Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Я маю на увазі Сен-Кантен[41], тобто місто святого Квентіна (тут він перехрестився), і, можливо, коли б я там жив, мій святий покровитель не забув би про мене. Адже названих його ім'ям не так уже й багато, не те що у ваших найулюбленіших святих. А тепер, як бачите, він забув про мене, бідного Квентіна Дорварда, свого духовного хрещеника, бо не зоставив би його на цілий день без їжі й питва, а вранці не полишив би на піклування святого Юліана й на випадкову ласку незнайомця, куплену ціною холодного купання у славетній річці Шер чи в одній з її приток.
— Не хули бога, дорікаючи святим, мій молодий друже, — сказав дядько П'єр. — Святий Юліан Гостинний — вірний покровитель мандрівників; а святий Квентін Блаженний, мабуть, більше зробив для тебе доброго, ніж ти гадаєш!
Коли він це говорив, двері відчинилися і в кімнату ввійшла дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Вона несла накритий вишиваною червоною серветкою піднос, на якому стояли маленьке блюдечко з чорносливом, що так уславив місто Тур, і кубок тонкої ювелірної роботи, якою здавна пишалися ювеліри цього міста. Їхня робота відзначалася своєю витонченістю не тільки серед інших міст Франції, але перевершувала майстерністю навіть вироби інших країн.
Кубок був так мистецьки зроблений і так добре відшліфований, що Дорвард навіть не сумнівався, що він із срібла, а не з якогось дешевшого металу, як і той, що стояв перед ним на столі. Проте дівчина, що внесла це все, далеко більше привернула увагу Дорварда, ніж посуд на підносі.
Його одразу причарувало гарне личко, обрамлене чорним волоссям, заплетеним у дрібні кіски, перевиті гірляндою з плющевого листя, як носили шотландські дівчата. Ця гірлянда утворювала неначе серпанок навколо обличчя, правильні риси якого й задумливий вираз чорних очей надавали йому схожості з Мельпоменою[42]. На дівочих щоках грав легкий рум'янець, а в очах світилися розум і цікавість, які доводили, що це обличчя може бути не тільки сумним, а й усміхненим, хоч, либонь, таке траплялося і не часто. Квентінові навіть здалося, що якісь скрутні обставини спричинилися до того, що таке миле й молоде личко мало вигляд серйозніший і сумніший, ніж це властиво юній красуні. Оскільки юнак з романтичною уявою дуже швидкий щодо своїх висновків, то Квентін подумав, що доля цього чудового видіння оповита якоюсь таємницею.
— Як це так, Жакліно, — сказав дядько П'єр, коли вона ввійшла в кімнату. — Чому ти тут? Хіба я не висловив бажання, щоб те, що мені потрібно, принесла Перетта? Стонадцять дияволів! Чи вона занадто поважна дама, щоб зробити мені цю послугу?
— Тітонька погано себе почуває, — поквапливо відповіла Жакліна покірним тоном. — Погано себе почуває і не виходить із своєї кімнати.
— Якщо не виходить, то, сподіваюся, вона нікого і не приймає! — сказав дядько П'єр з притиском. — Я чоловік бувалий — і в усі ці вдавані хвороби не вірю.
Жакліна зблідла й навіть похитнулася при такому зауваженні дядька П'єра, бо, треба визнати, що його голос і погляд, коли він казав це, були жорстокі, ущипливі й зловісні. Цього було досить, щоб збудити в Квентіна Дорварда рицарське почуття горянина. Він поспішив підійти до Жакліни й узяти піднос, який вона покірливо віддала йому, не спускаючи соромливого і стурбованого погляду з обличчя розгніваного городянина. Важко було встояти перед цим жалісливим, сповненим благання про пощаду поглядом, і дядько П'єр пом'якшав — докоряв їй з усією лагідністю, на яку тільки був здатний, хоч і не приховував свого незадоволення.
— Я не звинувачую тебе, Жакліно… Ти ще занадто молода, щоб бути такою, якою, на жаль, станеш згодом, тобто брехливою і зрадливою, як і вся ваша прекрасна стать. Кожен, хто вже пожив на світі, добре знає, які ви всі є. Ось і шотландський рицар скаже тобі те саме.
Жакліна, немов скоряючись дядькові П'єру, поглянула на молодого чужоземця, але хоч який швидкий був цей погляд, Дорвардові здалося, що він благав про співчуття і підтримку. З готовністю, продиктованою юнацьким запалом і вихованим з дитинства романтичним ставленням до жінок, Квентін поспішно відповів, що кинув би виклик кожному, однакового з ним віку і звання, хто наважився б заперечувати, що обличчя, на яке він тепер дивиться, виражає найчистіші та найщиріші помисли.
Молода дівчина смертельно зблідла із острахом подивилася на дядька П'єра, в якого ця вихватка юнака викликала лише сміх, та й то скоріше глузливий, ніж схвальний. Квентін, в якого друга думка звичайно виправляла першу, хоч уже і після того, як її було висловлено, почервонів, гадаючи, що слова його можна зрозуміти, як нікчемні хвастощі у присутності старого чоловіка мирної професії, і вирішив терпляче підкоритися тому сміховинному становищу, в яке потрапив. Він, червоніючи, подав дядькові П'єру кубок на дерев'яному підносі, намагаючись за усмішкою приховати своє збентеження.
— Ти просто дурний юнак, — сказав дядько П'єр, — і знаєш жінок так само мало, як і державців, серця яких, — промовив він, урочисто перехрестившись, — бог тримає в своїй правій руці.
— А хто ж тримає серця жінок? — сказав Дорвард, вирішивши не піддаватися безсумнівній зверхності цієї незвичайної людини, зарозумілість і недбале поводження якої впливали на нього, хоч він і соромився цього.
— Ну, про це спитай у когось іншого, — спокійно зауважив дядько П'єр.
Квентін знов дістав відсіч і почував себе ніяково, але не здавався.
"Звичайно, — думав він, — я поважаю цього городянина з Тура не лише тому, що він почастував мене, хоч це й був розкішний і схожий на бенкет сніданок. Собаки та соколи відчувають приязнь до когось лише через те, що їх годують. А щоб привернути до себе людину, насамперед треба до неї поставитись якнайкраще. Проте він не звичайний чоловік… А це прекрасне видиво незабаром зникне, бо, звісно, така чудова дівчина не може мати нічого спільного ні з цим жалюгідним місцем, ні з цим грошовитим купцем, хоч він, здається, має вплив на неї, як, без сумніву, і на всіх, хто до нього наближається.
Дивно, якої ваги надають ці фламандці й французи багатству — незрівнянно більшої, ніж воно на те заслуговує. Я певен, що цей старий купець гадає, ніби я шаную його за гроші, — я, шотландський родовитий дворянин з гербовим щитом, а він майстровий з Тура!"
Такі думки хутко промайнули в голові юного Дорварда тим часом, як дядько П'єр сказав, погладжуючи Жакліну по голівці з довгими косами:
— Цей юнак слугуватиме мені, Жакліно, ти можеш іти. Я скажу твоїй тітці, що вона легковажно робить, виставляючи тебе на показ без усякої потреби.
— Але ж вона прислала мене тільки для того, щоб прислуговувати вам, — сказала дівчина. — Сподіваюся, ви не будете гніватися на мою тіточку за те, що вона…
— Сто чортів! — вигукнув купець, перебиваючи її вже без суворості. — Чи не збираєшся ти отут сперечатися зо мною? Чи, може, хочеш краще роздивитися на цього хлопця? Іди собі, він дворянин, і я можу скористатися з його послуг.
Жакліна вийшла. Квентін Дорвард був такий вражений її раптовим зникненням, яке перервало нитку його роздумів, що, коли дядько П'єр, безтурботно розкинувшись у великому кріслі, звернувся до нього голосом людини, котра звикла, щоб їй підкорялися: "Постав отой піднос передо мною", — він машинально послухався.
Купець насупив густі чорні брови так, що вони майже затулили його гострі проникливі очі, які лише зрідка яскраво і бистро зблискували, мов проміння сонця, що на мить раптово прохоплюється з-за темної хмари.
— Чудове створіння природи, — нарешті вимовив старий, підвівши голову і пильно дивлячись на Квентіна. — Надто гарна дівчина, щоб бути служницею в трактирі. Вона могла б прикрашати дім будь-якого шановного городянина, коли б була краще вихована і не такого низького походження.
Інколи буває, що одне необачно кинуте слово вмить руйнує величний повітряний замок, і ми не можемо не гніватися на того, хто це зробив, бодай і ненавмисне. Квентіна збентежили слова старого, і він ладен був розсердитись, що це чарівне створіння природи — лише служниця, найімовірніше племінниця господаря заїзду, і повинна догоджати кож-пому відвідувачеві, зокрема й дядькові П'єру, який досить багатий для того, щоб примусити виконувати свої примхи.
Думка, настирлива думка, знову стала перед ним: треба було б дати цьому старому зрозуміти різницю між їхнім становищем і вказати, що багатство ще не ставить його на один рівень із Дорвардом з Глен-Гулакіна. Проте щоразу, як він дивився на дядька П'єра, то помічав, що в ньому, незважаючи на похмурий вигляд, зморшки на обличчі й простий, бідний одяг, було щось таке, що заважало висловити цю думку про свою перевагу. Навпаки, що частіш і пильніш Квентін дивився на нього, то дужче кортіло довідатися, хто ж насправді цей чоловік. Зрештою, він уже вважав його не менш як за синдика[43] або за вищого судового урядовця міста Тура, або ще за когось, хто звик вимагати поваги до себе і приймати її від інших.
Тим часом купець знову заглибився в свої думки, від яких він одірвався, тільки щоб побожно перехреститися і з'їсти трохи сухих фруктів та кілька сухарів. Потім він зробив Квентінові знак, щоб той подав йому кубок, і, приймаючи його з рук юнака, між іншим запитав:
— Ти кажеш, що ти дворянин?
— Очевидно, що так, — відповів шотландець, — коли досить п'ятнадцятьох поколінь, щоб зробити з мене дворянина. Це вже я казав вам раніше. Але хай це вас, дядьку П'єр, не бентежить: мене завжди вчили, що обов'язок молодших полягає в тому, щоб допомагати старшим.
— Чудові слова, — сказав купець, беручи з рук юнака кубок, наповняючи його з глека і зовсім не турбуючись тим, що йому прислуговує дворянин.
"Хай йому біс, цьому старому городянинові з ремісників, — подумав Дорвард. — Він приймає послуги від благородного шотландського дворянина з такою безтурботністю, як я приймав би їх від якогось там попихача з Глен-Ізли".
Купець, допивши кубок води, сказав своєму співбесідникові:
— Ти так ретельно смакував боннське вино, що, думаю, вже не захочеш випити за моє здоров'я. Але я маю еліксир, який може перетворювати навіть воду на найкращі вина Франції.
Кажучи так, він добув з пазухи великий гаманець, зроблений із шкіри морської видри, і висипав у бокал цілий дощ дрібних срібних монет, аж поки він не наповнився більш як наполовину.
— Мій хлопче, ти маєш підстави бути вдячнішим, ніж досі, — сказав дядько П'єр, — і твоєму покровителеві святому Квентіну і святому Юліанові.
