Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
Свічка, що її залишила Марія Кавельге, спершу кидала світло лише на червоні кахлі, на кретонову заслону в білі та сині смужки і ще на майже вичовганого лева на килимку біля ліжка; потім він помітив у кутку навпроти ще одне ліжко, на якому горбилася ковдра, а з-під неї чути було спокійне і таємниче дихання.
У кімнаті, крім ліжок, не було інших меблів. Біля стіни лежало зсипане на купу зерно, стояли кошики з пляшками. Дені раптом перелякався, що його покинули самого. Але від того, хто спав у ліжку навпроти, до нього сягало приязне дихання й тепло. Дені не знав, чи то Ірен, його молочна сестра, чи покоївка, чи, може, Ізідор, що відбував військову службу в Тарбі і, може, саме тепер приїхав у відпустку. Хлопець сперся правою щокою на руку й почав приглядатися до того острівця, того континенту на хвилях подушок, до того невиразного волосся, що темніло, як ліс у тумані. Прокукурікав півень. Човгання кроків, голоси, рипіння хвіртки – все це свідчило, що там, за дверима, жалюгідне людське життя йде своїм шляхом.
Розвиднялося. Молода кров прудко бігла по жилах і в Дені, що не спав, і в тієї невідомої істоти, сон якої сповнював кімнату якоюсь тваринною лагідністю. Дені невиразно відчував, що трагедія, яка відбулася поблизу, не має справжньої ваги, нітрохи не порушить світового ладу. І зненацька його охопив сум. Йому забажалося, щоб тут, біля нього, був свідок його переживань, і він кахикнув щоб розбудити того, хто спав. Потім уголос поскаржився! "Боже мій, яка це мука!" Та невідомий не озвався, не виринув з безодні спокою, в якій тримала його всемогутня юність. Тоді Дені схопився й, тремтячи від холоду, босими ногами по холодній підлозі попрямував до ліжка.
Ще не дійшовши, він уже здогадався, що то спить дівчина: може, тут діяла еманація, якісь невловимі струми. Дівчина… Одна з життєвих таємниць; друга таємниця – смерть… Дені злякався, що дівчина його побачить. Йому було соромно своєї худорлявості, своїх вузьких грудей. Квапливо одягся. Вмиватися? В такий день можна обійтися й без умивання.
Кухонні двері були відчинені: подружжя Кавельге, мабуть, і ночувало в замку. Дені побачив у передсвітанковій млі розкуйовджені хризантеми. На дорозі пролягли свіжі колії від коліс. Стрибнув пес і поклав йому на груди брудні лапи. Біля ґанку в ранковій прохолоді тремтіло на вітрі кілька троянд. Увійти чи ні? Треба якось зважитися. Цього не обминеш.
У передпокої на столику в стилі ампір тьмяним у світанковому сяйві пломенем горіла забута лампа. За дверима батькового кабінету бубоніли голоси, щось клацнуло, – мабуть, у столі замкнули шухляду. Великої шкіряної канапи не було й видно: вона вся сховалася під купою складених на неї старих вицвілих капелюхів, дешевих плащів. Дені зрозумів, що його вже перенесли до кімнати на другому поверсі,– там були прочинені двері, що виходили в сад.
Він пішов нагору східцями, марно намагаючися думати про батька. Батько не звертав на нього уваги, не цікавився ні тим, що він робить, ні його успіхами; він був якийсь ніби відчужений, якийсь прихований, його стримані питання не вимагали відповіді. Але інколи він ніби трохи наближався до хлопця; Дені запам'ятав батькову сухорляву руку, жовту від нікотину, його прим'яті повіки, його карі очі, в яких блимав такий веселий і ласкавий промінчик, коли батько схилявся над хлопцем, Та частіше він спалахував ніжністю до Рози: батько приносив їй квіти, парфуми, обіцяв повезти на море, до Парижа…
Дені ввійшов не вагаючись, не даючи собі й хвилини на роздумування. Ті, хто сидів коло цієї маріонетки, вбраної у фрак, не знали, що вже займається день. У кришталевому резервуарі лампи вигорів мало не весь гас. По обидва боки розп'яття стояли запалені свічки. На блюдечку – самшитова гілочка. Дені побачив випростані ноги, завинуті в покривало. Тіло вже набуло форми саркофага. З-під пов'язки, яка обвивала голову, стирчали сивуваті вуса, мов у живого.
Дені весь здригнувся, як деревце від кореня до верховіття. Хіба не однаково, чи тут лежить його батько, чи хто інший? Це був мрець, це була смерть, що володіє всіма нами. Ось єдина незаперечна істина, єдина безсумнівність. Чому ж тоді трамваї ходять, як і раніш ходили? Треба зупинити всі поїзди, висадити всіх пасажирів, гукнути їм: "Хіба не знаєте, що й ви помрете?" Навіщо читати газети? Що важливе може статися в світі, коли він приречений на смерть? Перед цією звісткою нікчемним видається все інше. Навіщо вчитися, коли завтра тебе викинуть на смітник, приречуть на гниття, на зникнення. Оце єдина істина… Якщо існує інша – ми її не знаємо. Ми певні тільки одного – існування смерті. Релігія? Суспільний устрій? – це колонади край прірви, споруджені, щоб створити ілюзію, ніби існує якийсь лад у цих туманах та хмарах, під якими глибочить безодня…
Дені заплакав, та не за батьком, а над непереможністю цього закону; так виє тварина, відчувши смерть. Лоша стає дибки перед шкуродернею, ягня мекає коло калюжки пролитої крові, дитина людська мусить розплющеними очима зазирнути в спільну для всіх безодню. Як вони всі можуть щось робити, вештатись туди й сюди, дбати про безліч усяких дрібниць, відчувати потяг до іншої істоти, істоти, також приреченої на загибель, плодити з нею майбутніх мерців, примножуючи здобич смерті? Люди мають віру, в щось там вірять… А в смерть і вірити не треба, бо ми бачимо її, стикаємося з нею щохвилини, вітаємо її на вулиці…
Зненацька він відчув, як Роза охопила його руками за плечі, й сховав своє заплакане обличчя, притуливши його до худенької шийки. Він тримався за живу свою сестру, живу, отже, роковану на смерть. То тільки каміння не вмирає. А Роза міркувала: "Ніколи я не думала, що Дені так любив тата…" І Дені відчував, що сестра помиляється, що він її ошукує, що вона має про його горе і про нього самого таке уявлення, якого він не вартий. Але ця омана була йому потрібна. Щоб Роза присвятила себе тільки йому, піклувалась тільки ним, була йому єдиною втіхою і підпорою, вона повинна його бачити не таким, яким він є насправді, а кращим, змістовнішим. Тоді її любов буде більша; нехай вона оповиває його, як той плющ, живою окрасою в'ється вкруг усохлої деревини…
Хвиля безнадії спала. Він подивився навкруги: ні матері, ні Жюльєна, самий тільки пан Ланден. Роза погасила лампу й, прочинивши вікно, посадовила Дені біля нього. Він почав жадібно ковтати холодне молоко вранішнього повітря.
З цього місця Дені краще міг роздивитися Ландена, освітленого свічками й промінням світанку. Смуток не ушляхетнив Ланденового обличчя. Він не плакав. Пильно вдивлявся в мерця. Споглядав його з якоюсь методичною жадібністю. Вивчав його напам'ять. Смерть зробила приступними для нього риси цього обличчя, риси, що їх він за життя господаря, либонь, і не насмілювався розглядати. Тепер він міг нарешті задовольнити свою цікавість. Він уже не мусив перед очима господаря опускати свої. І він намагався закарбувати в пам'яті обличчя свого обеззброєного бога, щоб було що згадувати поки й віку. Мабуть, після похорону він міг би прийти сюди й лягти долі біля смертельного ложа свого пана – адже так інколи роблять собаки…
Він відчув на собі погляд Дені, бо повернув до нього свої блідаво-сині очі. Потім устав, обійшов ліжко, прошепотів щось на вухо Розі й рушив до дверей, знаком покликавши Дені за собою.
– Маю справу до вас, паничу Дені. Ваш брат Жюльєн замкнувся в своїй кімнаті. Каже, що не вийде звідти, що хоче заморити себе голодом; згодом це у нього мине, але він потрібен нам тепер, бо він же єдиний з вас повнолітній… Мене він не послухає… Самі знаєте – він до мене неприязний… Скажіть йому, що він повинен бути замість батька…
В кімнаті живого тхнуло гірше, ніж там, де лежав небіжчик. Дені мерщій відчинив вікно. Жюльєн виткнув лисину з-під ковдри:
– Та зачини ти ради бога! Хто тобі дозволив?
А коли Дені переказав Жюльєнові, що без нього не можуть обійтися, лиса голова знову пірнула під ковдру – нехай воно западеться, тепер йому до всього байдуже…
– Але ж ти, Жюльєне, старший, ти єдиний повнолітній… Ти…
– А якби я був ідіот чи божевільний, то без мене обійшлись би?! Ну, так ось – я хоч ідіот, а хоч божевільний – це на ваш вибір. Я не встану з ліжка, чуєш? Нікого не хочу бачити! Коли не приноситимуть їсти – здохну, і що швидше, то краще… Ти ще малий, де тобі зрозуміти, з якої височини я впав. Ти уявити не можеш (він повторив це з похмурим піднесенням). Не знаєш ти, що це означає в суспільстві – бути сином Оскара Револю… Яке він місце посідав… Найперше – тепер я можу це сказати! Це ж подумати тільки – син самого Револю… Зрозуміло тобі, як я катуватимусь? Я кому хотів, тому подавав руку, а мені ніхто не смів не подати. А що нині? Люди, з якими я не вітався, вдаватимуть, що не бачать мене…
– Ти можеш оселитися десь-інде, – наважився промовити Дені.
– Оселитися десь-інде? Ти здурів! Ні, ні, я терпітиму страждання з гідністю. Я вже послав заяву про вихід із клубу. Я приношу свою жертву: зникаю. Зникаю цілковито, наскільки може зникнути той, чиї принципи забороняють самогубство. Помиратиму повільно. Нехай негідник Ланден, який в усьому винен, вигадує що хоче, аби тільки викрутитись…
– А як же мама, Роза?
– А якби я був неврастенік, ви б знайшли якусь раду?.. Ну, так оце воно й є, неврастенія, це той самий жах – когось бачити, з кимось зустрічатися!
Кажуть, птах мостить собі гніздо; так і Жюльєн мостив собі його з огиди до людей, мостив поволі, поступово ховаючись у ньому. От і тепер він обернувся обличчям до стіни й більше не озивався.
IV
Коли сини повиходили з кімнати, Леоні Костадо лишилася сидіти на ліжку, стомлена душею, не маючи сили навіть роздягтися. Ніколи вже їй не забути засмученого Люсьєниного обличчя, коли вона видирала в неї чотириста тисяч франків. "Чи справді я була надто жорстока? Ні, я лише виконала свій обов'язок…" Але ще й ще раз вона пересвідчувалась, що докори синів зачепили її. І завжди ті хлопчаки потраплять її стурбувати, збудити сумніви. Це вони винні, що її гризе сумління. Якби не їхній осуд, то вона, може, спокійно спала б цієї ночі.
А проте вона ж їм правду сказала, що не їй потрібні ці гроші; вона їх не витрачає, розваг вона ніколи не прагнула.
