голоси бувають у негрів і горян; вони ніби прокладали шлях мелодії крізь численні перешкоди — то падали, то здіймалися, то завмирали в нерішучості, і мені ввижалось, що ця нерівна, неходжена земля — мій рідний край. Співала сама Америка: гори сосон, океани бавовни, руді рівнини прерій, населені цими безтілесними, надривними від любові голосами, виповнили затхлу кабіну "б'юїка". Голос реклами заспокійливим, вкрадливо-іронічним тоном говорив про міста, куди, я сподівався, колись занесе мене доля; потім знов зазвучала пісня, мов наростаючий гуркіт коліс, ритмічний і нестримний, пориваючи співця, як бродягу, на хвилі власної стихії, і здалося, ми з батьком так само нестримно мчимося то вгору, то вниз по крутих шляхах нашої стражденної землі — крихта тепла серед роздолля холоду. У ті часи радіо переносило мене в майбутнє, де у мене було все: шафи, набиті красивим одягом, шкіра, біла мов молоко, а сам я малював, улад багатству і славі, небесно-холодні картини, як у Вермеєра. Що сам Вермеєр був убогий і невідомий за життя, я знав. Та він, міркував я собі, жив у відсталі часи. А що теперішні часи аж ніяк не відсталі — це я теж знав, бо читав журнали. Правда, з усієї олтонської округи, здається, тільки мамі й мені було відомо, хто такий Вермеєр, але у великих містах таких, як ми з мамою, мабуть, тисячі, і всі вони — багаті люди. Довкола мене з'явилися вази й поліровані меблі. На накрохмаленій скатертині лежить буханець солодкого хліба, розцвічений крихітними скалками світла. За парапетом мого балкону зблискує мільйонами вікон височенне місто вічного сонця на ймення Нью-Йорк. Білі стіни моєї квартири пестить вітрець, що пахне крейдою і зернами гвоздики. На порозі стоїть жінка, віддзеркалена в блискучих кахлях, і дивиться на мене; нижня губа у неї важкувато відвисає, як у "Дівчини в голубому тюрбані" з Гаагського музею. Серед усіх цих видив, що ними радіопісні спритно замальовували простір довкола мене, була одна-єдина біла пляма — полотно, на яке я клав такі вишукані, такі гарні, добірні мазки. Я не бачив своєї праці, але вона променіла невиразним сяєвом всюди, де б я не опинився, несучи за собою і батька, мовби в хвості комети, крізь охоплені чеканням простори нашої співаючої землі.

За малесенькою Галілеєю, не більшою, ніж Файєртаун, що тулилась довкола харчевні "Сьома миля" та крамниці Поттейджера, теж зі шлакоблоків, дорога, наче кішка, прищуливши вуха, виходила на пряму, де мій батько завжди набавляв швидкість. За молочною фермою "Трилисник" з її будівлями і зразковим корівником, звідки гній прибирали транспортерами, дорога врізалась між двох високих валів червонозему. Тут, біля купки каміння, чекав попутної машини якийсь чоловік. Коли ми під'їхали ближче і постать його чітко викарбувалась на тлі вивітреної глиняної стіни, я помітив, що черевики в нього завеликі і закаблуки кумедно відстають.

Батько так рвучко натиснув на гальма, що можна було подумати, він упізнав знайомого.