Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

За його добру службу йому призначили платню і харчі: флорин на день, два кухлі пива, квасолі, сиру, сухарів і три фунти м'яса на тиждень.

Отак і жили собі Уленшпігель з Неле вдвох, радісно оглядаючи далекі острови вільної Зеландії, луки, ліси, замки, фортеці і військові кораблі гезів, що охороняли береги.

Ночами вони частенько виходили на верхню площадку і, сидячи там, згадували жорстокі бої і говорили про радощі кохання, яких вони зазнали і мали ще зазнати в майбутньому.

Звідти вони дивились на море, на блискотливі літніми ночами хвилі, які то набігали на берег, то відбігали, кидаючись на острови, неначе вогненні привиди.

Неле боялася дивитись на польдери[258], де блукали ясні вогники, бо це, казала вона, душі нещасних жертв. Адже ж усі ці місця були недавно полями боїв.

Мандрівні вогники миготіли на польдерах, сновигали вздовж греблі, верталися знову на польдери, наче не хотіли відлітати від тіл, з яких вони вийшли.

Одної ночі Неле сказала Уленшпігелеві:

— Глянь, як багато їх у Дуївеланді[259] і як високо вони літають! Найбільше їх на Пташиних островах. Хочеш туди, Тілю? Ми натремось мастю, яка покаже нам не видимі для очей смертних речі.

Уленшпігель відповів:

— Якщо це та масть, що носила мене на великий шабаш, то я вірю в неї не більше, ніж у химерний сон.

— Не слід заперечувати сили чарів, — сказала Неле. — Ходімо, Уленшпігелю.

— Ходімо.

Другого дня він попросив у магістраті, щоб йому дали на зміну надійного і гострозорого солдата стерегти вежу і пильнувати околиці.

І він вирушив з Неле до Пташиних островів.

Йдучи полями й греблями, вони бачили зелені острівці, між якими протікала морська вода. На порослих травою пагорках, що простягалися до самих дюн, непорушно сиділи незчисленні зграї чайок і морських ластівок, вкриваючи їх, наче білим снігом, а інші тисячами кружляли в повітрі. На землі було повно гнізд.

Коли Уленшпігель нахилився, щоб підняти на дорозі яйце, на нього з криком налетіла чайка. На цей крик злетілося їх сотні з тривожним квилінням; птахи шугали над головою в Уленшпігеля і над сусідніми гніздами, не насмілюючись підлетіти до нього.

— Уленшпігелю, — сказала Неле, — ці птахи просять, щоб ти не зачіпав їхніх яєчок.

І, говорячи далі, вона аж тремтіла:

— Мені страшно. Ось уже й сонце заходить, небо темніє, загоряються зорі — це година духів. Дивись, які червоні випари котяться по землі. Тілю, мій друже, що це за пекельне чудовисько в хмарах роззявило свою вогненну пащеку? Поглянь у бік Філіппсланду, де кат-король, щоб удовольнити своє жорстоке честолюбство, двічі вирізав таку тьму-тьменну нещасних людей. Он бачиш, як танцюють мандрівні вогники: цієї ночі душі бідолашних людей, полеглих на полі бою, покидають холодне чистилище і виходять на землю, щоб нагрітися в її теплому повітрі. Це година, коли ти можеш просити все, що хочеш, у Христа — Бога добрих чарівників.

— Попіл б'ється в мої груди, — сказав Уленшпігель. — О, якби ж то Христос міг показати нам Сімох, попіл яких, розвіяний по вітру, має зробити щасливою Фландрію і цілий світ!

— Невіро! — мовила Неле. — Ти побачиш їх при допомозі масті.

— Можливо, — сказав Уленшпігель, показуючи на Сіріус, — якщо з цієї холодної зірки спуститься якийсь дух.

Аж ось мандрівний вогник, що літав круг Уленшпігеля, сів йому на палець, і що дужче Уленшпігель його струшував, то міцніше він тримався.

А коли Неле хотіла допомогти Уленшпігелеві, то і до неї стрибнув на палець такий самий вогник.

Уленшпігель дав щиглика своєму вогникові й запитав:

— Скажи, ти душа геза чи іспанця? Коли ти душа геза, то йди в рай, коли ж іспанця, то вертайся назад у пекло, звідки прийшла.

Неле зауважила:

— Не ображай душ, хоч би це були навіть і душі катів. — І, підкидаючи вогник на кінчику пальця, вона звернулась до нього: — Вогнику, любий вогнику, які новини приніс ти з царства духів? Що вони там роблять? Чи вони п'ють, їдять, хоч і не мають ротів? Бо в тебе ж нема нічого, любий вогнику! Чи вони мають людську подобу тільки в благословенному раю?

— Як ти можеш, — зауважив Уленшпігель, — марнувати час на розмови з цим сумним вогником, який не має ні вух, щоб тебе слухати, ні рота, щоб тобі відповісти?

Вона ж, не слухаючи його, говорила до вогника:

— Вогнику, затанцюй у відповідь на три мої питання: перший раз — в ім'я Боже, другий — в ім'я Пресвятої Богородиці і третій — в ім'я духів стихійних, посередників між Богом і людьми.

На її три питання вогник затанцював тричі на кінчику пальця.

Тоді Неле сказала до Уленшпігеля:

— Роздягайся, і я також роздягнусь. На ось срібне пуделечко, в ньому масть, що навіває видива.

— Гаразд, — відповів Уленшпігель.

Потім, роздягнувшись і намастившись чарівною мастю, вони лягли голі одне біля одного на траві.

Жалібно квилили чайки. У хмарах глухо гуркотів грім і спалахували блискавки. З-поміж хмар час від часу виглядали золоті ріжки молодого місяця. Мандрівні вогники Уленшпігеля й Неле миготіли на луці вкупі з іншими.

Раптом величезна рука якоїсь велетки схопила Неле та її коханого і почала кидати їх у просторі, мов дитячі м'ячики, ловити, зіштовхувати, м'яти в руках, жбурляти в озерця між пагорбами і витягати звідти, обплутаних морськими водоростями. Потім, отак бавлячись ними, велетка заспівала так гучно, що пополохала всіх чайок на островах:

Зизоока тля убога

Захотіла прочитати

Незбагненні знаки бога,

Віші тайни розгадати.

Блохи, вчіть святі глаголи,

Віщі, вічні тайни вчіте,

Ті, що в небо, гори, доли

Сімома цвяхами вбиті.

І справді, Уленшпігель і Неле побачили на траві, в повітрі, на небі сім скрижалей з блискучої міді, прибитих сімома цвяхами. На скрижалях було викарбувано:

З гною — паросток квітучий,

Сім — добро і лихо разом,

Чорний вугіль став алмазом,

Дурень вчитель — мудрий учень.

Сім — добро і лихо разом.

Велетка поважно йшла, а за нею слідом усі мандрівні вогники летіли й цвірчали, мов коники:

Він король над королями,

Над всіма панами пан,

Папа пап, але між нами

Він колода і бовван.

Раптом велетка перемінилась: стала худіша, сумніша і ще більша. В одній руці вона тримала скіпетр, а в другій — меч. Ім'я її було — Пиха.

Кинувши Уленшпігеля й Неле на землю, вона сказала:

— Я богиня.

Потім поруч із нею, верхи на козі, з'явилась руда дівка в розхристаній одежі, з голими грудьми й бистрими очима. Ім'я її було — Хтивість. Потім прийшла стара єврейка, що збирала шкаралупу чаїних яєць. Її ім'я було — Скнарість. Далі жадібний ненажера чернець, що гриз ковбасу, запихався сосисками, чвакаючи безперестанку щелепами, наче свиня, на якій він їхав. Ім'я його було — Ненажерливість. Далі йшло Лінивство, ледве переставляючи ноги, бліде, брезкле, з погаслими очима. Гнів підганяв його поперед себе, шпигаючи голкою. Лінивство лементувало від болю і, все в сльозах, падало від утоми на коліна. За ними йшла худюща Заздрість з гадючою головою, щупачими зубами і кусала всіх: Лінивство — за те, що надто добросердне, Гнів — за те, що надто запальний, Ненажерливість — що надто вгодована, Хтивість — що надто рум'яна, Скнарість — за те, що збирає шкаралупу, Пиху — що носить пурпурову мантію і корону. А мандрівні вогники танцювали навкруги і нарешті жалібно заговорили голосами чоловічими, жіночими й дитячими:

— Ти, Пихо, мати честолюбства, і ти, Гніве, джерело жорстокості! Ви вбивали нас на бойовищах, у в'язницях, у катівнях, щоб зберегти свої скіпетри й корони! Заздрість, ти знищила в зародку чимало благородних і корисних думок — ми душі замучених мислителів. Скнарість, ти міняла на золото кров бідного люду — ми душі твоїх жертв. Хтивість, супутнице й сестро Вбивства, що зродила Нерона, Мессаліну, Філіппа, короля іспанського, ти купуєш цноту і оплачуєш розпусту — ми душі загиблих. Лінивство й Ненажерливість, ви брудните світ, треба вас вимести, наче сміття, — ми душі загиблих.

Тут почувся якийсь голос, що заспівав:

З гною — паросток квітучий,

Сім — добро і лихо разом.

Дурень вчитель — мудрий учень.

Звідки візьме тля-пролаза

Попіл і вугілля разом?

І вогники відповіли:

— Ми вогонь, ми помста за всі сльози, народне горе, помста панам, що полювали у своїх маєтках на людей, як на дичину, помста за безглузді війни, за кров, пролиту у в'язницях, за спалених чоловіків, за жінок і дівчат, живцем закопаних у землю, помста за кайдани й кров. Ми — вогонь, ми — душі загиблих.

При цих словах Семеро перетворились на дерев'яні статуї, зовсім не змінивши свого вигляду.

І пролунав чийсь голос:

— Уленшпігелю, спали це дерево.

Уленшпігель, звертаючись до вогників, сказав:

— Ви — вогні, робіть своє діло.

І вогники юрбою оточили Сімох, які загорілись і спопеліли.

І потекла кривава річка.

А з попелу вийшло сім інших постатей. Перша сказала:

— Моє ім'я було Пиха, а тепер я буду Гордість благородна.

Потім заговорили інші, і Уленшпігель і Неле побачили Скнарість, що перетворилася в Ощадність, Гнів — у Жвавість, Ненажерливість — в Апетит, Заздрість — у Змагання, Лінивство — у Мрію поетів і мудреців, а Хтивість верхи на козі обернулася в прекрасну жінку, ім'я якої було Кохання.

І вогники закружляли навколо них у веселому танці.

Тоді Уленшпігель і Неле почули тисячі голосів не видимих їм чоловіків і жінок, насмішкуватих і дзвінких, як дзвіночки:

Коли на землю і на води

Прийдуть владарювати Сім,

Піднімуть голову народи

І добре буде жити всім.

І Уленшпігель сказав:

— Духи глузують з нас.

І якась могутня рука схопила Неле і жбурнула її в простір. І духи заспівали:

Як тільки Північ

Обгорне Захід —

Все лихо згине.

Шукай Пояс.

— Горе мені, — сказав Уленшпігель, — Північ, Захід, Пояс. Темне ваше пророцтво, панове духи.

А духи знову глузливо заспівали:

Північ — це Нідерланди,

Бельгія — Захід,

Пояс — то їхній союз.

Пояс — то їхня дружба.

— А ви зовсім не такі дурні, панове духи, — мовив Уленшпігель.

І духи знову заспівали глузливо:

Тож знайте, бідолахи: як з'єднає

Пояс Бельгію і Нідерланди —

Це й буде Пояс дружби

І прекрасного союзу.

Met raedt

En daedt;

Met doodt

En bloodt.

Спільна рада

І до смерті,

І до крові —

Так і було б воно,

Якби не Шельда,

Еге ж, бідолахи, якби не Шельда.

— Горе нам, — зітхнув Уленшпігель, — так і мордуйся ціле життя: людина плаче, а доля скаче.

І до смерті,

І до крові.

Якби не Шельда, —

знову проспівали глузливо духи.

Але тут могутня рука схопила Уленшпігеля і жбурнула його в простір.

10

Впавши, Неле протерла очі, але нічого не побачила, крім сонця, що сходило в золотавому тумані, трави, позолоченої його промінням, і жовтуватого від сонячного світла чаїного пір'я.