Історійки під екстезі - Бегбедер Фредерік
Народжується чоловік: він бігає, поспішає жити, читає книжки, ходить до кінотеатрів, страждає, снідає, вмирає. Іноді йому починає здаватися, що він не створений для того, аби залишатися парубком довічно. Він ризикує закохатися, що значить почати брехати якійсь жінці, так само як і самому собі. Погляньмо на цього чоловіка зі співчуттям: він намагається спокусити її, наче депутат у розпал передвиборної [121] боротьби (чи здогадується він, що його обіцянки залишаться невиконаними)? Він може переконувати себе, що він щасливий. Він одружиться, розплодиться, робитиме численні кольорові фотокартки, намагаючись обезсмертити примарність. Яка зворушлива у нього посмішка, коли він роздивляється знімки. Однією рукою він притискає до себе рожеве немовля, яке ще не знає, що так само скінчить у самотності, іншою рукою він притискає свою дружину (аби та не пішла чи для самовпевненості?). Того дня, коли він уперше почуватиметься ошуканим, він підведе очі до неба і подивиться на сонце, яке знаходиться на відстані 152 км від Землі. Він повзає по підлозі, виригаючи свій обід, — о, він такий жалюгідний, перепрошуємо за цей непорядний епізод. Потім, коли він нарешті визнає, що всі [122] люди приречені на холостяцьке існування, то почне гуляти мов скажений. Деяким потрібно більше часу, ніж іншим, аби прийняти це, але така доля холостяків від природи: кочувати від бару до бару, від міста до міста, від жінки до жінки, дивитися відео, жерти "боліноси", танцювати перед дзеркалом, видавати себе за когось іншого, вигадувати усілякі забавки на кшталт йогуртів, чи парфумів, чи автомобілів, чи романів, і все заради того, аби дивувати жінок (але марно, бо їх може здивувати лише те, що не вигадане).
Від холостяків смердить, бо в них немає жінок, які б змушували їх митися. Часто холостяка можна впізнати по перегару. Вони погано виголені, на смердючих сорочках не вистачає ґудзиків. Холостяки викликають скоріше відчуття жалості, ніж бажання, і лише [123] одружені чоловіки їм заздрять, бо вважають, що холостяки мають свободу, яка насправді є відчаєм.
Боже мій, це ж до якого відчаю треба дійти, аби сидіти у неділю ввечері перед телевізором, їсти Happy Meal, навіть коли Анну Сінклер уже замінив Мішель Дрюкер.
Зрозуміло, що одружений чоловік помиляється, коли заздрить холостякові, але він нічого не може вдіяти, це сильніше за нього, він вважає, що на холостяка так і вішаються жінки, що його життя сповнене пригод з італійськими уїк-ендами, оральними насолодами, вишуканими любовними втіхами, новими позами та млосними повідомленнями на автовідповідачу. Вони не переймаються тим, що холостяк щовечора повертається додому, спіймавши облизня, звичайно, якщо це тільки не учасник якогось boys' band (та і то лише якщо це модна група, а мода на них, як відомо, швидко змінюється). Найкращий доказ того, що холостяки знаходяться у жалюгідному становищі, це те, що жінки їх не хочуть: вони віддають перевагу чоловікам своїх найкращих подруг.
Що ж до мене, то я живу не один, бо я слабак. У мене не вистачає хоробрості ані залишитися на самоті, ані вдруге одружитися.. Поміж депресивним холостяцтвом та безвихідним заміжжям є непевна зона — проголосимо її щастям. Шлюб є захистом боягузів від правди цього світу, тобто смерті, яїю говорить Селін "У подорожі на край ночі"" (той самий видавець). Але кохання — це: брехня, що має свої позитивні сторони, кажу я собі, покусуючи вухо Дельфін під місяцем,, що завис на висоті 384 400 км над нашими безневинними головами.
