Воно - Кінг Стівен
Річі розчепив свою мертву хватку в Білла на животі й натомість тепер тримався за перед багажника над заднім колесом. Білл навскіс перетнув Канзас-стрит і в ще дужче прискореному темпі помчав бічними вуличками, прямуючи до Вітчем-стрит так, немов мчить низкою географічних сходинок. Вони кулею, неймовірно стрімко вилетіли з Стрефем-стрит на Вітчем. Білл поклав Сілвера мало не набік, знову прокричавши:
— Нумо, Сілвере!
— Жени його, Великий Білле, — заверещав Річі, такий переляканий, що ледве не насметанив собі в джинси, але все одно дико сміючись. — Навстоячки цього малюка!
Білл перевів слова в дію, підвівшись, нахилившись над кермом, він крутив педалі в божевільному темпі. Дивлячись на Біллову спину, напрочуд широку для хлопчика одинадцяти, ближче до дванадцяти, років, спостерігаючи, як вона працює під товстою курткою, як спадають спершу в один бік, а потім в інший ці плечі, коли він перекидає вагу з одної педалі на іншу, Річі раптом набув упевненості, що вони невразливі… вони житимуть завжди й вічно. Ну, можливо, не вони, але Білл так. Білл сам не має ані найменшого уявлення, який він сильний, який він чогось надійний і досконалий.
Вони мчали вперед, тепер будинків поменшало, вулиці перетинали Вітчем-стрит через довші інтервали.
— Нумо, Сілвере! — волав Білл, а Річі верещав своїм Голосом Ніґґера Джима, високим і пронизливим: — Нумо, Сільва, маса, осе пральня! Ви женеш велик мьрії, біхме! Востодіомилуй! Нумо, Сільва, ГАЙДААА!
Тепер вже вони минали зелені поля, що здавались пласкими й міленькими під цим сірим небом. Удалині попереду Річі побачив стару цегляну залізничну станцію. Правобіч неї виступали в ряд маршем склади з гофрованого заліза. Сілвер підстрибнув на рейках однієї колії, потім іншої.
А ось і Нейболт-стрит, збігає праворуч. "ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ ДЕРРІ" написано на синьому вказівнику під вказівником із назвою вулиці. Іржавим і покривленим. Під ним набагато більший щит, — жовте поле, чорні літери. Напис на ньому немов пояснює саму станцію: "ГЛУХИЙ ЗАВУЛОК".
Білл завернув на Нейболт-стрит, вискочив за інерцією на хідник і знову опустив ногу долі.
— Д-д-давай з-з-звідси п-пройдемось.
Річі зісковзнув з багажника зі змішаними почуттями полегшення і жалю.
— Окей.
Вони вирушили по тротуару, потрісканому, забур'яненому. Десь попереду, на станції, забурчав, повільно набираючи оберти, дизельний локомотив, стишився, а потім розпочав усе знову. Раз чи два вони почули металеву музику перестуку сполучуваних зчеплень.
— Тобі лячно? — спитав Річі в Білла.
Білл, ведучи Сілвера за кермо, коротко глянув на Річі, а потім кивнув:
— Т-т-так. А т-т-тобі?
— Звичайно, ще б пак, — відповів Річі.
Білл розповів Річі, що минулого вечора розпитував у батька про Нейболт-стрит. Батько сказав, що до кінця Другої світової війни багато залізничників жили в цьому кутку — машиністи, кондуктори, стрілочники, колійні обхідники, вантажники. Вулиця занепала разом зі станцією, і що далі Білл з Річі нею просувалися, то віддаленіше один від одного стояли на ній будинки, дедалі жалюгідніші, брудніші. Останні три чи чотири обабіч стояли порожні, забиті дошками, із зарослими подвір'ями. "Продається" сиротливо лопотіло оголошення з ґанку одного з них. На око Річі це оголошення мало такий вигляд, ніби йому вже з тисячу років. Тротуар обірвався, і далі вони пішли битою стежкою, з якої мляво проростав бур'ян.
Білл зупинився й показав:
— Он він, — сказав він півголосом.
Двадцять дев'ятий номер на Нейболт-стрит був колись доглянутим червоним "Кейп-Кодом".[395] Можливо, подумав Річі, тут колись жив якийсь машиніст, холостяк, ніяких штанів, а тільки джинси й багато отих рукавиць із великими, жорсткими манжетами та чотири або п'ять машиністських картузів зі смугастого матрацного тику — парубок, який приїздив додому раз або двічі на місяць, на три-чотири-дні, і слухав радіо, пораючись у садку; парубок, який їв переважно смажену їжу (і жодних овочів, хоча вирощував їх для друзів) і який думав вітряними ночами про Дівчину, Яку Він Покинув.
Тепер червона фарба зблякла до блідо-рожевої, що відшаровувалася огидними клаптями, які скидались на виразки. Вікна — сліпі очі, забиті дошками. Більша частина ґонту пощезла. Бур'ян ріс по обох боках стражденного будинку, а моріжок буяв рясним, першим у цьому сезоні врожаєм кульбаб. Високий дощатий паркан ліворуч, мабуть, колись акуратний, білий, але тепер вицвілий до мутно-сірого кольору, майже однакового з опущеним донизу небом, п'яно хилився туди-сюди між буйними чагарями. Приблизно на півдорозі вздовж цього паркану Річі побачив страховидний ліс соняшників — найвищий був футів п'ять заввишки чи й більше. Вони мали якийсь розпухлий, гидкий вигляд і не сподобалися йому. Вітерець шелестів ними і, здавалося, вони кивають разом: "Тут хлопчики, хіба це не чудово! Нові хлопчики. Наші хлопчики". Річі стенувся.
Поки Білл акуратно прихиляв Сілвера до в'яза, Річі уважно приглядався до будинку. Він примітив колесо, що стирчало з густої трави біля ґанку, і показав на нього Біллу. Білл кивнув; то був той перекинутий триколісний велосипед, про який згадував Едді.
Вони подивилися в один бік і в інший уздовж Нейболт-стрит. Пихкання того дизельного локомотива здіймалося і спадало, потім починаючись знову. Цей звук, здавалося, висить у захмаринні, немов якийсь чар. Вулиця була абсолютно безлюдною. Річі чув, як поодинокі машини проїжджають по шосе № 2, але бачити їх не міг.
Дизель пихкотів і стишувався, пихкотів і стишувався.
Велетенські соняхи кивали з розумінням: "Свіжі хлопчики. Гарні хлопчики. Наші хлопчики".
— Т-т-ти г-г-готовий? — спитав Білл і Річі злегка здригнувся.
— Ти знаєш, я оце щойно подумав, що, може, останню купу книжок, які я набрав у бібліотеці, якраз сьогодні треба здавати, — сказав Річі. — Може, мені краще…
— П-п-припини це л-лайно, Р-р-річі. Т-ти готовий чи н-н-ні?
— Гадаю, готовий, — казав Річі, знаючи, що він зовсім не готовий, знаючи, що він ніколи не буде готовий для цієї сцени.
Вони вирушили через зарослу галявину до ґанку.
— Г-г-глянь о-о-онде, — показав Білл.
З дальнього краю ліворуч ґратчаста запона ґанку похилилася на плетиво чагарів. Хлопчики побачили оголені іржаві цвяхи. Там росли старі трояндові кущі. І тоді як ліворуч і праворуч виваленої запони вони хоч як безладно, але квітнули, ті, що були безпосередньо навкруг і перед нею, перетворилися на мертві скелети.
Білл з Річі похмуро перезирнулись. Все, що розповідав Едді, здавалося досить правдивим; минуло сім тижнів, а докази все ще тут.
— Ти ж не хочеш туди насправді залазити, еге ж? — спитав Річі. Він майже благав.
— Н-н-ні, — сказав Білл. — А-а-але я м-м-мушу.
Із завмиранням серця Річі побачив, що він каже це абсолютно щиро. Знов повернулося в очі Біллі те сіре світіння, неухильне сяйво. В обрисах його обличчя з'явилася та кремінна завзятість, яка робила його старшим на вигляд. Річі подумав: "Певно, він дійсно намірився убити його, якщо воно досі там. Убити, і, можливо, відрізати голову, і принести її своєму батькові, і сказати: "Дивися, оце те, що вбило Джорджі, а тепер ви будете розмовляти зі мною ввечері, може, просто розповідатимете, як минув ваш день, чи хто програв, коли ви підкидали монетку, щоб з'ясувати, хто платитиме за вранішню каву?— Білле… — почав він, але Білла вже не було поруч. Він уже йшов кругаля до правого кінця ґанку, де під нього мусив тоді залазити Едді. Річі довелося його наздоганяти, і він мало не впав, перечепившись об обплутаний травою триколісник, що іржавів там, поступово занурюючись у ґрунт.
Він догнав Білла, коли той присідав, зазираючи під ґанок. Ніякої запони не було на цьому кінці; хтось — якийсь волоцюга — давно відірвав її, щоб мати доступ до притулку внизу, сховатись від січневого снігу або холодного листопадового дощу, або від літньої грозової зливи.
Річі сів навпочіпки поряд, серце в нього гупало, наче барабан. Нічого там не було, під ґанком, окрім заметів пріючого листя, пожовклих газет і тіней. Занадто багато тіней.
— Білле, — повторив він.
— Ш-ш-що?
Білл знову дістав батьківський "Вальтер". Акуратно витяг із руків'я обойму, а потім дістав з кишені штанів чотири набої. По одному їх зарядив. Річі задивився на це, причарований, а потім знову зазирнув під ґанок. Цього разу він побачив ще дещо. Бите скло. Уламки скла слабенько зблискують. Йому боляче зсудомило шлунок. Він був не безголовим хлопчиком і зрозумів, що це вже близько до повного підтвердження історії Едді. Друзки скла на прілому листі під ґанком означали, що вікно було розбито зсередини. З підвалу.
— Ш-ш-що? — знову перепитав Білл, підводячи очі на Річі. Обличчя в нього було похмурим і побілілим. Дивлячись на це обличчя, Річі подумки викинув білого рушника.
— Нічого, — промовив він.
— Т-т-ти й-й-йдеш?
— Йо.
Вони полізли під ґанок.
Запах пріючого листя був тим запахом, який зазвичай Річі подобався, але нічого приємного не було в цьому запаху тут, під ґанком. Це листя вчувалося ніздрюватим у нього під долонями й колінами, і в Річі було враження, ніби його шар тут завглибшки фути два чи й три. Він раптом загадався, що робитиме, якщо якась рука або кіготь випорсне з цього листя і вхопить його.
Білл розглядав вибите вікно. Скло розсіялося повсюди. Дерев'яна планка, яка містилася між двома шибками, лежала переламана надвоє під сходами ґанку. Верхня частина рами стирчала назовні, наче якась зламана кістка.
— Щось дуже сильно тарахнуло цю херню, — сказав Річі.
Білл, котрий якраз роздивлявся — чи радше намагався роздивитися, — що там, усередині, кивнув.
Річі відштовхнув його ліктем трохи вбік, щоб і самому бачити. Підвал явив притемнений розгардіяш ящиків і коробок. Долівка там була земляною, і від неї, як і від листя, тягнуло сирим, тванистим смородом. Ліворуч бовваніла якась піч, пускаючи з себе круглі труби в низьку стелю. Поза нею, в кінці підвалу, Річі розгледів велике стійло з дерев'яними бортами. "Кінське стійло", — була його перша думка, але хто тримав би коня в цьому бісовому підвалі? Потім він второпав, що в такому старому будинку піч мусили топити не нафтою, а вугіллям. Ніхто не завдав собі клопоту переробити цю піч, тому що нікому цей будинок не був потрібен.
