Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Але він втішав себе надією на те, що дама з лютнею не зможе обійтися без гри на інструменті, до якого вона, здавалося, дуже звикла, а також не зможе відмовитись од задоволення відчинити вікно і подихати свіжим повітрям лише через безглузде бажання не дати слухати сусідові ніжні звуки своєї лютні. Крім того, до міркувань, якими він себе заспокоював, прилучалося ще й почуття особистого гонору. Коли справедливий здогад, що чудова чорнокоса красуня була мешканкою однієї з башт, то він також не міг забувати й того, що гарний, молодий мандрівний білявий рицар, рицар фортуни, був мешканцем другої башти. А романи, ці розумні вчителі, навчили юнака, що хоч дівчата бувають боязкі, це ще не значить, що вони не звертають уваги на хлопців.
Тим часом як Квентін заглибився в ці мудрі міркування, служник заїзду повідомив його, що якийсь рицар чекає на нього внизу й хоче поговорити з ним.
Розділ V ВОЇН
Міцний вояк з волоссям, як у лева,
І бог і біс весь час на язиці,
Собі шука він слави мильну бульку
Аж у гарматному жерлі.
Шекспір. "Як вам це подобається"
Рицар, який чекав на Квентіна Дорварда, був один з тих, про кого Людовік XI уже давно сказав, що вони тримають у своїх руках долю Франції, бо їм доручено безпосередню охорону й захист королівської особи.
Карл VI[47] завів цей славетний корпус лучників так званої шотландської лейб-гвардії з кращих міркувань, ніж інші володарі, коли вони заводять навколо трону гвардію з чужоземних найманих військ. Невпинні війни, які позбавили його більше ніж половини володінь, і сумнівна відданість французьких дворян навели короля на думку, що було б нерозумно й ненадійно доручати цим дворянам охорону своєї особи. Шотландські дворяни були споконвічні вороги Англії і давні, навіть природні спільники Франції. Вони були бідні, хоробрі, віддані; з їхньої країни виходило більше відважних шукачів пригод, ніж з усіх інших країн Європи. Високе походження більшості з них давало їм право стояти ближче до особи короля, аніж представникам інших військ, а відносно невелика кількість не давала їм можливості повстати, щоб перетворитися із слуг на господарів.
З свого боку французькі королі, в інтересах своєї політики, задовольняли претензії цих найманих солдатів, даючи їм почесні привілеї та велику плату, що її з властивим воїнам марнотратством більшість із них витрачала на те, щоб підтримувати на належній висоті свою мниму гідність. До кожного з них ставилися, як до справжнього дворянина. А близькість до королівської особи надавала їм достойності в їх власних очах і поваги в очах французів. Вони були розкішно озброєні, обмундировані й мали чудових коней. Кожному з них було дозволено мати зброєносця, слугу, пажа й двох йоменів[48]. Одного з цих йоменів звали ножарем через великий ніж, який він мав при собі, щоб доколювати тих, кого в сутичці його пан скинув на землю. З таким почтом і відповідним спорядженням лучник шотландської гвардії був людиною знатною і досить впливовою. Їх лави поповнювалися тими, що вже служили при них пажами і зброєносцями. Молодші сини знатних шотландських родин часто прагнули вступити на службу так, щоб їх командиром був якийсь приятель чи родич, сподіваючись через це незабаром дістати підвищення.
Ножара і його помічника, що не належали до дворянського стану, обирали з незнатних людей. Але з огляду на їх вигідну посаду і грошову винагороду, пани залюбки закликали на це місце найсильніших і найхоробріших серед своїх мандрівних земляків.
Людовік Лезлі, або, як ми частіше зватимемо його, Балафре, бо під таким ім'ям його знали у Франції, був шести п'є заввишки, кремезний, з суворим і грубим обличчям. Від скроні, перетинаючи праве вціліле око й щоку і сягаючи кінчика вуха, йшов великий; бридкий шрам, що надавав його обличчю жорстокого виразу. Цей глибокий шрам проходив борозною, яка була то криваво-червона, то червоно-чорна, то синя, то аж чорна залежно від того, в якому настрої був Лезлі.
Він був багато одягнений і чудово озброєний. Його голову прикривала шотландська шапка з пучком пер і брошкою з образом діви Марії з масивного срібла. Ці брошки подарував шотландській гвардії король під час одного з своїх припадків побожності. Як дехто казав, він колись навіть дійшов до того, що доручив божій матері посаду командира цієї гвардії. Нашийник лучника, нарукавники й рукавиці були з найкращої сталі і оздоблені сріблом, а кольчуга була така блискуча й яскрава, як зимового ранку іній на папороті або вересі. На ньому був просторий плащ з дорогоцінного синього бархату, з вирізами з обох боків, як у герольда. На плащі, на грудях і на спині, срібними нитками нашито великий білий хрест святого Андрія. Кольчужні штани й сталеві черевики захищали коліна й ноги. При правому боці висів широкий кинджал, що звався — "милосердя боже", а з лівого плеча спускалася розкішно вигаптувана перев'язь для дворучного меча, який він для зручності тримав у руці, бо правила служби забороняли класти його хоч на мить осторонь.
Квентін Дорвард, хоч і рано призвичаївся до зброї та воєн, як уся шотландська молодь його часу, але ще ніколи не бачив войовничішого, краще обмундированого воїна, ніж цей, його дядько, званий Людовік з рубцем, або Балафре. Проте він не міг не здригнутися від виразу його похмурого обличчя, коли той, підкручуючи вуса, привітав свого племінника з приїздом до Франції й, не зводячи духу, спитав його про новини в Шотландії.
— Там немає нічого доброго, любий дядечку, — відповів юний Дорвард. — Але я радий, що ви зразу ж пізнали мене.
— Я б пізнав тебе, хлопче, і в ландах[49] коло Бордо, коли б зустрів тебе там на високих, як у журавля, ходулях. Але сідай-но, сідай; якщо доведеться почути про нещастя, то в нас буде досить вина, щоб перенести його. Гей! Старе винне барило, наш добрий господарю, неси нам негайно, що там у тебе є найкращого!
Шотландсько-французька говірка була таким самим звичайним явищем у тавернах коло Плессі, як швейцарсько-французька в сучасних паризьких кабаре. І з швидкістю, в якій приховувався страх, прибіг господар на звук цієї говірки й виконав наказ. Пляшка шампанського вже стояла перед ними, і дядько встиг добре з неї ковтнути, тим часом як племінник лише пригубив, кажучи, що вже пив цього ранку.
— Це було б добро виправдання хіба що в устах твоєї сестри, любий племіннику, — сказав Балафре. — Ти не повинен лякатися доброї чарки вина, коли хочеш мати бороду на обличчі і вважати себе за воїна. Але, зрештою, розв'язуй твій шотландський лантух — розповідай, які там у тебе новини з Глен-Гулакіна! Як там живе моя сестра?
— Вона померла, любий дядечку, — сумно відповів Квентін.
— Померла! — як луна, повторив дядько голосом, в якому звучало швидше здивування, ніж співчуття. — Як же це так сталося, адже ж вона на п'ять років молодша від мене; а я ніколи не почував себе так добре, як тепер! Померла! Це просто неможливо. У мене ніколи навіть голова не боліла, хіба що з похмілля після гульні в компанії братів веселої науки[50], а моя бідна сестра померла! Ну, а твій батько, любий племіннику, тепер знов одружився?
І перш ніж юнак встиг відповісти, дядько вже прочитав його відповідь у здивуванні, яким той зустрів це запитання, і сказав:
— Що, хіба ні? Я міг би заприсягтися, що Алан Дорвард не така людина, щоб жити без жінки. Він любив у хаті лад і, хоч завжди був людиною суворих правил, іноді позирав на гарненьких жінок, У шлюбі він знайшов би і те, і друге. Щодо мене, то я байдужий до цього. Я можу дивитися на гарненьку жінку і зовсім не думати про церкву й одруження. Мабуть, я не досить побожний для цього.
— Але дозвольте, дорогий дядечку! Мати моя була вдовою ще за рік до своєї смерті, коли Огілві зруйнували Глеп-Гулакін. Мій батько, два дядьки, двоє старших братів і семеро моїх родичів, і арфіст, і доглядач, і ще шестеро з наших людей полягли в бою, захищаючи замок. Тепер від Глен-Гулакіиа не залишилося ні вогнища, ні каменя на камені.
— Присягаюся хрестом святого Андрія! — вигукнув Балафре. — Та це ж справжній розгром! Ох, ті Огілві завжди були лихими сусідами для Глен-Гулакіна. Яке це нещастя! Але "на війні як на війні". Коли ж скоїлася ця біда, любий племінничку? — і, спитавши це, він вихилив склянку вина й похитав головою, тим часом як небіж відповів, що його родина загинула позаторік на свято святого апостола Іуди.
— Ач яка річ, — зауважив солдат. — Недарма я казав: чия візьме. Того самого дня я й двадцятеро моїх товаришів Штурмували замок Рош-Нуар, що належав Аморі Залізна рука, ватажкові вільних стрільців, про якого ти, мабуть, чув. Я вбив Аморі на його власному порозі й здобув стільки золота, що з нього вийшов ось цей чудовий ланцюг, який колись був удвоє більший, ніж тепер; до речі, це нагадало мені, що мій обов'язок — призначити частину його на боговгодну справу. Ей, Ендрю, сюди!
Увійшов Ендрю, дядьків йомен, одягнений майже так само, як і лучник, але без залізних нарукавників і в панцирі грубішої роботи. Його шапка була без пера, а плащ — із звичайної тканини замість багатого оксамиту. Знявши з шиї грубий золотий ланцюг, Балафре одгриз своїми міцними зубами чотири ланки з одного кінця й сказав служникові:
— Ось, на тобі, Ендрю, віднеси це моєму приятелеві, веселому Боніфацію, монахові монастиря святого Мартіна. Привітай його від мене й перекажи слова, яких він не міг вимовити, коли ми прощалися з ним востаннє опівночі: "Боронь вас боже". Скажи йому, що мої брат, сестра і ще дехто з нашої родини повмирали і я прошу його відправити месу за упокій їх душі стільки разів, скільки він вважатиме можливим за ці ланки мого ланцюжка. А якщо цього мало, то нехай помолиться в борг, щоб урятувати їх від чистилища. Але стривай-но… Раз мої родичі були люди чесні, а не єретики, то вони, мабуть, уже звільнилися з передпокою чистилища, і тепер неважко буде взагалі визволити їх з тієї нори. Тому я хочу, щоб хоч за частку цього золота він прочитав найміцніші прокляття, які знає наша церква, проти так званих Огілві з графства Ангус. Ти розумієш, що я кажу, Ендрю?
Ножар кивнув головою.
— Тільки дивись мені, щоб жодна з цих золотих ланок не попала до пивниці, перш ніж монах візьме їх собі. Бо коли таке трапиться, я так тебе почастую канчуками, здеру з тебе живцем шкуру, як із святого Варфоломея.
