Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
— Турський синдик не звик до того, щоб з ним так розмовляли заїжджі бродяги.
Квентіна так здивувало, що дуже просте й чемне запитання розсердило цих зовні пристойних людей, що навіть не образився на них за грубу відповідь і довго стояв, вражено дивлячись услід незнайомцям, що прискорили ходу, раз у раз оглядаючись, ніби хотіли якнайскоріше піти від нього.
Незабаром він зустрів гурт виноградарів і звернувся до них з таким самим запитанням. У відповідь на це селяни почали розпитувати, який дядько П'єр йому потрібен — учитель, тесляр чи церковний сторож? Назвали ще шестеро якихось інших дядьків П'єрів. Коли ж виявилося, що жоден з них не той, кого шукає Дорвард, селяни сказали, що він зухвало жартує з них, і загрожували відлупцювати його за таке глузування. Але найстарший з них, який мав певний вплив на своїх товаришів, угамував їх.
— Хіба з його розмови й блазенської шапки не видно, що це за один, — сказав він. — Певно, якийсь заїжджий штукар, їх дехто зве чаклунами й ворожбитами… Хтозна, яку штуку він може утнути. Я чув про одного такого; він заплатив ліар[61] селянинові-бідняку, щоб той дозволив йому з'їсти у своєму винограднику стільки винограду, скільки влізе в його черево. І, уявіть собі, він з'їв стільки винограду, що вистачило б навантажити цілий віз, і не розстебнув жодного ґудзика на своїй куртці. Тож хай він спокійно йде своїм шляхом. А ти, приятелю, в ім'я нашої святої мармутьєрської діви і святого Мартіна Турського, іди собі з богом і дай нам спокій з своїм дядьком П'єром. Хтозна, може, ти звеш так самого диявола.
Шотландець, бачачи, що сила не на його боці, вирішив, що найрозумніше для нього мовчки піти геть. Але селяни, які спочатку відсахнулися од нього, гадаючи, що він чаклун і пожиратель винограду, відійшовши далеченько, осміліли і почали вигукувати йому вслід прокляття та осипати його камінням, хоч на такій віддалі воно і не могло дуже зашкодити. Квентін, в свою чергу, також почав думати, що він або сам зачарований, або мешканці Турені найдурніші, найгрубіші й найнегостинніші з усіх французьких селян. Ще один випадок підтвердив його останній здогад.
На невеликому пагорбі над бистрою й чудовою річкою Шер, якраз навпростець від стежки, якою простував Дорвард, росли мальовничою купкою великі каштани.
Під— ними нерухомо стояли кілька селян і пильно придивлялися до чогось серед гілля. Юність рідко глибоко замислюється і так легко піддається найменшому поштовху цікавості, як рівна поверхня тихого ставка береться брижами від випадково кинутого камінця.
Квентін прискорив ходу, швидко й легко зійшов на горбок і став свідком гидкого видовища: на одній з гілляк висіло в передсмертних корчах тіло якоїсь людини.
— Чому ви не знімаєте його, не переріжете вірьовки? — спитав юний шотландець, готовий так само допомагати іншим у нещасті, як і захищати власну честь.
Один із селян, злякано скосивши на нього око, вказав йому на якесь тавро на корі дерева, трохи схоже на королівську лілію[62], яка нагадує своїми таємничими рисами добре відому нашим митним урядовцям широку стрілу[63].
Не розуміючи, що це означає, й не звертаючи ніякої уваги на це тавро, юний Дорвард легко, як рись, підстрибнув, видерся на дерево, витягнув з своєї торбинки надійний "чорний ніж"[64], неодмінну зброю кожного горянина або мешканця лісів, і, гукнувши до тих унизу, щоб вони підхопили тіло, вмить перерізав вірьовку.
Однак людяність юнака не знайшла підтримки серед присутніх. Замість того, щоб допомогти Дорвардові, селяни так злякалися його відважності, що кинулися навтьоки, ніби боялися бути свідками такого зухвалого вчинку. Тіло, не підтримане знизу, всією своєю вагою ударилося об землю, і Дорвард, одразу зіскочивши за ним, побачив, що в ньому згасла остання іскра життя. Проте він не відмовився од свого добросердного наміру. Вийнявши шию нещасного чоловіка з зашморгу, Дорвард розстебнув йому дубле[65], побризкав водою обличчя і зробив усе що належить, аби повернути його до життя.
Тим часом якісь люди, вигукуючи щось невідомою мовою, здійняли навколо нього страшенний галас. Він не встиг і отямитися, як його оточили якісь чудні чоловіки й жінки, міцно схопили за обидві руки і приставили ніж до горла.
— Блідолиций раб Ебліса![66] — звернувся до нього один чоловік каліченою французькою мовою. — Зарізав його, а тепер ще хочеш пограбувати! Але ти в наших руках і заплатиш за це.
З усіх боків у відповідь на ці слова заблищали кинджали, а похмурі люди із спотвореними гнівом обличчями втупилися в Дорварда, як вовки у свою здобич.
Проте мужній шотландець не розгубився, і це визволило його з біди.
— Чого вам, люди добрі? — вигукнув він. — Коли це тіло вашого товариша, то знайте, що це я перерізав вірьовку, і ви б зробили краще, коли б спробували привести його до пам'яті, ніж кидатися на того, хто його рятував.
Тим часом жінки оточили мертвого і спробували повернути його до життя тими ж засобами, що і Дорвард. Побачивши, що їхні зусилля марні, вони, за східним звичаєм, жалібно заголосили, рвучи на собі, щоб висловити свою печаль, довге чорне волосся; а чоловіки роздирали своє вбрання й посипали голови пилом. Вони так захопилися похоронним обрядом, що не звертали ніякої уваги на Дорварда, пересвідчившись з обставин в його безвинності. Безумовно, для Дорварда було б найрозумніше піти геть, залишивши цих диких людей, але шотландець був сміливий хлопець і йому цікаво було на все подивитись.
Чудний натовп: і в чоловіків і в жінок на головах були тюрбани або шапки, що скоріше скидалися на Дорвардову шапочку, ніж на ті, які звичайно тоді носили у Франції. Дехто з чоловіків заріс кучерявою чорною бородою, а колір шкіри в усіх був майже такий темний, як в африканців. Двоє з чоловіків, що, здавалося, були їхніми ватажками, мали якісь срібні оздоби на шиї та вухах і яскраві шарфи жовтого, червоного або ясно-зеленого кольору. Проте їх ноги й руки були голі, і весь натовп мав злиденний вигляд. Дорвард не помітив на них іншої зброї, крім довгих ножів, якими вони йому недавно загрожували. І тільки в одного жвавого юнака при боці висіла крива шабля, за ефес якої він часто хапався, побиваючись у горі більше ніж інші і викрикуючи загрози про помсту. Він поглядав на юрбу дуже засмученими очима, повними невтішного горя.
Ця юрба, безладно стовпившись, вила й скиглила і була така несхожа на всіх інших людей, яких Квентін досі бачив, що він був готовий вважати їх за сарацинів, тих "собак-поганців", що були супротивниками благородних рицарів і християнських монархів у всіх романах, про які він чув або і сам читав. Дорвард збирався вже піти геть, щоб спекатися такого небезпечного сусідства, коли почувся кінський тупіт, і людей, яких він вважав за сарацинів і які тим часом підняли тіло свого товариша на плечі, атакував загін французьких солдатів.
Ця несподівана поява урвала одноманітне скиглення — залунали вигуки жаху. Тіло небіжчика миттю опинилося на землі, і люди, спритно проскакуючи під черевами коней, сипнули врозтіч від списів, скерованих проти них. Солдати кинулись на них, грізно вигукуючи: "Геть проклятих поганських злодіїв! Хапай і бий їх! В'яжи їх, як бидло! Коли їх списами, як вовків!"
Але втікачі були такі моторні, а місцевість через кущі й хащі така незручна для кінноти, що лише двох збили з ніг і забрали в полон, причому один з них був юнак з кривою шаблею, хоч він відчайдушно оборонявся. Квентіна, до якого доля останнім часом була дуже неласкава, теж узяли, обеззброїли, незважаючи на його протести, звалили з ніг і зв'язали мотузкою, причому зробили це так уміло і швидко, що ясно було — вони не новаки в поліцейських справах.
Придивляючись з неспокоєм і хвилюванням до начальника цих вершників, Квентін не знав, чи радіти йому, чи вдаватися в розпач, бо він пізнав у ньому мовчазного товариша дядька П'єра. Справді, хоч би в яких злочинах звинувачували цих людей, начальник не міг не знати з ранкової зустрічі, що він, Дорвард, не має з ними нічого спільного. Проте важко було догадатись, чи буде цей чоловік ласкавим суддею для нього і доброзичливим свідком, а тому юнак вагався, чи звертатись до нього по допомогу. Втім, йому не дали довго розмірковувати.
— Труазешелю і Птіт-Андре, — звернувся похмурий начальник до двох вершників з свого загону, — оці дерева дуже до речі стоять тут. Я навчу цих невірних поганців, злодіїв та ворожбитів, як втручатися в справи королівського правосуддя, коли воно карає когось із їх проклятого племені. Спішуйтеся, діти мої, і виконуйте свої обов'язки.
Труазешель і Птіт-Аігдро миттю зіскочили з коней, і Квентін побачив, що в одного й другого приторочено до сідел скручені кільцем дві-три вірьовки, на кожній з яких був страшний зашморг з вузлом напоготові. Кров застигла йому в жилах, коли Квентін побачив, що вони вибрали три вірьовки, одна з яких призначалася для його шиї. Він голосно покликав начальника, нагадав про їхню ранкову зустріч, заявив про право вільного шотландця в дружній і союзній Державі і почав запевняти, що зовсім не знайомий з цими людьми і навіть не знає, в яких злочинах їх звинувачують.
Начальник ледве глянув на нього і не звернув ніякої уваги на слова про зустріч. Він обернувся до двох-трьох селян, які тепер ступили наперед, — чи для того, щоб свідчити проти арештованих, чи з цікавості, й грубо запитав:
— Чи був отой хлопець з волоцюгами?
— Як же не був. Дозвольте довести до вашого відома, ваша високість пане прево, — відповів один з селян, — що він, як ми вже переказували вашій милості, богохульно наважився перерізати вірьовку, на якій правосуддя його величності дуже справедливо повісило того негідника.
— Можу заприсягтися перед богом і святим Мартіном Турським, що я бачив його з бандою, — сказав другий, — коли грабували наше село.
— Та ні, тату, це не той, — зауважив хлопчик, — той поганець був чорний, а цей юнак білий, той мав коротке кучеряве волосся, а в цього довге й біляве.
— Таке вигадаєш, дитино, — заперечив селянин, — ти ще, може, скажеш, що той мав зелену шкіряну куртку, а цей сіру? Але його милість пан прево знає, що вони можуть змінювати колір своєї шкіри й волосся так само легко, як і колір своїх курток. Отож, гадаю, це той самий.
— Досить того, що ви бачили, як він порушив вирок королівського суду, намагаючись урятувати страченого зрадника, — кинув начальник.
