Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Здавалося, не було на світі таких почестей і чинів, від яких би воно просвітліло.

Та все ж він підвівся й вирушив подякувати князеві, а малий Володийовський тим часом ходив туди–сюди по його квартирі, потираючи руки.

— Оце так так! — примовляв він. — Поручик гусарської хоругви! У такі молоді роки до цього ще, либонь, ніхто не дослужився.

— Аби тільки Господь повернув йому щастя! — озвався пан Заглоба.

— Отож–бо! Отож–бо! Ви помітили, у нього на обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Він волів би відмовитися, — зауважив пан Лонгінус.

— І не дивно, добродію! — зітхнув пан Заглоба. — Я сам за таку кралю правицю віддав би, хоч нею й стяг здобув.

— Ваша правда!

— А що, пан Суфчинський, певно, помер? — запитав пан Володийовський.

— Певно, так.

— Хто ж тепер намісником буде? У хорунжого ще тільки вус засіявся, та й Старокостянтинів він щойно прийняв.

Питання залишилося відкритим. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

— Милостивий пане, — звернувся він до Підбип'яти, — князь намісником вашу милость призначив.

— О Боже! О Боже! — простогнав пан Лонгінус, молитовно складаючи руки.

— Так само міг би призначити його ліфляндську кобилу, — пробурмотів пан Заглоба.

— Ну, а що з роз'їздом? — поцікавився пан Володийовський.

— Вирушаємо негайно, — відповів пан Скшетуський.

— Людей багато князь велів узяти?

— Одну козацьку й одну волоську хоругви, разом п'ятсот шабель.

— Гей, то це ціла експедиція, а не роз'їзд! Та коли так, пора у дорогу.

— У дорогу, у дорогу! — повторив пан Заглоба. — Може, з Божою поміччю якусь вісточку й роздобудемо.

Через дві години, рівно із заходом сонця, четверо приятелів виїжджали із Чолганського Каменя на південь, майже водночас покидав табір і пан коронний стражник зі своїми людьми. На їхній від'їзд дивилася сила–силенна рицарів із різних хоругов, котрі не скупилися на викрики й збиткування; офіцери ж тиснулися навколо пана Кушеля — він розповідав, за що було вигнано стражника і як усе це сталося.

— Я носив йому князівський наказ, — говорив пан Кушель, — і, повірте, ваші милості, місія ця виявилася periculosa , бо щойно він прочитав його, почав ревти як віл, коли його таврують залізом. І на мене з тесаком кинувся, дивом не вдарив, здається, побачив за вікном німців пана Корицького, що оточували квартиру, і моїх драгунів із шаблями в руках. І враз заходився кричати: "Добре! Добре! Я піду, раз мене виганяють!.. Піду до князя Домініка, котрий мене із вдячністю прийме! Не буду, каже, з дідами служити, а за себе, кричить, помщуся, не будь я Лащем!.. І від того молокососа, каже, зажадаю сатисфакції!". Я думав, його жовч заллє — увесь стіл тесаком подовбав від злості. І скажу вам, ваші милості, що я не певен, чи з паном Скшетуським не станеться чогось лихого — зі стражником жарти кепські. Затятий це чоловік і гордовитий, котрий ще жодної образи нікому не простив, до того ж не з лякливих та ще й високий сановник.

— Та що може зі Скшетуським статися sub utela його ясновельможності! — вигукнув один із офіцерів. — І пан стражник, хоч би й мав таке на думці, буде з цим рахуватися.

Тим часом поручик, нічого не знаючи про погрози пана стражника, віддалявся зі своїм загоном від табору, прямуючи до Ожигівців у бік Південного Бугу й Медведівки. Хоч вересень уже позолотив листя на деревах, ніч була погожа й тепла, як у липні. Такий видався цей рік: зими майже не було, а весною усе цвіло в ту пору, коли в минулі роки у степах іще лежав глибокий сніг. Після дощового літа перші місяці осені були сухі й м'які, із тьмяними днями і ясними місячними ночами. Їхали вони рівною дорогою, особливо не остерігаючись, бо ще недалеко були від табору, і тут навряд чи хто осмілився б напасти. Їхали жваво: попереду намісник із кільканадцятьма вершниками, а за ним Володийовський, Заглоба і пан Лонгінус.

— Погляньте–но, ваші милості, як місячне сяйво освітлює он те узгір'я, — шепотів пан Заглоба, — присягаюсь, як удень. Кажуть, що тільки під час війни бувають такі ночі, аби душі, вийшовши із тіл, не порозбивали собі навпотемки лобів об дерева, як горобці об крокви у стодолі, й легше знаходили дорогу. Сьогодні ще й п'ятниця, Спасів день, коли отруйні випари із землі не виходять, і нечисті сили до людини доступу не мають. Відчуваю, що мені стало легше, і надія у душу входить.

— Найголовніше, що ми, все–таки, виїхали і хоч щось зробимо для порятунку князівни! — мовив пан Володийовський.

— Найгірше — це журитися, на місці сидячи, — підхопив пан Заглоба, — а на коня сядеш, протрясешся, аж гульк — відчай уже спустився до ніг, а там і зовсім висиплеться.

— Не вірю я, — прошепотів пан Володийовський, — щоб так легко усе можна було витрясти. Любов, exemplum , ніби кліщ у серце впивається.

— Якщо любов щира, — озвався пан Лонгінус, — хоч ти з нею як із бурмилом борюкайся, усе одно здолає тебе.

Сказавши це, пан Лонгінус зітхнув — зітхання вирвалося з його переповнених грудей, як із ковальського міха. Сам же Володийовський звернув очі до неба, ніби шукав поміж зірками ту, що світила княжні Барбарі.

Коні раптом зафоркали в усій хоругві, а вершники відповіли їм: "На здоров'я, на здоров'я!" — і все стихло. Та ось чийся сумний голос затяг у задніх лавах пісню:

О тій порі, порі погожій,

Коли на бій ідеш,

Ти в нічку лагідну, небоже,

До ранку все ж заснеш.

— Старі жовніри кажуть, що коні форкають перед добром, і батько мій покійний так казав, — мовив пан Володийовський.

— Щось мені ніби на вухо шепче: не марно ми їдемо, — відповів пан Заглоба.

— Дай же, Боже, й поручикові нашому бадьорості душевної, — зітхнув пан Лонгінус.

Пан Заглоба заходився кивати головою й крутитися, як людина, що не може спекатися якоїсь думки, нарешті озвався:

— Мене зовсім інше мучить — поділюсь–но я з вами, добродії, а то більше терпіти не можу. Чи не помітили ви, ваші милості, що від недавнього часу Скшетуський — якщо, звісно, не вдає — тримається так, наче найменше з усіх нас турбується про порятунок бідолашної князівни?

— Де там! — заперечив пан Володийовський. — Це у нього вдача така — ні перед ким не показувати своєї біди. Він завжди був такий.

— Це саме собою, але згадай–но, ваша милость: хоч би як ми його підбадьорювали, він і мені, і тобі відповідав "Нехай нагородить вас Господь!". і робив це так negligenter , ніби йшлося про якусь дріб'язкову справу, а Бог свідок, чорна була б це із його боку невдячність: сердешна стільки за ним наплакалася, так настраждалася, що на воловій шкурі не списати цього. На власні очі це бачив.

Пан Володийовський похитав головою.

— Не може такого бути, щоб він її забув, — відповів він. — Хоч, правда, вперше, коли той диявол викрав її з Розлогів, він був у такому відчаї, що ми за його mentem боялися, а тепер набагато стриманіший. Але якщо йому Бог дав душевний спокій і сили — то на краще. Як щирі друзі, ми повинні з цього радіти...

По цих словах пан Володийовський пришпорив коня і поскакав уперед до пана Скшетуського, а пан Заглоба якийся час їхав мовчки поруч із паном Підбип'ятою.

— Ти теж, ваша милость, як і я, гадаєш, що якби не амури, значно менше зла коїлося б на світі?

— Що кому Господом Богом призначено, воно його не мине, — відповів литвин.

— Ніколи ти, ваша милость, улад не відповіси. То одне, а то геть інше. От чого Трою було зруйновано? А ця війна хіба не через руду косу? Закортіло Хмелеві Чаплинської чи Чаплинському Хмельницької, а нам за їхню гріховну хіть скручувати собі в'язи!

— Це любов нечиста, а є й високі почуття, що примножують славу Господню.

— От зараз ваша милость як в око вліпив. А чи скоро ти сам у цій винарні працювати почнеш? Чував я, що тебе перед походом рушником перев'язали?

— Ех, братику!.. Братику!..

— Що, три голови на заваді стоять?

— Еге ж! Так воно й є!

— Тоді ось що я тобі скажу: замахнися добре і зітни разом голови Хмельницькому, ханові та Богунові.

— Якби тільки вони захотіли у ряд стати! — мрійливо відповів пан Лонгін, звертаючи очі до неба.

Тим часом пан Володийовський довго їхав поруч зі Скшетуським, мовчки поглядаючи з–під шолома на його смертельно бліде обличчя, нарешті його стремена своїм торкнувся.

— Яне, — почав він, — це кепсько, що ти так глибоко замислюєшся.

— Не замислююся я, а молюся, — відповів Скшетуський.

— Свята це і похвальна річ, але ж ти не чернець, щоб задовольнятися самою молитвою.

Пан Ян поволі повернув своє мученицьке обличчя до Володийовського і спитав глухим, сповненим смертельної покірливості голосом:

— Скажи, Міхале, що мені ще зосталося, як не чернеча сутана?..

— Тобі зосталося її врятувати, — відповів Володийовський.

— Що я й робитиму до останнього подиху. Але якщо навіть знайду її живою, чи не буде запізно? Поможи мені, Боже, бо про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Я нічого більше не прагну, крім як вирвати її із тих навіжених рук, а потім нехай знайде вона такий притулок, якого і я шукатиму. Певно, не було на це Божої волі... Дай мені помолитися, Міхале, а кривавої рани не торкайся...

У Володийовського стислося серце. Йому хотілося втішити товариша, підбадьорити надією, але слова застрявали у горлі. І їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи пана Скшетуського ворушилися швидко, нашіптуючи молитву, якою він, напевно, хотів прогнати жахливі думки, а малого рицаря, коли він глянув на освітлене місяцем приятелеве обличчя, пойняв страх, бо йому здалося, що це чисто обличчя ченця — суворе, виснажене постами й умертвінням плоті.

Коли це враз той самий голос знову заспівав у задніх шерегах:

А як з війни прийдеш із горя —

Дорогою бійця,

То пустка буде у коморі

І тіло у рубцях.

РОЗДІЛ V

Пан Скшетуський ішов зі своїм загоном так, що удень відпочивав у лісах, виставляючи пильну охорону, а вночі рухався вперед. Наблизившись до якогось села, він зазвичай оточував його, аби жодна жива душа не вийшла, набирав харчів, корму для коней, але передусім збирав відомості про супротивника, після чого залишав село, не завдавши жителям нічого лихого, а відійшовши трохи, круто міняв напрямок, щоб супротивник не міг довідатися в селі, у який бік пішов загін.

Метою походу було дізнатися, чи Кривоніс зі своїми сорока тисячами тримає ще в облозі Кам'янець, чи, відмовившись од безплідного наміру, йде на підмогу Хмельницькому, аби вкупі з ним стати із ворогом на вирішальну битву, а також довідатися, що поробляють добруджські татари — чи переправилися вже через Дністер і з'єдналися з Кривоносом, чи ще стоять табором на березі? Це були важливі відомості для польського війська, і рейментарі мали самі про них подбати, але через недосвідченість їм таке й на думку не спадало, і тому князь–воєвода руський узяв на себе цей тягар.