Воно - Кінг Стівен

Нічого, окрім схлипів.

— Н-н-не т-треба, Р-річі, — промовив Білл, — н-н-н-не…

І він сам залився слізьми, і так вони тільки обіймали одне одного, стоячи навколішки серед вулиці біля Біллового перекинутого велосипеда, і сльози прокладали чисті смужки на їх щоках, закурених вугільним пилом.

Розділ 9

Чистка

1

Десь високо над штатом Нью-Йорк надвечір 29 травня 1985 року Беверлі Роган знову починає сміятися. Вона задушує сміх обома долонями, побоюючись, що хтось подумає, ніби вона божевільна, але цілком його припинити не може.

"Ми часто тоді сміялися, — думає вона. Це щось іще, черговий промінь світла увімкнувся в темряві. — Нам було страшно тоді весь час, але ми не могли перестати сміятися, як оце зараз не можу я".

Парубок, що сидить поряд із нею у кріслі біля проходу, молодий, довговолосий, гарний. Відтоді, як о пів на третю цей літак здійнявся в повітря у Мілвокі (тепер уже майже дві з половиною години тому, з посадкою в Клівленді та ще однією у Філлі),[398]він подарував їй кілька зацікавлених поглядів, але з повагою ставився до її ясного небажання розмовляти; після пари лукавих спроб зав'язати розмову, на які вона відповіла ввічливо, проте не більше, він розкриває свою текстильну торбу й дістає якийсь роман Роберта Ладлама.[399]

Тепер він, затиснувши палець на недочитаній сторінці, згортає свою книжку та з деякою тривогою питається:

— З вами все гаразд?

Вона киває, намагаючись тримати серйозне обличчя, а потім знов порскає сміхом. Він злегка усміхається, спантеличено, запитально.

— Нічого такого, — каже вона, вкотре намагаючись бути серйозною, але нема на те ради; що більше вона намагається бути серйозною, то дужче її обличчя бажає вишкіритися. Точно, як у ті давні дні. — Я оце просто усвідомила, що не знаю, на літаку якої авіакомпанії лечу. Тільки те, що збоку в нього була ота в-в-величезна к-к-качка…

Але цієї думки вже занадто. Її виносить бурхливою хвилею веселого сміху. Люди довкола поглядають на неї, дехто хмуриться.

— Репаблік, — каже він.

— Прошу?

— Ви несетеся крізь повітря зі швидкістю чотириста сімдесят миль на годину, завдячуючи "Репаблік Ерлайнз".[400] Це є в течці ПСГН у кишені сидіння.

— ПСГН?

Він витягає з кишені сидіння ту течку (в якої на обкладинці є логотип "Репаблік"). Там показано, де розташовані аварійні виходи, де зберігаються плавучі засоби, як скористатися кисневою маскою, як сісти в позу аварійної посадки.

— Течка "Поцілуй Собі Гузно Наостанок", — каже він, і цього разу обоє вибухають сміхом.

"Він дійсно гарний", — думає вона раптом, ця свіжа думка здіймає заслону з очей, того кшталту думка, якої можеш очікувати, щойно прокинувшись, коли мозок ще не засмічено всяким мотлохом. На ньому пуловер і вицвілі джинси. Русяве волосся стягнуте ззаду уривком сириці, і вона згадує про кінський хвіст, у який вона завжди зав'язувала собі волосся дитиною. Вона думає: "Я певна, в нього гарний, ввічливий прутень хлопця з коледжу. Достатньо довгий, щоб із ним пришвидшувати темп, але недостатньо товстий, щоб бути пихатим".

Вона знов починає сміятися, абсолютно неспроможна з цим впоратися. Їй доходить, що вона немає навіть носової хусточки, щоб витерти собі розмазану косметику з очей, й від цього сміється ще дужче.

— Краще б вам узяти себе в руки, бо інакше стюардеса викине вас з літака, — каже він поважно, а вона тільки мотає головою, сміється; в неї вже болять і живіт, і боки.

Він подає їй чисту, білу носову хусточку, і вона користується нею. Якимсь чином це допомагає їй нарешті опанувати себе. Хоча затихає вона не відразу. Просто все стоншується, перетворюючись на цівку маленьких гикань і схлипів. Раз у раз, згадуючи про ту велику качку збоку на літаку, вона видає черговий потік гиготіння.

За короткий час вона віддає йому хусточку назад:

— Дякую.

— Господи, мем, що трапилося з вашою рукою? — Він затримує її на мить, стурбований.

Вона опускає очі й бачить свої понівечені нігті, які вона обірвала, коли швидко перекидала на Тома трюмо. Згадка про це болючіша за самі пальці, і на ній її сміх припиняється остаточно. Вона забирає в нього свою руку, проте делікатно.

— Прибила дверцятами машини в аеропорту, — каже вона, думаючи, як постійно брехала про те, що зробив їй Том, як завжди брехала про всі ті синці, що наставляв їй батько. А зараз уже востаннє, це її остання брехня? Як би це було чудесно… так чудесно, що в таке важко повірити. Вона думає про якогось лікаря, котрий приходить до невиліковно хворого на рак і каже: "Рентген показує, що пухлина зменшується. Ми не маємо жодного уявлення чому, але це відбувається".

— Це, мабуть, страшенно боляче, — каже він.

— Я випила аспірину, — вона знову розкриває той самий безкоштовний журнал від авіакомпанії, хоча він, мабуть, знає, що вона його вже двічі переглядала.

— Куди ви прямуєте?

Вона закриває журнал, дивиться на нього, усміхається:

— Ви дуже добрий, — каже вона, — але мені не хочеться розмовляти. Гаразд?

— Гаразд, — каже він, усміхаючись навзаєм. — Але якщо, коли ми прилетимо в Бостон, вам захочеться випити за ту велику качку на нашому літаку, я пригощаю.

— Дякую, але я ще мушу встигнути на інший літак.

— Господи, невже мій вранішній гороскоп і сьогодні виявився хибним, — каже він і знову відкриває свій роман. — Але у вас такий чудовий сміх. Дехто міг би закохатися.

Вона вкотре розкриває журнал, але ловить себе на тому, що замість статті про принади Нового Орлеана роздивляться власні понівечені нігті. Під двома з них фіолетово запеклася кров. Подумки вона чує, як Том кричить згори сходів: "Я тебе вб'ю, ти, курво! Йобана ти курва!" Вона здригається, несвідомо. Курва для Тома, курва для швачок, котрі напартачили перед важливим показом і отримали від Беверлі Марш за це прочуханки, курва для власного батька, задовго до того, як у її житті з'явився Том чи ті нетямущі швачки.

Курва.

Ти курва.

Йобана ти курва.

Вона на хвильку заплющує очі.

Ступня, яку вона собі порізала об уламок якоїсь парфумної пляшечки, коли тікала зі спальні, стугонить гірше за пальці на руках. Кей дала їй пластир, туфлі й чек на тисячу доларів, який Беверлі рівно о дев'ятій ранку обміняла на готівку в "Першому Чиказькому банку" на Вотертавер-сквер.

Попри протести Кей, Беверлі на простому аркуші паперу для друкарської машинки виписала власний чек на тисячу доларів. "Якось я читала, що вони мусять приймати чеки незалежно від того, на чому вони виписані, — сказала вона Кей. Голос у неї звучав так, ніби надходив невідь-звідки. Можливо, з радіоприймача в сусідній кімнаті. — Одного разу хтось був виписав чек на артилерійському снаряді. Я читала про це у "Книзі реєстрів", здається, — вона замовкла, а потім ніяково розсміялась. Кей дивилася на неї серйозно, ба навіть суворо. — Але я б обміняла його на готівку якомога швидше, перш ніж Том додумається заморозити рахунки".

Хоча втомленою вона не почувається (проте розуміє, що функціонує, можливо, зараз суто на нервах і чорній каві, яку зварила Кей), минула ніч здається їй чимсь таким, що їй наснилося.

Вона пригадує, як за нею йшли троє підлітків, котрі гукали й свистіли, але так і не наважилися підійти прямо до неї. Вона пам'ятає, як усю її обмило полегшенням, коли вона побачила біле флуоресцентне світло, що біля якогось перехрестя виливалося на хідники з крамниці "Сім-одинадцять". Вона зайшла туди і, дозволивши прищавому продавцю зазирати у виріз її старої блузи, умовила його позичити їй сорок центів для таксофону. Це виявилося нескладно, видовище було того вартим.

Найперше вона зателефонувала до Кей МакКолл, набравши номер з пам'яті. Телефон продзвонив з дюжину разів, і вона вже злякалася, що Кей зараз у Нью-Йорку. Заспаний голос Кей промурмотів: "Краще б це було щось добре, хто б ви не були", коли Беверлі вже зібралася повісити слухавку.

— Кей, це Бев, — промовила вона, завагалася, а потім випалила: — Мені потрібна допомога.

Залягла мить тиші, а потім Кей заговорила знову, тепер уже цілком прокинувшись:

— Де ти? Що трапилося?

— Я в "Сім-одинадцять" на розі Стрейленд-авеню і якоїсь іншої вулиці. Я… Кей, я кинула Тома.

Кей швидка, рішуча, схвильована:

— Добре! Нарешті! Ура! Я приїду, заберу тебе! Той сучий син! Той шматок лайна! Я приїду, заберу тебе тим клятим "мерседесом"! Я найму оркестр із сорока музикантів! Я…

— Я візьму таксі, — сказала Беверлі, тримаючи останні два дайми у спітнілій долоні. У круглому дзеркалі в кінці крамниці їй було видно, з якою глибокою, мрійливою концентрацією задивися на її задок той прищавий продавець. — Але за таксі, коли я туди доїду, платити доведеться тобі. У мене зовсім нема грошей. Ані цента.

— Я дам тому байстрюкові п'ять баксів чайових, — вигукнула Кей. — Це найкраща к-чорту новина відтоді, як пішов у відставку Ніксон.[401] Вези свої сіднички сюди, дівчинко. І… — вона зробила паузу, а коли заговорила знову, голос у неї був серйозним і сповненим такої доброти й любові, що Беверлі мало не розплакалась. — Слава Богу, ти це нарешті зробила, Бев. Я кажу те, що насправді думаю. Слава Богу.

Кей МакКолл — колишня дизайнерка, яка вийшла заміж за багатія, розлучилася з ним ще багатшим і у 1972 році, приблизно роки за три до того, як з нею вперше познайомилася Бев, відкрила для себе феміністичний рух. У часи її найбільшої популярності і скандальності її звинувачували в тому, що вхопилася за фемінізм після того, як скористалася архаїчними, шовіністичними законами, аби витягти зі свого чоловіка-підприємця все до останнього цента, що лишень тільки дозволяли їй ті закони.

"Лайно собаче, — вигукнула якось Кей до Беверлі. — Люди, які кажуть такі нісенітниці, ніколи не мусили лягати до ліжка з Семом Хаковичем. Два штрики лоскоту й пирск — такий був девіз у старигана Семмі. Єдине, коли він міг протриматися довше сімдесяти секунд, це коли дрочив у ванні. Я його не обікрала; я просто взяла свою недоотриману бойову платню".

Вона написала три книжки — про фемінізм і працюючу жінку, про фемінізм і родину, про фемінізм і духовність. Дві перших були доволі популярні. За три роки після своєї останньої книги Кей дещо вийшла з моди, і Беверлі гадала, що для неї це певне полегшення. Вкладені нею гроші добре віддячувалися ("Фемінізм і капіталізм не заперечують одне одного, слава Богу", — сказала вона якось Бев), і тепер вона була заможною жінкою з таунхаусом, заміською садибою і двома чи трьома коханцями, достатньо зрілими, щоб витримати з нею дистанцію в ліжку, але недостатньо зрілими, щоб побити її в теніс.