Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де
Стрибай, човнику, по хвилях!
Капітан флібота, побачивши в човні Ламме, що веслував, як навісний, наказав спустити з палуби драбину. Ламме стрибнув на драбину, мало не зірвавшися в море і відіпхнувши шлюпку більш як на три сажні, видряпався, наче кіт, на палубу та й кинувся до своєї жінки, що аж нестямилася з радощів і почала його обіймати й цілувати.
— Ламме, не забирай мене з собою! — казала вона. — Я дала обітницю Богові, але я тебе кохаю, дружино моя люба!
Неле вигукнула:
— То це ж Каллекен Гейбрехтс, красуня Каллекен!
— Так, це я, — сказала та. — Але що вдієш, минув уже полудень моєї краси.
І вона засмутилась.
— Що ти вчинила? — крикнув Ламме. — Де ти поділася тоді? Чому ти покидаєш мене тепер?
— Слухай, — сказала вона, — і не сердься на мене. Я тобі все розкажу. Знаючи, що ченці — люди божі, я довірилась одному з них. Його звуть брат Корнеліс Адріансен.
— Що? — закричав Ламме, почувши це ім'я. — Отой злостивий лицемір з помийницею замість рота, повною бруду й мерзоти, що тільки й мріє про знищення реформатів, що тільки й знає вихваляти інквізицію й королівські укази! Ах! Отой мерзенний розпусник!..
— Не ображай божого чоловіка, — мовила Каллекен.
— Божий чоловік! — вигукнув Ламме. — Знаю я його! Це мерзотник і паскуда. О нещаслива доле! Моя прекрасна Каллекен потрапила в лабети цьому ченцеві! Не підходь до мене, бо я тебе вб'ю! А я так її любив! Моє бідне, обдурене серце належало тільки їй! Що ти робиш тут? Навіщо ти перев'язувала мою рану? Хай би я краще вмер! Геть від мене! Я більше тебе не можу бачити! Йди геть, а то я кину тебе в море. Де мій ніж?..
Вона обняла його:
— Ламме, чоловіче мій, не плач! Не думай про мене погано. Я ніколи не належала цьому ченцеві.
— Ти брешеш! — крикнув Ламме, плачучи і скрегочучи зубами. — Ах, я ніколи не ревнував, а тепер довелося. Сумна пристрасть! І гнів і любов, хочу вбити тебе і обіймати. Йди геть! Ні, зостанься! Я був такий добрий до неї! А тепер хочу її вбити! Де мій ніж? О, щось пече мене, роздирає, гризе, а ти смієшся з мене!..
Плачучи, вона обнімала його, ніжна, покірна.
— Так, — казав він, — який же я дурний, що гніваюсь на тебе. Так, ти берегла мою честь, ту честь, яку так безглуздо поєднують з жіночою спідницею. То ось для чого ти так солодко мені усміхалась, коли просилася пустити тебе піти на проповідь з приятельками…
— Дозволь мені все сказати! — говорила вона, обнімаючи його. — Щоб мені вмерти тут на місці, коли я обманюю тебе!
— Ну, вмирай, — сказав Ламме. — Ти ж все одно збрешеш!
— Вислухай мене! — благала вона.
— Говори чи не говори, мені тепер байдуже, — сказав Ламме.
— Брата Адріансена, — почала Каллекен, — вважали за доброго проповідника. Я пішла його послухати. Він ставив духовний сан і безшлюбність понад усе на світі, бо через це найлегше потрапити в рай. Його красномовність була надзвичайна, і багато слухачок, чесних жінок, серед яких була і я, а особливо удовиць і дівчат, були вражені до живого серця. А що безшлюбність, як він казав, є стан найдосконаліший, то він і радив нам зректися шлюбного життя. От ми й заприсяглися не знати більше чоловіків…
— Крім нього, безумовно, — зауважив, плачучи, Ламме.
— Мовчи вже, — сказала вона сердито.
— Ну що ж, добивай мене! — сказав він. — Ти завдала мені такого удару, що мені вже край.
— Ні, мій любий, — мовила вона, — коли я буду завжди біля тебе…
Вона хотіла обняти його й поцілувати, але він її відштовхнув.
— Вдови, — сказала вона, — дали обітницю не виходити більше заміж.
Ламме слухав її, поринувши у свої ревниві думки, а Каллекен сором'язливо вела далі:
— Він вибирав собі в духовні дочки тільки гарних жінок і дівчат, а інших відсилав до парафіяльних священиків. Він звелів нам заприсягтися, що ми будемо сповідатись тільки в нього, і ми дали йому таку присягу. Мої товаришки, досвідченіші, ніж я, запитали мене, чи не бажаю я навчитися святого послуху й покути, і я погодилась. В Брюгге, у домі на Набережній каменярів, біля монастиря братів-міноритів, жила жінка, на ім'я Калле де Нажаж. Вона за один червінець на місяць давала молодим дівчатам притулок, годувала їх і навчала. Брат Корнеліс міг непомітно з монастиря прийти до Калле де Нажаж. От у тому домі, в маленькій кімнатці, я зустрілася з ним на самоті. Тут він звелів мені розповісти про всі мої нахили, природні і тілесні. Я спочатку вагалася, але потім наважилась і, плачучи, розповіла йому про все.
— О лихо! — бідкався Ламме. — І цей брудний кнур слухав твою чисту сповідь!
— Він завжди казав мені, і це таки правда, мій чоловіче, що Бог усе бачить, а тому треба на сповіді перемогти свій земний сором, відкрити сповідникові всі свої гріхи й бажання, і тоді ми станемо гідні послуху й покути. Нарешті він сказав, що мені треба стати перед ним голою, щоб моє тіло дістало найлегшу кару за мої гріхи. І одного разу він примусив мене роздягнутись, і коли я роздяглася, то від сорому впала непритомна і прийшла до пам'яті лише тоді, коли він дав мені понюхати якоїсь солі. "На цей раз досить з тебе, моя доню, — сказав він, — приходь через два дні і принеси прута". Це тривало довго; але ніколи… присягаюсь тобі Богом і всіма святими… чоловіче мій… зрозумій мене… глянь на мене… подивись, чи я брешу? Я залишилася чиста й вірна тобі… я люблю тебе.
— Бідне, ніжне тіло! — вигукнув Ламме. — О, ганебна пляма на твоїх шлюбних шатах!
— Ламме, — сказала вона, — він же говорив від імені Бога і всіх святих нашої матері церкви. Чи могла ж я не послухатись його? Я завжди любила тебе, але ж присяглася Пречистій Діві страшною присягою не віддаватися тобі. Та в мені не згасла ніжність до тебе. Чи згадуєш заїзд у Брюгге? Я була в Калле де Нажаж, коли ви їхали з Уленшпігелем на ослах. Я пішла за тобою. В мене було чимало грошей, я нічого не витрачала на себе, побачила, що ти голодний, і серце моє потягнулось до тебе. Я відчула жаль і любов.
— Де він тепер? — запитав Ламме.
Каллекен відповіла:
— Злі люди наговорили на нього, і після допиту, що йому вчинили з наказу магістрату, брат Адріансен мусив покинути Брюгге і шукати притулку в Амстердамі. Мені казали на фліботі, що мій чоловік узяв його в полон.
— Як? — вигукнув Ламме. — Це той чернець, якого я відгодовую?
— Атож, — відповіла Каллекен, затуляючи руками обличчя.
— Сокиру! Дайте сокиру! — крикнув Ламме. — Я уб'ю його, а сало цього розпусного цапа продам з торгів! Швидше вертаймося на корабель! Шлюпку! Де шлюпка?
— Це підло — вбити або хоч би поранити бранця, — сказала Неле.
— А ти чого так сердито дивишся на мене, заборониш мені, чи що? — сказав він.
— Атож, — відповіла Неле.
— Ну гаразд, — знехотя сказав Ламме, — я не зачіпатиму його, тільки дай випустити його з клітки. Шлюпку! Де шлюпка?
Вони швидко спустилися в шлюпку.
Ламме веслував і плакав.
— Ти журишся, чоловіче? — запитала його Каллекен.
— Та ні, — відповів він, — я веселий. Ти ж мене більше не покинеш, правда?
— Ніколи, — мовила вона.
— Ти кажеш, що залишилася чистою і вірною мені, — сказав він, — але ж, моя мила, кохана Каллекен, я тільки й жив для того, щоб тебе знайти, і ось тепер через цього ченця щастя наше буде отруєне ревнощами… Коли я зажурюся або й просто втомлюся, мені буде ввижатися, як твоє голе тіло ганебно лупцюють. Весна кохання нашого була моя, а літо його. Осінь буде сірою, а там прийде й зима і поховає мою вірну любов.
— Ти плачеш? — запитала Каллекен.
— Так, — відповів Ламме, — що минуло, те не вернеться.
Тоді Неле сказала:
— Якщо Каллекен була тобі вірна, то повинна б тебе покинути за твою злу мову.
— Він і не уявляє собі, як я його люблю, — сказала Каллекен.
— Ти правду кажеш? — скрикнув Ламме. — Йди ж до мене, моя рибонько, моя жіночко, тепер для мене буде і осінь ясна, і тепла зима.
Він повеселішав, і вони вернулися на корабель.
Уленшпігель дав Ламме ключа від клітки.
Ламме відчинив її і хотів за вухо витягти звідти ченця, та не міг. Тоді хотів витягти боком, але й боком чернець не пролазив.
— Треба ламати клітку. Каплун надто жирний, — сказав він.
Чернець ледве виліз, очманіло поводячи навколо очима і підтримуючи обома руками черево, але зразу ж упав на зад, коли судно хитнулося від великої хвилі.
Ламме сказав до нього:
— А що, і тепер будеш називати мене череванем? Ти вже куди товщий за мене. Хто годував тебе по сім разів на день? Я! Чого це ти, горланю, став тепер тихіший і до бідних гезів прихильніший? Як посидиш у клітці ще з рік, то й не вилізеш звідти. Твої щоки при кожному рухові дрижать, як свинячі драглі. Ти й не кричиш більше. Незабаром і сопіти перестанеш.
— Мовчи вже, череваню! — не витримав чернець.
— "Череваню"? — крикнув Ламме розлючено. — Я Ламме Гудзак — мішок з добром, а ти — брат Дікзак, Фетзак, Лейгензак, Слоккензак, Вульпзак — великий лантух, лантух сала, лантух брехні, лантух ненажерливості, лантух розпусти. У тебе під шкурою на чотири пальці сала, твоїх очей вже не видно. Уленшпігель і я вмістились би під склепінням твого черева. Ти називаєш мене череванем. А хочеш дзеркало, щоб поглянути на своє преподобне черево? Це ж я тебе так відгодував, барило ти з м'яса й кісток. Я заприсягнувся, що ти жиром будеш плюватись, жиром потіти і залишати за собою жирні сліди, як свічка, що тане на сонці. Кажуть, що грець вхопить, як з'явиться сьоме воло. У тебе тепер п'ять з половиною. — Потім він звернувся до гезів: — Гляньте на цього розпусника! Це брат Корнеліс Адріансен Ледаріансен з Брюгге. Там він проповідував новітню соромливість. Його сало — це його кара. Його сало — це справа моїх рук. Тож слухайте ви, матроси й солдати, я вас покидаю, і тебе, Уленшпігелю, покидаю також, і з тобою, маленька Неле, розлучаюсь і вирушаю у Фліссінген, де моє майно, і житиму там з моєю бідолашною віднайденою дружиною. Ви колись присягалися мені, що виконаєте кожне моє бажання…
— Слово гезів тверде, — відповіли вони.
— Отже, — мовив Ламме, — глядіть мені цього розпусника, цього брата Адріансена Ледаріансена з Брюгге. Я заприсягнувся, що він у мене буде жирний, як кабан, і здохне від свого сала. Зробіть клітку трохи ширшу, годуйте не сім, а дванадцять разів на день, і щоб їжа була жирна й солодка. Він уже й тепер як бик, зробіть, щоб він був такий, як слон, і виповнив собою цілу клітку.
— Ми відгодуємо його, — пообіцяли гези.
— Ну, а тепер, — вів далі Ламме, звертаючись до ченця, — я й з тобою, нікчемо, хочу попрощатися.
